Нещодавно на одній з київських конференцій я був мило потішений, коли неначе два леви в обороні українського суверенітету стали такі знані його оборонці як Дмитро Корчинський та Володимир Корнілов. Бо ж дійсно – як так – тільки вісімнадцять років тому так-сяк його осягнули, а тут різного роду зазіхання з боку НАТО та все того ж ЄС!
З двох боків конференційного столу вони абсолютно синхронно як мантру повторили все ту ж тезу, яку вони повторюють (пороблено їм чи що) на кожній публічній зустрічі, при кожному ефірі: українська незалежність і український суверенітет мають бути збережені за будь-яких обставин. І це потрафляє у серце кожного українського патріота - бо ж дійсно - за що ж боролися, як не за цю самостійність.
Однак, як то кажуть, бійтеся «дарів данайців». Якщо Дмитро Корчинський вже котрий рік збирається будувати «українську імперію» від Владивостока до Мостиськ, то господін Корнілов знову якусь «слов'янську спільноту» все в тих же ж рамках. Яку - відомо. Однак вона завжди залишається в дужках. І ці «страсті за українським суверенітетом» нагадують мені тактику вовчої зграї - коли вона пробує відбити від стада агнця (сиріточку Україну) з тим, щоб потім вияснити з ним стосунки наодинці.
І це їм вдається. Бо ж дійсно - Україна залишилася чи не єдиною справді значною державою у нашій частині світу, яка так і залишилася сиріткою - не бере участі в жодній системі колективної безпеки - ні в НАТО, ні в Ташкентському пакті, очолюваному Росією. Так само і в сенсі економічної кооперації: Україна опинилася десь «поміж». Навіть до причіпного ЄС-івського вагону разом з такими європейськими економічними «потугами», як Румунія та Болгарія не втрапила. Добре, що хоч до СТО після Киргизії та Молдови дотягнулась.
Тому так важливо для панів Корчинського та Корнілова стояти горою за український суверенітет. В разі, коли Україна дійсно інтегрується в сітку тепер вже транснаціональних структур, як от НАТО (що для України цілком досяжне), чи, не дай Бог, ЄС (що явно для України на сьогодні недосяжне), то з нею вже не можна буде вести себе так, як ввійшло в практику стосунків Газпром - Україна, чи то Росія - Україна (що на даному етапі одне і те ж). Як от «для прикола» в переддень і так виграних «виборів без вибору» російського президента, черговий раз брякнути щось про чергове заднім числом збільшення ціни на торішній газ - як то кажуть - «знову за рибу гроші».
Однак з цими оборонцями українського суверенітету все зрозуміло - видано по гранаті і показана ціль - «враг не пройдет». Їхня (і не лише їхня) справа заблокувати будь-які спроби України вийти зі сфери впливу Росії. Не маючи змоги глибоко інтегрувати Україну, поставлена проста мета - на всіх щонайменших форумах і всіма можливими засобами, навіть апелюючи до «українського суверенітету», українського націоналізму і через українських націоналістів (як керованих, так і некерованих, якщо такі є) блокувати інтеграцію України у світові транснаціональні системи кооперації - чи то у сфері безпеки, чи політики, чи економіки. Тобто, відбивати її від стада.
І не скажу, що така тактика не спрацьовує. Тим більше, що цю тезу повторюють не лише ці два добродії - повторювати її наказано всій мережі російських впливів в Україні. А вона, як ви здогадуєтеся, величезна.
Але вернімось до самої суті справи. До самого суверенітету. До нього апелюють як до абсолютної вартості, яка неначе б то існувала одвіку. Українські горе-патріоти одразу віднесли б часи його виникнення до трипільської епохи. При цьому плутається суверенітет і свобода. Неначе б то це одне і те ж.
Насправді, сучасне європейське розуміння суверенітету народів, а не володарів, як у Середні віки, виникло після кривавих та безрезультатних релігійних війн між протестантами та католиками та укладення Вестфальського миру 1648 року. І суть його, цього суверенітету, полягала у тому, щоб мати право на своїй суверенній території «мочити» тих осоружних католиків чи протестантів - на вибір. Одні цілком суверенно, так би мовити, «суверенно» мочили одних, а інші - других.
Причому істотним принципом став принцип «суверенної території», тобто території, на яку поширювалося те чи інше право. Поступово населення на цій суверенній території консолідувалося у «політичний народ» чи «політичну націю». Як правило, етнічна підоснова цих політичних націй була доволі однорідною, однак не завжди і не обов'язково. Так виникли сучасні нації. Італійці чи французи.
З іншого боку, на цій суверенній території, яку означили кордони, митниці, господарче право, почали формуватися національні господарські організми, які й стали основою «національних економік». ХХ сторіччя стало епохою розквіту і, відповідно, боротьби як суверенних націй, так і суверенних національних економік, відбулося дві гарячі Світові війни і одна холодна Світова війна.
У ХІХ та ХХ сторіччях європоцентричне людство привчилося мислити категоріями національних держав, а не монархій, які, властиво, тоді ж і появилися - це і був перший модернізм.
А порядок на міжнародній арені почали впорядковувати, прийнявши засноване на поняттях національного суверенітету та національної держави «міжнародне право». Інших основ, окрім цих, воно в епоху першого модерну не мало.
Таким чином, «національний суверенітет» та «національна держава» були фактично сакралізовані через це міжнародне право з його принципами невтручання у внутрішні справи суверенних держав та непорушності кордонів.
І все б було і досі добре, якби національні економіки не трансформувалися у тісно пов'язану світову економіку, яка почала ламати бар'єри між національними державами. Капітал набрав космополітичних форм.
Завдяки глобальним сіткам інформації, мас-медіям почали формуватися загальнолюдські цінності, які оформилися у більш-менш загальноприйняті права людини.
З іншого боку, людство усвідомило, що воно єдине з огляду на глобальні небезпеки. Як от - з 1957 року людство накопичило стільки атомної зброї, що воно отримало можливість знищити саме себе. Тобто, з того року воно стало смертним.
Глобальними небезпеками стали і екологічні катастрофи, як от Чорнобильська, які не зважають на суверенність тієї чи іншої території - радіоактивні хмари сягнули і суверенної та нейтральної Швеції, яка свого часу і підписала цей славнозвісний Вестфальський мир. Вже не кажучи про глобальне потепління, з яким боротися на своїй суверенній території просто немає сенсу.
Ще одним викликом вже застарілому принципу національного суверенітету стала загроза світового тероризму. Не обов'язково ісламського. Він не зважає ні на яку національну суверенність. І боротися з ним можна тільки на глобальному рівні і системними методами. В чому переконалася навіть така світова потуга, як США.
Таким чином, хочемо ми того, чи ні, ми повинні переходити від мислення, що виходить з принципу національного суверенітету та національної держави, до мислення глобального. І навіть, не побоюсь того слова, - космополітичного, розуміючи всю дискредитованість цього терміну славним Йосипом Віссаріоновичем. Однак сподіваюся, що «українські націоналісти» Корчинський та Корнілов мені це вибачать. Термін «космополітичне мислення» має той цінний елемент, що воно відсилає нас не лише до глобального мислення, але й до глобальної політики. Жодна з держав не може провадити своєї абсолютно суверенної політики - політика теж набрала транснаціонального характеру. І вона творить свої транснаціональні інституції, які покликані її реалізовувати.
Вже давно діє ціла система транснаціональних форм співжиття. Для нас, українців, які щойно здобулися на національний суверенітет, вони - як життя на Марсі. Це і наднаціональні організації, і глобальні еліти, і трансмігранти, і транснаціональні динаміки розвитку. На жаль, ми страшенно відстаємо від загальносвітових трендів. Бо ж коли всі великі європейські народи вибороли свій суверенітет ще у ХІХ сторіччі чи на початку ХХ сторіччя - ми лишень тепер.
Проте іншого виходу, як тільки вбудовуватися у ці транснаціональні системи, ні у нас, ні в «суверенної» Росії немає. Ті «ошметки суверенитета», які теперішній режим у Росії гордо назвав «суверенною демократією», нічим не відрізняється від суверенітету німецьких корфюстів - вся різниця тільки у тому, що тут «мочат в сортирах» чеченців, а не католиків чи протестантів. Цією «суверенною демократією» Росія відбивається від загальноприйнятого принципу прав людини, який поступово замінює, подобається це комусь чи ні, міжнародне право.
А тому інтеграція України, як і всіх інших держав, у транснаціональні структури неминуча і необхідна. Так само, як неминуче поступове делегування частини національного суверенітету цим міжнародним організаціям. Зрештою, я не знаю жодної насправді повністю суверенної держави, кожна з них бере участь в тих чи інших міжнародних організаціях - від ООН до СТО чи НАТО. Навіть найбільший суверен сучасності США делегують частину своїх повноважень цілому ряду транснаціональних організацій. Дорівнятися США у частині національного суверенітету сьогодні можуть хіба що Північна Корея та Куба. Однак мені чомусь не хочеться такого злидарського і безсенсовного суверенітету для України.
Отож, не приймаймо «дарів данайців» - шукаймо партнерів для того, щоб вирішити як свої проблеми, так і проблеми загальні - тим більше, що у сьогоднішньому глобалізованому світі чи не всі великі проблеми стали загальносвітовими.