Петро Радковець. In Memoriam

На згадку Професійного Львів’янина

11:46, 15 березня 2023

На вишневому шовку – позолочений лев, увінчаний короною. В отворі триверхої брами він тримає міські пагорби. Це хоругва гвардії Львова з кінця 17 століття. Як трофей, її вивезли шведи у 1704, коли взяли місто, і я згадую, як у Стокгольмі здивовано дивився на оригіналі у Armеmuseum. Тепер я бачу її на заставці екрана Android 10 Петра Радковця.

Телефон – це Його мікрокосмос.

Я занурююся поступово і обережно, щоб ненароком не збити з віртуальних гілок його пам’яті краплинки спогадів, до яких ще ніхто не торкався

Ось давній архів. Літо 1996-ого. Петро – у епізодичній ролі у великому європейському кіно.

Фільм «Перемир’я» (La Tregua, 1997) італійського режисера Франческо Розі. Мабуть, перші масштабні кінозйомки у Львові часів незалежності, під час яких від інфаркту помирає головний оператор – володар «Оскара» Паскуаліно де Сантіс. Грим робить худе обличчя Петра ще змарнілішим. Саме так у кіно і має виглядати в’язень концтабору.

Я пригадую Його вже трохи старшим – 2003 рік, Товариство Лева на тихій вулиці Дрогобича, велика бібліотека у вузенькій кімнаті з пічкою, яку заборонено вмикати. Я не можу відірватися від Ecyclopedia Britannica за 1994 рік.

Він показує мені фото з візиту Івана Павла ІІ, зроблене за два роки до того. Ось їхня майже родинна акція: діти учасників Товариства Лева та студенти у синіх футболках із написом «Я знаю Львів – запитай мене», допомагають паломникам орієнтуватися у центрі міста. Тут, на фото, я помічаю Катерину. Через 13 років ми створимо сім’ю.

Товариство Лева з вертепом у Черкасах (1990 рік)

А наразі – моя перша приватна екскурсія: підземелля єзуїтів і кам’яний саркофаг архиєпископа, який ніколи не використали за призначенням. Ніхто раніше не розповідав мені про артефакти та історію місця таким чином. Тоді Він ще носить звичайну бежеву безрукавку з багатьма кишенями. Костюми а-ля Пуаро, мельонек, ляски, метелики, годинник-цибулька – це з’явиться невдовзі.

Ось дуже скромне помешкання на Новому Львові. Напівпідвал. Завжди дуже тепло. Як на мене – занадто. Петро у шлейках накручує вуса господарським милом біля великого дзеркала у кімнаті. Це початок образу «Професійного Львів’янина», який згодом полюблять так багато людей.

У наступному, просторішому помешканні на Сихові, стоїть швацька машинка. З її допомогою Петро шиє взуття, якщо попросити. Про Його першу професію знають хіба близькі друзі... На стіні – шлюбне фото, де він у власноруч пошитих мештах. А біля робочого комп’ютера – дивний зошит із табличками та записами рахунків: 4:4, 2:8, 3:1 – це футбольні матчі, які він зіграв онлайн у Pro Evolution Soccer. Особиста статистика. У соцмережах Він вигадує свій особистий смайлик: двокрапку з цифрою «три». Виходить «вусань». Я на 20 років молодший, але трохи заздрю – як у такому віці Йому вдається залишатися дитиною?

На Сихові ми ходимо освячувати паску на Великдень до крихітної козацької дерев’яної церкви 17 століття, що дивом збереглася серед кам’яних джунглів. А на Святвечір обережно їмо вареники – Петро ховає туди різні прикмети прийдешнього року: шматочок вугілля означає, що буде багато роботи, кутя – будеш ситий, а монетка має принести фінансову стабільність. Наступного дня, десь пообіді, обов’язково прийде великий вертеп пластунів. Як тільки Сихівський ліс вкривається снігом, Він одягає високу шапку у стилі Олімпіади-84 і виходить з дружиною та кумом на прогулянку з біговими лижами. А вечорами – більярд з Йосифом Мартиновичем. У суботу – футбол у залі. Він ретельно організовує матчі упродовж багатьох років. На усе це завжди знаходиться час. Його інтенсивний робочий ритм дивним чином підлаштований під дрібні пригоди і приємні ритуали.

Папка Sound recording. У непримітному файлі під назвою «21 квітня» я раптом натрапляю на знайомий голос – це запис коротких віршів, імовірно начитаних у домашньому кріслі:

Весні зраділи львівські кам’яниці, і сонечко раніше вже встає.
Так котик залицяється до киці, як промінь на бруківці виграє!

Як добре знову почути їх сьогодні, коли за вікном +14!

Я згадую, як під час наших розмов Він жартує, що страждає на «лоґорею» – ним же вигадану хворобу безкінечного говоріння. Та це лише жарти. Він добре вміє витримувати паузи, а найголовніше – Він вміє слухати. Особливо – маленьких дітей.

Кую, кую чобіток. Подай, бабо, молоток – найперша гра, яку наш з Катериною Левчик вивчив разом із дідусем ще до того, як почав ходити і говорити.

Дорогою додому я інколи проходжу одним з екскурсійних маршрутів Петра. На вулиці Лесі Українки, біля «Білого Лева», Він дивиться на мене зі стіни великого муралу. Не у звичному образі, а у світлому циліндрі – виглядає з вікна, приймаючи велику бочку з пивом, що її монах у габіті спустив йому мотузкою з верхнього поверху. На жаль, я нічого не знаю про історію появи цього малюнка та його автора.

А це – світлини будинку з невеличкої вулиці Веселої. На стіні – старознак: реклама майстерні капелюхів 1930-их років з єврейськими написами. Це була наша улюблена довоєнна реклама у місті. На її тлі ми навіть відзняли епізод для музичного кліпу за мотивом пісеньки «Тільки у Львові». Сьогодні на вулиці Веселій вже немає капелюхів. Я дивлюся на акуратно побілену стіну.

Зйомки на вулиці Веселій

Капелюхи – це окрема тема, адже у помешканні Петра їх – з десяток. Окремо – для зими і для літа. Світлі і темні. Кожен «мельонек» шиється на замовлення. Катерина звертає увагу, що усі вони пошиті тільки з кролячого пуху, бо такі – найкращі. У телефоні дивним чином зберігся запис розмови з майстринею однієї з двох капелюшних майстерень, які ще залишилися у місті:

Ковпак, сама заготовка під капелюх, має важити 250-300 г.

Ясно.

Тоді нормальний пух. Якщо ковпак легший – тоді там більше синтетики.

До візиту у пані Ірини треба готуватися, замовлення нового капелюха відбувається раз на два роки. Мені пощастило відзняти їх разом у ролику до Дня Львова у 2016. Я знову переглядаю ці кадри: падає дощ, Петро заходить у під’їзд майстерні на Театральній і згортає парасолю. Це – ще один з його особливих «ґаджетів». Парасолька від Gianfranco Ferre не просто згортається, а закручується тримачем, маскуючись під тростину, яку він називає «ляскою». Не уявляю, де таке вдалося купити…

Знімаючи капелюха, Петро віддавав частину своєї, здавалося, безмежної енергії кожному зацікавленому.

Я перечитую спогади, що ними знайомі та незнайомі мені люди продовжують ділитися у соцмережах:

«Яку б екскурсію Петро не читав (саме «читав», не вів – за його ж визначенням), і яке би поважне товариство його в цей час не оточувало, проте він завжди знаходив мить привітатися. Не лише поглядом чи кивком голови, а ґречно й елегантно припіднявши капелюха».

«Як ся маєте пане Петре? Та Богу дякувати, бо якщо щось, не дай Боже, то най Бог боронить».

«Ви магічним чином даруєте впевненість, що серед розбурханого моря сучасного життя є стабільна суша, рідне місто, затишний дім. Як же бракуватиме тих невипадково випадкових зустрічей…»

«У часи, коли саме слово екскурсовод наганяло сум та нудьгу, Петро влаштовував на своїх екскурсіях шоу, які не хотілося залишати. Можна сказати, що він переріс цю професію, ставши наче священиком у храмі міста».

«Завдяки цій людині професія гіда в Україні стала по-справжньому медійною і престижною».

«Ціла епоха в туризмі нашого міста…»

«Він був ЛЬВІВ!»

«Легкість і магія розповідей гіпнотизували дітей. Чарівник і мандрівник в часі».

«Його екскурсії були такі ж неповторні, як і його фірмові вуса, як і його колоритне картавлення. Здавалося, він знав історію, легенду, переказ про кожну львівську вуличку, кожен старовинний будинок, кожне підземелля, кожен львівський камінчик».

«Професійний львів‘янин міг розповідати про все. Причому – з однаковим успіхом».

«Він по-новому відкрив для мене Львів і зробив свято у той воєнний рік, коли для радощів було так мало нагод».

«На прохання провести ще й весільну церемонію, він обережно запитав: «А я дійсно можу це офіційно зробити?»

«Ти завжди легко посміхався кутиками вуст і іскринками очей, бо завжди ховав купу відгадок на купу загадок».

«Його серце, повне гарячої любові до старого Львова, буде битися в кожного, хто хоч якось доторкнувся в прогулянці до цієї феноменальної постаті. Віртуоз. Майстер».

«Він володів стількома історіями та легендами, що тепер і сам стане легендою. Колись у себе на сторінці п. Петро написав, що після екскурсії люди часто забувають дати, події та імена, але атмосферу не забудуть. І це істина».

«Спостерігала як він у Золотому Дукаті дівчаткам розповідав про Львів і одна навіть слухала з відкритим ротом)».

«26 лютого ми вперше провели ніч з сусідами в сховищі. І години проведені в укритті він наповнював змістом! Скільки всього ми обговорювали, діти тягнулись до нього, слухали і набували знань про Львів. Вони бігли в укриття бо чекали нових історій».

Саме за це Його люблять і пам’ятають. Ті, які відчули місто його серцем і побачили Львів Його очима – їх насправді так багато….

Сам Петро прокоментував це так: «Коли зустрічаюся з людьми – я розказую про Львів такий, який люблю і знаю я».

Дивлюсь фото і відео з Його екскурсії, востаннє відзнятої на камеру. Це 23 січня. «Місто Лікує» – новий проект від Lviv Tourism Office, для військових, які проходять реабілітацію у міській лікарні. Невелика група. Все як Він любить. Я хочу дізнатися більше і вчитуюся у їхні історії: Ігор – марафонець-аматор з Дніпра, єдиний, хто на візочку. Після підриву на міні, у нього немає двох стоп. Його мрія – знову пробігти марафон з протезами. Андрій з Добропілля – шахтар-прохідник і тренер з волейболу, лише нещодавно отримав проміжний протез лівої ноги, але крокує бруківкою на диво впевнено. З їхніх облич не сходить посмішка.

Перша письмова згадка про Львів записана в Галицько-Волинському літописі і там стояла дата: 6677 рік. Як таке може бути? Очі гіда хитро оглядають слухачів. Говорить швидко – я переслуховую двічі, щоб не переплутати цифри. Петро як завжди у формі. Тембр спокійний і сильний, чіткі думки, влучні цитати. Ненав’язливий контроль над слухачами. Я хотів би вміти так само.

Одразу після екскурсії – інтерв’ю. Він говорить прості слова на адресу вояків, але тепер вони звучать для мене по-особливому: «Я подивився на їхні очі – як вони починають посміхатися. Вони живуть повноцінним життям. І так має бути, не дивлячись на всі проблеми. Так само, як наша країна… Я цілий час кажу людям: шановні, посміхайтеся! Якщо у нас будуть працювати театри, виставки, екскурсії – ми будемо непереможні!»

Того ж дня він надсилає приватне повідомлення у месенджер: «Завжди казали, що Львів захоплює, заворожує та дивує. А тепер ще й лікує. Виявляється, те, що я хворий Львовом, лікує інших».

Це вперше він описує мені враження від власної екскурсії. Жоден з нас не підозрює, що востаннє.

Інколи я запрошував Його взяти участь у своїх проектах. Серед усіх відео, що їх ми відзняли, одне було Його улюбленим. У ньому Петро закручує вуса у довгому бордовому халаті, і через дзеркало потрапляє у іншу історичну епоху. З «мельонеком», годинником-цибулькою, «ляскою». Це промоційний ролик для міста, тому у кінці з’являється титр: «Зустрінемось у Львові». Уся історія має вміститися у 30 секунд. Такі вимоги телеканалів.

Саме на відео я бачив, як він плаче. Лише одного разу. У документальному телефільмі моїх друзів, коли вони з братом Іваном заходять у внутрішній дворик рідного будинку на Курковій (тепер – Лисенка). Це вулиця їхнього дитинства, поруч з Пороховою, «трофейкою» і рідною «восьмою» школою. Це були сльози за дитинством – тим Львовом, якого вже немає.

Так ніколи вже не буде.

Не то місто.

Не ті люди.

Віктор Морозов. «Серце Батяра» (2010) – єдиний музичний альбом, завантажений у Його Android повністю. Усі 19 пісень. Але, я добре знаю, яку з них Він слухав частіше:

Коли на Пекарскій пекли короваї
Коли їден когут пів-Львова будив
На Замок ходили мацьопкі трамваї
То було, коли я си ше не вродив

Я міг би написати, як годиться: з відходом Петра пішла частинка того Львова, який я люблю. Проте, зараз спогади загострилися, ніби весняне сонце обвело їхній контур, і парадоксально я відчуваю протилежне – ця частинка як ніколи жива, разом із усіма публікаціями і годинами відео та інтерв’ю, які він залишив по собі. Він надихав свою різноманітну аудиторію пам’ятати і любити, вчив помічати деталі і… усміхатися. Це натхнення нікуди не зникне, правда ж?

Ils sont les meilleurs! Sie sind die Besten

Знайомий рінгтон з гімном Ліги Чемпіонів рвучко перериває мою меланхолію. Так, інколи телефон Петра починає дзвонити. Ніби сам по собі… Минув уже місяць, проте його численні контакти з усіх куточків України даються взнаки – не усі знають, можливо, хтось хоче замовити екскурсію. Перемикаю у режим «польоту». Що ж... Це навіть символічно.

Дорога по Личаківському: головною алеєю повз каплицю Бачевських. Не доходячи до Шашкевича – поворот уліво, одразу перед гробівцем архиєпископа Юхимовича. Тут, над усіма похованнями домінує будівля каплиці Дунін-Борковських. Вже звідти – наліво і уверх. Стежка поля №8 виводить на пагорб. Дерева ще без листя, і дивним чином я ловлю себе на думці, що ось вони – куполи костелу кармелітів босих, біля Його рідної Куркової і Порохової. У цю пору звідси добре видно дім, а отже – місто дитинства. Поруч – львів’яни з інших епох. Зацікавлено перечитую їхні імена: Ґюртлер, Кроллєр, Грдлічка, Вальслєбен. Я думаю про те, як доречно мені тепер звучать слова архітектора Януша Вітвіцького (поле №12), творця Пластичної панорами міста зразка 18 століття, написані у жовтні 1945: «Коли помирає чесний львів’янин, у нагороду його душа мандрує до давнього Львова».

Сьогодні, на сороковий день, коли душа Петра знаходить вічний спокій, я не прощаюся.

Я просто кажу: зустрінемось у Львові! Хоч на 30 секунд…