Петропавлівська Борщагівка

Війни не завжди програють на фронті. Їх також програють у тилу. Сутички, які спалахнули увечері 2 листопада в Петропавлівській Борщагівці, мають чимало ознак спланованої ззовні грамотної операції із внутрішньої дестабілізації. Яскраві емоційні тригери, апеляція до чутливих тем справедливості, захисту людської гідності й мобілізації прогнозовано викликали значний резонанс у суспільстві. А хаотична і не зовсім зрозуміла реакція влади на заворушення лише підлила олії у вогонь.

Так виглядає, що Росії прямо чи опосередковано вдалося провести вдалу спецоперацію в українському тилу. Слідству ще належить встановити всі обставини справи. Можливо, згодом стануть відомі додаткові деталі про учасників і головних дійових осіб цього осіннього вечора. Але вже зрозуміло: заворушення під будинком, де розміщувалися військовослужбовці Нацгвардії, могли б не відбутися, якби українська держава і відповідні спецслужби працювали більш ефективно та діяли на випередження. На жаль, часто все відбувається навпаки.

Об'єктивні проблеми, які дійсно є в країні, замовчуються чи ігноруються. Зловживання, зокрема в царині захисту держави, часто не отримують належної реакції правоохоронців. Юне покоління, позбавлене належної уваги держави і грамотної гуманітарної політики, виявилося надто вразливим до зовнішніх впливів. Та й довіра людей до влади і системи в цілому істотно впала. У підсумку Москва, яка має серйозний досвід у проведенні операцій внутрішньої дестабілізації за кордоном, вирішила: у цій ситуації гріх не спробувати розхитати Україну зсередини.

Історії відомі випадки, коли країна зберігала велику армію і значну мілітарну потугу, але програвала у війні. На момент поразки її війська могли навіть перебувати на території противника. Але внаслідок внутрішнього колапсу і втрати контролю за процесами в тилу все це вже не мало жодного значення.

На початку 1917 року Російська імперія володіла кількамільйонною армією, мала достатньо боєприпасів і готувалася до весняного контрнаступу. Ні російський імператор Микола ІІ, ні Тимчасовий уряд, який прийшов до влади після повалення самодержавства в лютому, не планували завершувати війну. Однак ситуація в тилу невпинно погіршувалася. По суті, крах російського тилу в 1917 році передував розвалу армії. Гіперінфляція, дефіцит продовольства, страйки робітників і більшовицька політична пропаганда спричинили колапс фронту. До кінця року країна поринула в хаос громадянської війни, а солдати масово залишали свої позиції. Про контрнаступ уже ніхто не думав: усі переключилися на внутрішню боротьбу за владу і ресурси.

Восени 1918 року Німеччина, хоч і зазнала болісних поразок на Західному фронті від союзників, зберігала значний військовий потенціал та організаційну керованість. Її армії досі контролювали частину територій інших держав. Відступ на фронті не перетворився на панічну втечу. А суперникам так і не вдалося прорватися на територію Німеччини. На момент підписання Комп'єнського перемир'я 11 листопада 1918 року лінія фронту все ще проходила територією Франції і Бельгії. Оскільки жодне німецьке місто чи село не опинилося під контролем ворога, німецька армія не вважала себе переможеною на полі бою. Проте країна зазнала поразки в тилу. Чотири роки війни надзвичайно виснажили німецьке суспільство. Голод серед цивільного населення, розвал економіки, дефіцит сировини і відірваність уряду від реальних суспільних настроїв спричинили неконтрольований соціальний вибух, який переріс у революцію. Німеччина погодилася скласти зброю в ті дні, коли кайзер утік з країни, а влада перейшла під контроль новостворених рад.

На початку повномасштабної російсько-української війни аналітики висловлювали різні гіпотези щодо внутрішньої стійкості Російської Федерації і її здатності вести тривалу війну. Тоді нерідко лунала думка, що Кремль перед страхом дестабілізації режиму буде змушений зупинити агресію проти України. Прогнози щодо армагедону всередині РФ виявилися надто оптимістичними. Можливо, тому, що російська влада схильна дуже жорстко й оперативно реагувати на будь-яку дестабілізацію всередині. А можливо, і через те, що ми, як і в принципі весь Захід, ніколи не ставили собі за стратегічну мету вивести Росію з війни за допомогою асиметричних операцій.

Незважаючи на суттєве нарощення потужності далекобійних засобів ураження, Україна, на жаль, не може похвалитися значними успіхами в розхитуванні російського тилу. Усі ці розмови про розпад, дестабілізацію та дезінтеграцію РФ мали і досі мають переважно теоретичний характер. Певні шанси підірвати Росію зсередини були восени 2022 року, коли в Дагестані, Бурятії, Якутії та Туві пройшли демонстрації проти мобілізації. Подекуди вони навіть переростали в сутички з поліцією. Однак загалом владі вдалося швидко взяти ситуацію під контроль. Момент було втрачено.

Та найбільш реальний шанс завдати поразку Москві через хаос у тилу випав у червні 2023 року. Тоді Російська Федерація опинилася за крок від палацового перевороту внаслідок маршу Євгенія Прігожина на Кремль. Якби підрозділи Вагнера не зупинилися на половині шляху, Росія цілком могла б поринути у вир кривавої боротьби за владу з непрогнозованими наслідками. Але, схоже, українські спецслужби були заскочені зненацька таким подарунком долі. А стрімкий розвиток подій не дав достатньо часу, щоб допомогти Росії відкрити портал до внутрішньої смути і забути про загарбницькі плани щодо України.

Українській владі не варто легковажно ставитися до заворушень, які відбулися в Петропавлівській Борщагівці. Це небезпечний симптом, ігнорування якого може призвести до вкрай поганих наслідків. Не можна недооцінювати важливість стабільності тилу у війні з агресором. Також було б дуже бажано, якби паралельно зі знищенням російських НПЗ, заводів і військових об’єктів українські спецслужби організували масові заворушення на території РФ. В ідеалі – десь неподалік від стін Кремля. Подібна спецоперація гарантовано похитнула б самовпевненість російської влади.