Запит на оновлення політичної еліти в Україні величезний: за даними соціологів, нових облич прагнуть майже 70% українців. Таку одностайність ми мало в чому демонструємо. Проте місце залишається вакантним: менше за 20% опитаних Фондом «Демократичні ініціативи» заявили, що знають когось гідного на цю роль.
Силу суспільного запиту підтверджує і те, що значна частина українців готові проголосувати хоч за Святослава Вакарчука, хоч за Володимира Зеленського — осіб, які в політиці себе нічим і ніколи не проявляли. Виходить, що теперішні політики настільки набридли виборцям, що ті ладні не лише поставити на сіру конячку, але й вивести на іподром поні, верблюда та хоч птеродактиля — кого завгодно, аби не дивитись на давно відомих шкап.
І ось в такій атмосфері напруженого чекання і пошуків стартує телепроект «Нові лідери», покликаний презентувати суспільству оті самі нові обличчя, яких нам так бракує. Щоправда, першу 50-ку молодих та амбітних нам покажуть лише наприкінці травня, а от питань щодо самого проекту чимало вже на самому старті.
Найбільше скепсису у публічному просторі було висловлено, напевно, щодо «новизни» того, що нам пропонують. Справа навіть не в самих учасниках, а в тому, хто цей проект провадить. Глибоко копати не довелося, оскільки проект взяла медіагрупа StarLightMedia, котра належить олігархові Віктору Пінчуку. Не те, щоб це була найодіозніша фігура в Україні, але коли селекцією молодих реформаторів займається той, кого небезпідставно вважають одним зі стовпів олігархічного ладу, виникають неоднозначні почуття. А от коли у наглядовій раді проекту виявився Інститут стратегічних досліджень «Нова Україна», стало геть огидно. Бо творець цієї організації з приємною назвою ні хто інший, як Сергій Льовочкін, очільник Адміністрації президента за Януковича, а тепер — нардеп від «Опозиційного блоку». На щастя, реакція громадськості виявилась настільки різкою, що організація притьмом вийшла зі складу наглядової ради «Нових облич», але осад, як то кажуть, залишився. А після емоцій прийшли спогади: зокрема, про те, як Пінчук намагався розкрутити схожий проект «Команда озимого покоління» або як Льовочкін підтримував «молодіжну» партію УДАР.
Неважко пригадати, що і те, й інше робилося для збереження режиму: в ті досить далекі часи «Озимі» мали стати конкурентом «Нашої України», а УДАР планувалося завдати по рейтингу «Батьківщини». Так що повірити у те, що під маскою «Нових облич» не приховується якась інша мармиза, досить складно. Політологи вже висунули чимало версій, частина з яких вже не справдилася. Поки що найбільш вірогідною видається версія, що «Нові лідери» – це спроба підібрати й одразу ж розкрутити молодіжний кордебалет для когось із політичних зубрів. Зазвичай політична розкрутка починається вже під партійним брендом і в рамках передвиборчої кампанії, що негативно впливає на результат. По-перше, передвиборча кампанія — це спринтерський забіг, а по-друге, враховуючи катастрофічно низькі рейтинги наших провідних політсил, партійний бренд — це фактично тавро, за носіння якого треба розплачуватись власною репутацією. А тут все інакше: учасників кордебалету готуватимуть і рекламуватимуть виборцям кілька місяців (і, напевно, не лише в рамках «Нових облич»), триматимуть інтригу до самих виборів, а потім продемонструють, як молоді та перспективні лідери приєднуються до команди того чи іншого патріарха української політики, піднімаючи йому рейтинг.
Звичайно, існує можливість, що молоді та перспективні спробують скористатись нагодою «засвітитись», переслідуючи власні цілі. Логіка в цьому є. Попри зростаючу популярність інтернету та соцмереж шлях до серця українського виборця лежить насправді все ще через телеефір. Пробитися «у телевізор» – справа для більшості активних громадян непосильна, тому гріх буде не скористатись нагодою, хай навіть за це платять Льовочкін з Пінчуком. До того ж, у програмі проекту заявлено, що на успіх впливатиме смс-голосування, тож далекосяжні плани олігархів (припустимо, що такі справді є і що вони полягають у розкрутці потрібних людей) може скоригувати суспільство. В цьому сенсі, «Нові обличчя» справді можуть в якійсь мірі посприяти оновленню українського політикуму. Враховуючи, що політикум у нас оновлюється лише після революцій, можна спробувати для різноманіття і телешоу — штуку менш ефективну, зате і менш ризиковану для її учасників, суспільства і держави.
Але головна проблема полягає не в тому, хто і навіщо запускає «Нові обличчя» і що з того буде, а у зовсім іншій площині. Сама ідея, що політичних лідерів можна шукати у форматі талант-шоу — це дикість, а у наших реаліях — ще й дикість небезпечна. У старих демократіях, до яких Україна не належить, існують усталені механізми відбору нової крові для держави. Нові лідери з’являються, проходячи через сито (а одночасно — горнило) університетів, партійної роботи, праці у державних структурах тощо.
Так, Барак Обама вдавав з себе простого хлопця, але у Білий Дім він зайшов не з вулиці. У нього за плечима була приватна школа, коледж, Колумбійський університет, гарвардська школа права, праця у бізнес-корпораціях, дослідницька та суспільна робота і понад 10 років політичної кар’єри. Анґела Меркель почала свою політичну кар'єру з посади оператора ПК у апараті партії «Демократичний прорив» (Demokratischer Aufbruch), аби тільки через півтора десятиліття пекельної праці увійти у велику німецьку політику. Так, у 1994-у Сільвіо Берлусконі увірвався на посаду прем’єра прямісінько з бізнесу, але і у бізнесі на той момент він пропрацював близько 40 років. В Україні з об’єктивних причин механіка відбору політичної еліти не сформована, а тому наша політика — це потік ситуативних рішень випадкових людей, котрі провадять безсистемну діяльність у безструктурному середовищі.
Звичайно, оновлювати політикум конче потрібно. Але робити це у форматі талант-шоу значить не просувати, а профанувати демократію. Добре, якщо «Новими обличчями» скористається хтось справді гідний. Але загалом такі проекти — це лише позірність, а не відповідь на суспільний запит. А значить: публічно заявленого результату вони ніколи не досягатимуть.