Про «Сокола» казали: «Був в нас незвичайний хлопець-зв’язківець. Ходив під вогняними зливами, наче безсмертний. Напишіть про нього». Крім позивного й виду діяльності в АТО про нього більше нічого не було відомо. Згодом вдалось вийти на одного з офіцерів Повітряного командування «Захід», яким і виявився «Сокіл».
«Навіщо про мене писати? Нічого надзвичайного я не зробив», - з подивом запитав Руслан, коли після чотирьох місяців пошуків його нарешті знайшли.
Руслан Сокольський народився у місті Гнівань, що на Вінниччині. Виріс в родині будівельників. Його старший брат підтримав батьківську справу, але Руслан продовжувати будівельну династію не збирався. Хлопець хотів стати військовим. Для цього поїхав до Києва, вчитись на факультеті військових перекладачів Військового інституту ім. Тараса Шевченка. Наука амбітному студенту давалась легко, тож Руслан вільно говорив англійською та іспанською мовами. Курсантські роки завершились лейтенантськими погонами, весіллям та розподілом на перше місце проходження служби – до центру АСУ Генштабу ЗСУ.
Як перекладач Руслан перспектив там не бачив, натомість захопився інженерною справою. Перевівся на інженерну посаду АСУ, де і почав працювати вже за цим фахом.
«Зараз займаюсь автоматизованими системами управління – я в цій сфері ще з лейтенантських років. Як то кажуть, не зовсім за освітою, але виходить в мене не гірше за випускників технічних факультетів ВУЗів», - з усмішкою розповідає Руслан.
Руслан Сокольський
Зараз капітан Сокольський проходить службу в полку зв’язку Повітряного командування «Захід», що на Львівщині, у відділі інформаційних-телекомунікаційних мереж. Хоч офіцер і не має відповідної освіти, але постійно продовжує вчитись сам: допомагає підлеглим відремонтувати або налагодити апаратуру, удосконалюючи свої знання. На початку служби Русланові пощастило із старшими товаришами, які навчали та підказували молодому офіцеру ази нової професії.
Коли почалась війна на Сході, в родині Сокольських саме чекали на поповнення. Руслан вирішив зачекати на народження дитини, а вже потім – їхати добровольцем.
«Коли дружина народила сина, то я деякий час побув вдома, і потім вже написав рапорт. Завіз кохану з дітьми до мами і вирушив в зону АТО», - згадує Руслан.
Шоста ротація зведеного загону Повітряних Сил зайняла позиції в перших числах червня і повернулась додому на початку серпня. Зазвичай всі військові потрапляли на фронт через навчальний центр та їхали до Авдіївки централізовано. Але «Сокіл» разом із своїм колегою, «Отаманом», добиралися зі своєю апаратурою окремо. Їм довелось свою ротацію наздоганяти.
Коли хлопці потрапили на «Зеніт», що під Авдіївкою, на території позицій не було живого місця – все було розвалено вщент. Особливо постраждав колишній автопарк. Жили військові в приміщенні командного пункту, «під землею». З перших днів всі почали укріплювати пости мішками з землею та броньованими плитами. 93-я бригада, яка до того утримувала три пости, «Ромашка», «Глаза» і «Центральний», стояла трохи далі від постів «Диких Качурів», ближче до донецького аеропорту. Коли бригада змінювала позиції, пости ніхто без нагляду не залишив, тож у зведеного загону Повітряних Сил відбулась внутрішня реорганізація. Так Руслан на декілька днів потрапив на один з цих постів, який пізніше отримав назву «Лівий глаз».
«Навчив мене всього «Магадан». Він до мого прибуття на «Зеніт» налагоджував зв'язок. Я підбився йому в помічники. Надалі ми майже всюди лагодили зв'язок разом, адже вдвох швидше і «безпечніше». На передовій не можливо не потрапити під обстріл, там тільки лінивий під обстрілами не побував», - каже «Сокіл» про роботу на передовій.
Руслан Сокольський розповідає, що у зоні бойових дій було два види зв’язку: дротяний та радіостанції. Теоретично радіостанції українських військових могли прослухувати бойовики, хоча вояки й постійно шифрували розмови. Провідний зв'язок між постами все таки був безпечнішим. Команди офіцерів, які ніхто не мав почути, йшли виключно проводами. Зв’язківці організували оперативну службу та комутатор, на який «зав’язувались» пости. Всі пости мали дротяні телефони та рації, як резервне джерело зв’язку. Бо через шквальні обстріли пошкодження дротів було справою часу.
«Після кожного обстрілу доводилось перевіряти зв'язок. Брав ізоленту, кусачки та плоскогубці - найнадійніша зброя зв’язківця», - сміється Руслан.
Хлопці знали розташування дротів, їхню послідовність, тому досить легко знаходили місце розриву та відновлювали зв'язок. «Сокіл» про це не говорить, але його побратими розповідають: хлопці-зв’язківці кілька разів лагодили зв'язок й під обстрілами, бо командир не завжди встигав заборонити їм вийти в поле в хвилини затишшя. Хоча командир шостої ротації «Лев» був для Руслана величезним авторитетом, але й він не міг втримати хлопців. Траплялось і таке, що починалось затишшя, хлопці брались до роботи, і тут знову починався обстріл. «Напевно, терористи просто ходили на перекур», - сміється Руслан.
Залежно від щільності обстрілів, «по дротах» можна ходити від півгодини до п’яти годин, щоб знайти всі розриви і налагодити зв'язок. Бувало й таке, що «Сокіл» з «Магаданом» виходили вранці і поверталися по обіді – півдня ходили по відкритому полю. Іноді під час роботи починались обстріли, тоді хлопці падали на землю і перечікували.
«Інколи буває йдеш, йдеш, або стоїш на колінах, дроти крутиш,все тихо, аж раптом чуєш, як біля тебе починає «свистіти», впав на землю, полежав трішки і з колегою робиш перекличку «Живий? – Живий!», - зізнається Руслан.
Одного разу доля «пожартувала» над військовими. Коли черговий раз «Сокіл» виконував свою роботу разом з колегою, почався обстріл. Вони впали, трішки перечекали і знову поповзли до своїх. І тут знову прилітає снаряд. «Магадан» показує «Соколу»: лівіше від них стояв ящик з мінами.
«На війні стаєш забобонним. Одного дня до нас приїхав капелан. І хто не мав хрестика, то він давав, і я схопив собі», - згадує хлопець про свій талісман.
Руслан приховав від родини, що поїхав на фронт.
«Жінка знала таку правду, що я їхав на навчання в Дніпропетровськ. Зазвичай, коли дзвонив додому було тихо і спокійно, а коли починався обстріл, я клав слухавку і казав «Ну все бувай, мені пора»! А якось одного дня дзвоню додому, починається обстріл і перший снаряд прилетів занадто близько. Наступного дня дзвоню дружині, а вона мені і каже, як приїдеш - нам потрібно буде з тобою серйозно поговорити. Вона здогадалася, що я на війні. Приїжджаю, а вона відразу ж: «Де ти був?». Ні мама, ні тато ніхто не знав. Я шкодував дружину, нехай спокійніше спить тим паче дитину на той час годувала. Ну все, подумав, приїхав, і тепер можна сказати, де був», - зітхає чоловік.
Про повернення додому «Сокіл» говорить з усмішкою. Коли час ротації добігав кінця, вояки жартували, хто яку медаль отримає по поверненню додому з війни. Але зв’язківцю не хотілось медалей, лише б спокійно доїхати додому.
«Була мрія побачити сім’ю і зайти до піцерії на площі Ринок, сісти біля вікна і замовити собі величезну піцу. Тихенько собі їсти, обійняти дітей і дивитися на спокійних і звичайних людей. Як вони ходять, прогулюються без метушні», - розповідає Руслан.
Начальником Львівського гарнізону капітан Руслан Сокольський був нагороджений іменним годинником.