Попри те, що чергові президентські й парламентські перегони відбудуться наступного 2019 року, країна де-факто входить у новий електоральний цикл. Кандидати і партії живуть у передчутті виборів, розгортають штаби, домовляються про політичні альянси і намагаються продемонструвати якомога більшу турботу про славнозвісних «маленьких українців». Їх спокушають як не покращенням життя вже сьогодні, то перемогою весни і справедливості, як не життям по-новому, то миром і розвитком.
Що ближче до виборів, то солодші обіцянки лунають з уст політиків. Особливо тих, які перебувають в опозиції та мріють стати владою. Заради неї вони можуть наобіцяти що завгодно. Байдуже, що їхні гасла – голослівні та не мають механізмів і ресурсів для втілення.
Але як розбурхують уяву обіцянки європейських зарплат і пенсій у розмірі 1000 і 500 євро. Надто в країні, громадяни котрої живуть у стані перманентних соціально-економічних негараздів, посилених чинником зовнішньої збройної агресії та критично низьким рівнем довіри до державних інститутів.
Плюс до всього цього – коротка електоральна пам’ять українців, які практично миттєво забувають про вчинки й заяви політиків і готові знову голосувати за них. Особливо це зворушує на тлі постійних закликів про потребу нових облич і перезавантаження влади. Усе це вкупі створює вкрай сприятливе підґрунтя для популізму, який у нинішній ситуації є дуже загрозливим.
Привид популізму
Про небезпеку популізму часто говорять представники влади, які відчувають конкуренцію з боку політичних суперників і закликають їх приборкати амбіції заради проведення реформ, сподіваючись, що народ їх відчує і оцінить.
«У політиці, як у звичайному житті: що важча ситуація, то менше дослухаються до традиційної медицини. То більший попит на знахарів, мольфарів і навіть апостолів. Популізм та отаманщина – це ще два виклики, які стоять перед нами», – заявив нещодавно президент України Петро Порошенко.
Прем’єр-міністр Володимир Гройсман назвав популізм одним із трьох системних ворогів держави – поряд із російською агресією та корупцією. Голова Стратегічної групи радників з підтримки реформ в Україні, екс-міністр економіки Словаччини Іван Міклош (Ivan Mikloš) узагалі вважає, що популісти – це ще більша загроза, ніж Росія. Погіршення рівня життя, зростання інфляції, падіння гривні, на його думку, пов’язані не з проведенням «непопулярних» реформ, а навпаки – із запізнілим утіленням необхідних перетворень.
Але не лише влада та її радники вбачають загрозу в наростанні популізму. Про це говорять соціологи й моральні авторитети країни. Ще два роки тому, тобто задовго до виборів, члени Ініціативної групи «Першого грудня» виступили зі зверненням, в якому вони стверджували, що «популізм буйним цвітом розцвітає в Україні».
«Популізм став реальною загрозою українській державності. За самою своєю природою він не здатен до конструктивної праці. Йому чужі національні, державні інтереси. Він украй далекий від того народу, за який так “уболіває”», – зазначають автори звернення.
Ці образні порівняння можна було б сприймати не більш як влучні стилістичні фігури, якби вони не підтверджувалися реальністю. Невдоволення людей владою можна зрозуміти. Так само можна визнати необхідність проведення виборчої реформи і створення антикорупційного суду. Але так само очевидно, що цю хвилю намагаються осідлати політики-популісти, щоб на її гребені потрапити/повернутися на владний Олімп.
Засліплені метою, вони готові верзти абсолютну маячню. Нещодавній фронтмен протестного руху, екс-голова Одеської ОДА Міхеїл Саакашвілі не тільки погрожував Порошенкові імпічментом, а й обіцяв реформи за 70 днів, говорив про 300 «спартанців», які прийдуть у нову Верховну Раду й не будуть пов’язані з жодною політичною силою. Це цікаво: парламент – представницький орган, що відображає політичну структуру й уподобання громадян. Але «спартанці» будуть абсолютно незалежними. Ще фантастичнішою є теза про те, що після відставки Порошенка пенсії зростуть утричі за рік, а за одну каденцію «нормальної влади» – в 7-8 разів.
Абсурдність ситуації поглиблюється й тим, що за законом сам Саакашвілі не міг балотуватися ні в парламент, ні на посаду президента. Крім того, його рейтинг стрімко падав. Тим не менше, він залишався подразником для влади, яка сама собі створила таку проблему, розбурхавши кар’єрні амбіції Міхо, та, врешті-решт, видворила його з країни, кордон якої він «героїчно» прорвав. Донедавна популярний в Україні політик із реноме реформатора за кілька років перетворився на маргінала, від якого відсахнулися навіть попутники із середовища антикорупційних активістів.
Натомість антивладні віче, ніби магніт, почали приваблювати агресивних ксенофобів, які в Шевченківські дні відзначились антисемітськими заявами про «сіонізацію України», «жидів, які захопили Україну». Деякі мітингувальники добалакалися до того, що «викрили» план «сіоністської кліки» привезти в Україну 12-15 мільйонів ізраїльтян (при тому, що населення Ізраїлю – понад 8 мільйонів). Це, до речі, не перший випадок: раніше над «Вальцманом-Порошенком» кепкувала у соцмережах речниця Саакашвілі. Після цього зашквару він її звільнив. Але рецидиви антисемітизму, як бачимо, мають місце.
З людьми і для людей
На ниві популізму давно і продуктивно працює Юлія Тимошенко. Її козирні теми – зрада, тотальне зубожіння і геноцид. Напевно, саме з її подачі останнє слово ввійшло в активний ужиток і політикуму, і виборців, які застосовують його за першої-ліпшої нагоди. При цьому їх зовсім не хвилює, що такою термінологією не можна бездумно оперувати.
До цього закликав і Порошенко, виступаючи на жалобних заходах із нагоди роковин Голодомору (між іншим, є ще одна дика фраза з обивательського репертуару: «А що, хіба зараз не Голодомор?»). Однак Тимошенко проігнорувала цей заклик і сказала, що ми ще подивимось і з’ясуємо: чи не є дії нинішньої влади геноцидом?
Звісно, лідерка «Батьківщини» – не єдиний гравець на полі популізму. Там же «пасуться» Олег Ляшко, Юрій Бойко, Вадим Рабинович і когорта новоспечених соціалістів в особі Сергія Капліна, Іллі Киви й Михайла Добкіна. І що характерно, безвідповідальна балаканина про суцільну зраду і тотальне зубожіння дає результат.
Нещодавно Київський міжнародний інститут соціології оприлюднив приголомшливі показники рейтингів політиків, які засвідчують: популізм набирає сили в Україні. Список лідерів президентських симпатій має такий вигляд: Тимошенко (24,6%), Ляшко (15,5%), Гриценко (12,5%), Порошенко (9,8%), Бойко (9,7%), Рабинович (9,5%). До парламенту можуть потрапити «Батьківщина» (22,5%), Радикальна партія Ляшка (13,7%), «Опозиційний блок» (12,4%), «За життя» (10,3%), «Громадянська позиція» (9,4%), БПП «Солідарність» (6,6%), «Самопоміч» (6%), «Свобода» (5,8%). Якщо порівняти цей список фаворитів із нинішнім складом Верховної Ради, то це скликання може видатися не таким уже й поганим.
Рейтинги КМІС багатьох якщо не шокували, то дуже насторожили. Загроза приходу до влади популістів в Україні існує. Її серйозність визнають у ЄС. «Ми не маємо права утримуватися від відвертих заяв, коли є така потреба. Та при цьому ми повинні уникати створення платформи для популістів, навіть якщо ті взяли на озброєння реформаторські та антикорупційні гасла», – про це йдеться в непублічній доповіді глав МЗС країн-членів ЄС щодо реформ в Україні.
Загалом перемога популістів – це світовий тренд. Але в інших країнах, розвинутих демократіях, є запобіжники, які забезпечують стабільність системи. Вони мають, так би мовити, «захист від дурня» у вигляді незалежних судів, впливового парламенту, вільних мас-медіа, зрілого громадянського суспільства – всього того, що Україні ще належить побудувати.
Утім, є ще й конспірологічна версія про те, що оприлюднений рейтинг може бути вигідний чинній владі. На тлі інших «достойників» – популістів і реваншистів – чинні можновладці можуть видаватися «меншим злом», голосування за яке стало однією із традицій вітчизняної політичної культури.