Мабуть, всім нам уже набридли заяви, котрі час від часу долинають з-за Збруча, що «вони нас годують». Інколи ми втягуємося у ці беззмістовні дискусії, хоч довести нічого одні одним не можемо, поки харчуємося з одного казана. Тільки окремі незалежні бюджети покажуть, хто кого годував і чи було таке взагалі. І – чи Галичина насправді спроможна сама себе «прогодувати»? Раніше чи пізніше на ці питання доведеться давати відповідь – і не тільки на словах.
Ті, хто так не люблять розмов про «автономність» Галичини, мали б принаймні, визнати, що галичани і так реалізують свою окремішність у цілій низці сфер. Наприклад, багато галичан, живучи у Києві чи інших містах, лікуватися приїздять до лікарів у Галичину. І справа не лише у кваліфікації чи вартості послуг – а й у довірі до своїх (контакти з лікарями більшість галичан отримує через родину чи добрих знайомих), у особливій місцевій культурі обслуговування тощо. Все це має неабияке значення у таких субтельних справах, як стан здоров’я.
Особлива ситуація у нас і у справі навчання дітей. До речі, а хіба не було кроком на шляху до автономного існування у сфері освіти – скасування вивчення російської мови в українських школах Галичини? А невизнання президентства Віктора Януковича у 2004 році органами місцевого самоврядування західноукраїнських областей? За тих обставин прояви автономізму окремо взятих областей не сприймались галичанами як щось негативне. Тобто, автономний статус в принципі можливий, якщо складаються відповідні обставини?
А чим зараз обставини кращі, ніж восени 2004-го? Новітнє закріпачення галичан (разом з іншими народами України), зосередження всіх ресурсів в руках кількох панівних кланів, перспектива потрапляння в черговий «союз» з Росією – мало?
Щоб не дивитися на теми автономії Галичини чи федералізації України як на вовка, якого не треба викликати з лісу, нема чого поводитися, як Червона шапочка, якій конче треба до лісу. Зміна адміністративно-територіального формату держави – це тільки справа часу. І можна припустити, що часу цього не так вже й багато.
Звідси й питання: якщо Галичина отримає значно більше повноважень у сфері самоврядування, чи є в нас достатня кількість фахівців для їх ефективної реалізації? Чи готові вони запропонувати схеми і механізми самодостатнього існування галицького шкільництва, системи охорони здоров’я, соціального забезпечення, функціонування регіональних правоохоронних структур, збереження пам’яток культури і т.д.? Адже від цього залежатиме, чи даватиме собі раду Галичина в нових самоврядних умовах – чи то зі статусом «автономії», чи одного з «суб’єктів федерації».
Чи існують у нас згуртовані середовища медиків, освітян, юристів, управлінців тощо, які готові б витворити реальні концепції самодостатнього функціонування Галичини? Якщо є – відгукніться. В рамках проекту Рух відродження Галичини ми проведемо низку «круглих столів» для експертів, яких хвилюють викладені вище проблеми і питання. Не залежно, яким буде найближче майбутнє України в цілому і Галичини зокрема, прогнозування перспективи ще нікому не завадило. Як казав великий іспанець Хосе Ортега-і-Гасет: «Нації утворюються і живуть, доки мають програму на завтра».
Пам’ятаймо, що народи, які не прогнозують свого майбутнього, приречені оплакувати власне минуле!