У демонтажу світового порядку, свідками якого ми є, Китаю належить особливе місце. Пекін поки що не включився в переділ державних кордонів відкрито. Але його роль у різних деструктивних явищах на планеті, безперечно, проглядається. Втім, це не заважає китайському лідеру Сі Цзіньпіну вдавати зі себе презентабельного політика. Пекін грає власну, підступну гру, в якій Україна – пішак на світовій політичній шахівниці.
Останній місяць між США, Китаєм та Європою тривали активні, але частково утаємничені дипломатичні процеси. Вони стали спробою з'ясувати позиції один одного і визначити, чи існує можливість їхнього коригування. На Заході усвідомлюють, що російська воєнна машина набрала обертів завдяки китайській промисловій підтримці. І дуже хотіли б, щоб Пекін змінив свою позицію. Але Китай грає свою гру. При цьому КНР намагається вдавати зі себе незацікавлену сторону, яка нібито перебуває абсолютно поза конфліктом. Хоча не полишає спроб знайти вразливі місця серед західних союзників.
Усе розпочалося з візиту держсекретаря США Ентоні Блінкена в КНР наприкінці квітня. Перед відвідинами Китаю американський дипломат розкритикував Пекін за військову підтримку Росії. «Коли йдеться про оборонно-промисловий комплекс РФ, основним постачальником на даний момент є Китай. Ми бачимо, як КНР ділиться верстатами, напівпровідниками, іншими товарами подвійного призначення, які допомогли Росії відновити оборонно-промислову галузь», – сказав Блінкен. Також він застеріг, що Америка вживатиме заходи, якщо Китай не перестане підтримувати РФ. Втім, за цими словами не було якихось серйозних дій. Уведення санкцій проти кількох китайських компаній такими вважати не можна.
Після візиту Блінкена Сі Цзіньпін на початку травня відправився в турне країнами Європи. Головною метою його візиту стала зустріч з президентом Франції Емманюелем Макроном. Сі не просто так обрав Париж ціллю своєї поїздки. Він чудово знає, що політичні лідери західного світу не мають єдиної думки щодо низки важливих питань, зокрема щодо засобів та червоних ліній у підтримці України і ставлення до проблеми Тайваню. Ці сигнали давно відчули в Пекіні. І вирішили прозондувати ґрунт.
Президент Франції славиться своєю бунтівною позицією та має власну думку на місце Європи у світі. Оскільки Адміністрація американського президента Джо Байдена вже довгий час не наважується брати на себе ініціативу у вирішенні міжнародних проблем, цю роль починають приміряти на себе інші лідери. Не дарма Макрон робить заяви про необхідність «виходу Європи з тіні США» і стверджує, що не відкидає відправлення французької армії в Україну. Але французький президент цікавий Китаю не тим, що він займає радикальнішу позицію в питанні підтримки нашої держави.
У квітні 2023 року Емманюель Макрон після візиту до Китаю заявив журналістам, що Європа повинна будувати «стратегічну автономію». І ця автономія стосується передусім ставлення до проблеми Тайваню. Макрон наголосив, що «ми не повинні наслідувати в усьому США і не дати себе втягнути у кризи, які не є нашими». Очільник Франції дав зрозуміти: він хоче бути поза конфронтацією, якщо спалахне велика війна за Тайвань між Китаєм та Америкою. Така заява розчулила серця китайського керівництва. Воно не шкодувало компліментів президенту Франції.
Також Макрон у липні минулого року не підтримав ідею відкрити офіс НАТО в Токіо. На його думку, НАТО має обмежитися передусім захистом регіону Північної Атлантики. «Якщо ми будемо підштовхувати НАТО до розширення спектра і географії, ми зробимо велику помилку», – сказав французький лідер. Цією промовою Макрон неабияк розчарував Японію та США. І, звісно, заслужив додаткових балів від Китаю.
Для КНР дуже важливо, щоб Захід не мав спільної позиції. Щоб розкол між країнами НАТО посилився і набув реальніших обрисів. Щоб Америка і Європа сперечалися, а не об’єднували зусилля у протистоянні з авторитарними режимами по всьому світу. Саме це є головною метою Пекіна. А не турбота про мир і справедливість у всьому світі.
Зараз на наших очах розігрується складна геополітична партія. Європа, як і США, хотіла б, щоб Китай відмовився від підтримки Росії. З іншого боку, далеко не всі в ЄС готові до будь-яких серйозних санкцій чи торгової війни проти КНР. Китай – найбільший торговий партнер ЄС. Він має впливи на європейських політиків. Тому Пекін може грати свою гру, сподіваючись, що в ЄС забракне сміливості розпочинати економічні війни з Китаєм.
Для Китаю було б ідеально зробити Європу нейтральною в питанні Тайваню. А Макрон серйозно наростив би свою політичну вагу й авторитет, якби зумів переконати Китай, що на Москву потрібно тиснути, а не допомагати. Власне це було б реальним доказом того, що Європа стає окремим геополітичним гравцем. Але не схоже, що Сі пішов на поступки в питанні російської агресії. За результатами європейського турне глави КНР ми не побачили жодних дій Пекіна в напрямку відмови від співпраці з РФ.
6 травня Емманюель Макрон заявив, що Сі дав обіцянку не продавати в Росію товари подвійного призначення. Щоправда, сам китайський лідер цю заяву ніяк не коментував. Згодом міністр оборони Великої Британії Ґрант Шаппс на конференції в Лондоні сказав, що Пекін уже надає або готується надати Москві летальну зброю для війни проти України. Мовляв, таку інформацію має розвідка західних країн. Звісно, Пекін засудив таку заяву британського політика. Але наскільки щирим було обурення Китаю, сказати важко.
У середині травня президент РФ Путін відвідав Пекін. Про конкретні результати цих переговорів відомо небагато. Та Сі продовжує називати війну в Україні кризою, а так звані мирні ініціативи Пекіна схожі на оновлену версію московських ініціатив. Оскільки там немає нічого про виведення російських військ з України та необхідність притягнення агресора до відповідальності. Є загальні фрази про відмову від менталітету холодної війни, мирні переговори, повагу до суверенітету, припинення односторонніх санкцій. У таку упаковку можна помістити будь-що абстрактне і хороше. Проте не дуже дієве.
Невідомо, що має відбутися, щоб Китай перестав називати російську агресію проти України евфемізмом «українська криза». Якщо слідувати логіці Пекіна, то напад Японії в 1937 році й окупація нею китайської території – це всього лише китайська криза. Так, під час цієї «кризи» загинуло до 20 млн китайців. Японці часто вдавалися до репресій проти місцевого населення і скоїли багато злочинів. Але, зрештою, аналогічні російські дії в Україні для Китаю є проявом незбагненної «кризи». Тоді й опіумні війни ХІХ століття, під час яких Китайська імперія зазнала принизливих поразок від держав Заходу, теж варто було б перейменувати в опіумні кризи.
Західні політики, та й президент Зеленський за інерцією все ще намагаються вмовити Китай змінити свою політику щодо Росії. Хоча, напевно, правильніше було б ще раніше ввести серйозні санкції проти Пекіна, економіка якого перебуває не в найкращому стані і залежить від ринків збуту своєї продукції. Зрештою, санкції давно мав би ввести президент США Джо Байден, який попереджав Пекін ще 2022 року триматися подалі від підтримки Москви. Та рішучі дії – це не про сучасний Захід. Це розуміють в КНР.
Ми не знаємо точно, що відбувається за кулісами міжнародних переговорів і зустрічей. Однак якщо на саміті миру у Швейцарії не буде повноцінного китайського представництва, це може бути сигналом: позиція Китаю щодо тісної співпраці з РФ не змінилася. А США і Європа не знайшли відповідних аргументів чи важелів впливу. І тут постає запитання щодо того, чи наважиться Захід перейти до інших потужніших інструментів. Чи просто визнає, що ніяк не може завадити тісній співпраці Пекіна та Москви.