Показне антизахідництво було і є природною ознакою переважно проросійських сил в Україні. Усі ці комуністи, прогресивні соціалісти й колишні регіонали постійно розповідали своєму електоратові про загрозу зовнішнього управління та перетворення держави на сировинний придаток Заходу. Ще вони дуже лякали громадян можливим приєднанням до НАТО з неодмінною згадкою про чобіт його солдатів, байдуже, що вони вже їх не носили, а в Україні тоді як велике досягнення подавали відмову армії від онуч.
«Оно вам НАТО?»
Ця риторика була дуже популярною в 1990–2000-х роках. Експлуатуючи її, партії проходили до парламенту, політики ставали президентами. Люди значною мірою це підтримували. Відверто ж заявити про свої прозахідні погляди було ризиковано. Це могло призвести до падіння рейтингу і втрати політичного майбутнього. Навіть в умовному помаранчевому таборі декларувати курс на вступ до НАТО наважувалися не всі. Якщо президент Віктор Ющенко чітко висловлювався «за», то прем’єрка Юлія Тимошенко всіляко уникала цієї теми, воліючи говорити про якусь ефемерну систему європейської, а не євроатлантичної системи колективної безпеки.
А втім, леді Ю поставила свій підпис під так званим листом трьох (разом з Ющенком і спікером Арсенієм Яценюком) про надання Україні Плану дій щодо членства в НАТО. Його оприлюднення викликало політичний скандал і призвело до блокування роботи парламенту регіоналами, котрі прийшли в сесійну залу з повітряними кульками «НАТО – ні!» (дотепники розгледіли в ньому гасло NATO – hi!). Ще раніше вони з товаришами з КПУ і Блоку Наталії Вітренко тішилися, що зірвали проведення українсько-американських навчань Sea Breeze, котрі доти регулярно відбувалися в Криму, а тут вони кістьми лягали, щоб тільки Yankee go home.
Негативно на прозахідний курс впливала й особистість його промоутера. Президент Ющенко стрімко втрачав свою популярність, і це рикошетом позначалося на геополітичних симпатіях українців. Інформаційні кампанії на зразок «НАТО – так!» не давали очікуваного ефекту. До того ж мало хто хотів, щоб в Україні з’явилися американські військові бази, котрі дратуватимуть РФ та її Чорноморський флот. Як кажуть, «оно вам НАТО?».
Перспектива членства в ЄС теж видавалася далекою. Скептицизм посилювали не тільки російські політики та їхні сателіти в Україні, а й західні діячі, котрі говорили, що в ЄС Україну ніхто не чекає, або порівнювали можливість її інтеграції до шансів африканських країн. Тому замість цього пропонувалося «збудувати Європу в Україні», тобто досягти такого рівня розвитку, щоб не ми туди просилися, а нас самих запрошували приєднатися до євроспільноти. І коли ця мить настане, ми ще подумаємо, чи воно нам треба. Була й утопічніша ідея: «До Європи – разом з Росією». Чом би й ні, якщо хтось марить Європою від Лісабона до Владивостока?
Віктор Янукович, який прийшов до влади за підтримки проросійськи налаштованого електорату, робив значні реверанси в бік Москви, проте на початку президентства йому пророкували славу мало не «українського Кваснєвського». Людини, котра, попри побоювання патріотів, приведе чи поведе країну на Захід. За підписання Угоди про асоціацію з ЄС Януковичу були готові пробачити і корупцію, і переслідування політичних опонентів.
Навіть Тимошенко, перебуваючи в ув’язненні, закликала не узалежнювати питання її звільнення та підписання документа. Ющенко був готовий відкривати прижиттєвий пам’ятник своєму наступникові. Понад те, Віктор Федорович був настільки рішучим, що «нагнув» практично всю фракцію Партії регіонів і змусив її членів «топити» за асоціацію з ЄС. Так він вибив з рук опозиції головний козир. Ось тільки раптом, буквально на фініші, Янукович зірвав стоп-кран і розвернув український потяг зовсім в інший напрямок.
Тоді знову посилилися антизахідні настрої. Регіонали та їхні симпатики сприймали Євромайдан як організовану та проплачену Заходом акцію. Печиво, яке роздавала на Хрещатику помічниця державного секретаря США Вікторія Нуланд, підіймало дух протестувальників не гірше, ніж наколоті апельсини часів Помаранчевої революції. Спроби західних посланців досягнути компромісу та врегулювати політичну кризу сприймалися як тиск і гра на боці опозиції.
Риторика пресрелізів Партії регіонів – просто зразок антиімперіалістичної пропаганди: «Граждане Украины без всякой подсказки сами могут дать объективную оценку происходящему, никакие европейские резолюции и ухищрения оппозиционных СМИ не помешают им называть все своими именами. И как бы ни старались оппозиционные ораторы, для большей части страны бандиты с битами так и останутся бандитами, а толкающие их на противоправные действия провокаторы так и останутся провокаторами».
Гойдалки симпатій
Утім після 2014 року відбулася зміна геополітичних уподобань. Зросла підтримка інтеграції до ЄС і НАТО, причиною якої стала російська агресія в Криму та на Донбасі. Україна стала позиціонувати себе як східний форпост Європи на рубежі з Мордором. Омріяна Угода про асоціацію з ЄС була підписана і, попри затягнуту процедуру та референдумні палиці в колеса, набула чинності. Безвізовий режим став реальністю. Курс на ЄС і НАТО був записаний в Конституцію, а не просто в закон. Світові лідери стали частими гостями в Україні. Антипутінська коаліція працювала. Санкційний режим проти РФ діяв. Міжнародні фінансові донори надавали кредити, відставні європейські політики радили українським урядникам, як проводити реформи. Одне слово, молоде серце Європи билося в Києві.
Та з часом цей ентузіазм спадав. Темпи перетворень не задовольняли суспільство, комунальні тарифи обурювали, корупція дратувала. Саме слово «реформи» стало мало не лайкою, у розмовах про реформаторів ледь не обов’язково вживався зворот «горе». Популісти волали про «тарифний геноцид» і «тотальне зубожіння».
Невдоволення діями влади призвело до чергової хвилі антизахідництва, що прийшла на зміну запиту на «варягів» зразка 2014–2016 років. Політики і прості українці критикували капосний МВФ, який диктує Україні вимоги, а не дає їй гроші просто так, дорікали американському посольству, називаючи його «вашингтонським обкомом», за те, що воно заступається за деяких посадовців. Водночас усі інституційні реформи якраз відбулися під тиском колективного Заходу, адже їхньому втіленню опиралася навіть позірно прозахідна влада. Гроші Києву давали в обмін на реформи.
Залежність від Заходу породила тезу про зовнішнє управління Україною, котру розкручувала не тільки Росія, а й підхопили українські ЗМІ та політики, причому з різних таборів – і промосковського, і патріотичного. Так, скажімо, нардеп Андрій Деркач вважає, що за каденції Петра Порошенка Україною керував віцепрезидент США Джозеф Байден. «Опозиційна платформа – За життя» і націоналісти переконані, що відкриття ринку землі сільськогосподарського призначення, за яке ратував президент Володимир Зеленський, призведе до того, що її скуплять іноземці. А Україна має бути сильною і незалежною. Ніхто не має права диктувати їй умови чи вимоги. Нічого озиратися на когось. Нам, з усією повагою, ніхто не указ.
Дедалі частіше подібну риторику можна почути і з уст нинішньої влади. Наприклад, Зеленський не прислухався до послів країн «Великої сімки», які вступилися за колишнього генерального прокурора Руслана Рябошапку та марно закликали президента залишити його на посаді. Виступаючи в парламенті, гарант пожалівся, що в наглядових радах державних компаній якось забагато іноземців, українці там – національна меншина. Крім того, Зеленського обурюють захмарні зарплати людей, які лише наглядають, а не працюють, і прилітають в Україну кілька разів на рік.
Також він заперечив, що належить до кола «соросят», молодих прозахідних діячів. Це слово набуло зневажливого звучання навіть всередині різношерстої фракції «Слуга народу», не кажучи про пул гостей на каналах Віктора Медведчука, де викриття «агентів впливу» – одна з топ-тем для обговорення. На пресконференції у травні Зеленський не забув нагадати журналістові антикорупційного проєкту «Радіо Свобода» «Схеми», що цей засіб масової інформації фінансується іншими державами. Це такий привіт Конгресу США?
«Ми повинні бути незалежною країною. Ніхто не має права нами керувати», – заявив президент, говорячи про фінансову незалежність держави, і тут-таки розповів, як йому особисто вдалося домовитися про збільшення суми траншу МВФ.
Тим часом деякі «слуги народу» переконують українців, що друк грошей і роздача коштів – це нормально. Усі так роблять. Інші кажуть, що дефолт не такий і страшний. При цьому вони забувають нагадати, що гривня і долар – валюти, м’яко кажучи, дещо різної ваги. Тому й не дивно, що 61% громадян, за опитуванням Київського міжнародного інституту соціології, вважає, що зараз краще не співпрацювати з МВФ і не отримувати кредитів. Скільки можна позичати і перепозичати? Беруть «вони», а віддавати – «нам».
Кінематографічний герой Зеленського у серіалі «Слуга народу» Василь Голобородько був відвертішим у висловах і відправляв міжнародних кредиторів дуже далеко. Тільки ось реальний президент не може дозволити собі такої «розкоші», бо без допомоги МВФ і Світового банку, котрі дають сигнали інвесторам, Україна не подужає залатати дірки в бюджеті та забезпечити відносну соціально-економічну стабільність. Зайвий клопіт створила історія з відставкою голови правління Нацбанку Якова Смолія.
Гроші можна надрукувати, можна позичити в північного сусіда, проте навіщо йти шляхом Януковича? Краще вже бути «колонією Заходу», ніж федеральним округом або малоросійською губернією РФ. Принаймні світовий досвід доводить цивілізаційну перспективність першого варіанта. А свій третій шлях веде хіба що у третій світ.