Результат першого туру – це результат багаторічної політики забуття. І мова зараз не стільки про забуття українцями своєї історії, скільки про політику ексклюзії щодо людей на всій території держави.
Радіоведучий та продюсер Ярослав Лодигін у своєму твітері написав: «Зеленський – не кандидат сходу і півдня, як його намагаються виставити, а як Трамп – кандидат ментальних окраїн і сіл. Саме вони і виграють вибори цього разу».
«Ментальні окраїни» – дуже точний опис ставлення в країні до пограничних територій. І загалом до людей, котрі не вписуються в мейнстрімовий дискурс. До тих, хто зостається поза увагою. Хто не формує порядку денного. У цьому відчуваються нотки зневаги та зверхності. Хоча й підозрюю, що нікого не хотіли образити.
Якщо дивитися на мапу голосування, то виявляється, що ментальні окраїни – це не депресивні віддалені регіони. Це не тільки міські нетрі та закинуті села. Це ще й малі бурґи та навіть середні. Це й емігранти. Себто явна більшість країни. Масштаби особливо вражають, якщо додати до голосів Зеленського відсотки інших кандидатів, чий електорат є не менш протестним.
Проте насправді ці території аж ніяк не ментальні окраїни. Се територія забуття. Простір, до котрого нікому немає особливого діла, окрім місцевих жителів, локальних олігархів та латифундистів, котрі мають люд за своїх кріпаків. Територія, розірвана по-живому заробітками та безробіттям. Простір (не)можливостей. Точки, де буяє справжнє життя країни, її пульс та імпульс. Справжнє серце.
Ця людність голосує протестно, аби нагадати про себе. Бо інакше її взагалі не почують та не згадають. Це територія непромовленого, котре виражається у мовчазному повстанні. Це тиха відповідь на багаторічне замовчування. На виключення. Українська політика пам’яті – це політика забуття. Причому, як бачимо, ця амнезія ще сильніше торкається живих, ніж мертвих.
Результати виборів багато кажуть про відчуття впливу на життя людей реформ, зокрема однієї з найуспішніших – децентралізації. Про комунікацію в країні загалом. Про вміння донести думку та пояснити її. Навіть попри чималі медіаресурси. Коли хтось знову каже про «перемогу телевізора», то дуже кортить нагадати, що перемога телевізора відбулася над власником телеканалів.
Точка для росту
Проте цей результат дає шанс. Він засвідчує, що ще не пізно. Може, хоч так звернуть увагу на кілька мільйонів, котрі живуть у провінції. На людей периферії. На потребу не зациклюватися на Хрещатику, Банковій, Інститутській, Дерибасівській та площі Ринок, бо Україна виходить далеко за їхні межі.
Звісно, можна знову змусити їх помовчати до наступних виборів, заглушивши якимись подачками. Але ціна протесту може зрости настільки, що платити доведеться не грішми, а розплачуватися життям. Причому не політиків, а країни.
Гра з людьми із територій забуття небезпечна, бо зло має властивість накопичуватися. Прихильники чинного президента жаліються на те, що його противники не хочуть помічати того позитивного, що він зробив. Стають глухі до аргументів, і злість усе застилає. Важко бути неупередженим, коли помічаєш, як багатство одних під час війни зростає, а ваші зберігання лише чахнуть.
Тому злість лише зростатиме, якщо забувати все глибше, замовчувати, зоставляти велетенські простори під самоуправство місцевих латифундистів.
Через цей біль люди стають відкритішими до маніпуляцій та фейків, до популізму та злоби. Спочатку до тих, що йдуть від місцевих політиків, але з часом озлобленість зросте до небезпечних масштабів, що відкриє двері для маніпуляцій з ворожих країв.
Тому люди готові голосувати хоч за чорта лисого, лиш би не мати справи з тими, хто вдає буцім їх не існує. Наче їхні гризоти не мають значення. Хто ніби натякає, що еміграція – найкращий вихід.
Біда вітчизняних політиків полягає в тім, що вони не знають своєї країни. Що їхнє уявлення про неї здебільшого обмежується поїздками до потьомкінських сіл зі зігнаними бюджетниками та звезеними за гроші фанатами. Що для них світ обмежується Банковою та плеканням свого маленького Межигір’я.
Проте проблема незнання виходить далеко за рамки тільки політиків. Коли медіа розповідають про регіони, то йдеться або про страшне та магічне, повне чупакабр, пам’ятників свині та насильства. Або про бідкання і розведення руками. Або про історії успіху, котрі не дають прикладних даних.
Тому зостається пізнавати країну. Більше говорити та проговорювати. Не тільки про історії успіхів, а й про поразки. Міркувати, чому не вийшло і що можна зробити, аби вдалося. Говорити про можливості, створювати їх та творити мобільність. Допомагати порозумітися різним частинам країни, творячи спільні проекти. Стимулювати внутрішній туризм, заодно відновлюючи та створюючи інфраструктуру віддалених міст і сіл.
Творити відчуття гордости за рідні простори. Потрібно більше уваги до локальної політики, локального мистецтва, локальних спільнот, локальної історії. Аби люди відчували причетність і відповідальність за ті місця, де живуть.
Але також хочеться нагадати і про самих мешканців цих просторів, серед котрих існує мода соромитися того, що ти з периферії, малого міста чи села. Забувати про проблеми своєї малої Батьківщини, досить лиш виїхати за її межі. Замовчувати і подавлювати її в собі, мов якусь провину чи пляму на репутації.
Тому потрібно зшивати всі ті розриви, що породжені байдужістю: між молодшими і старшими, між багатими і бідними, між Сходом і Заходом, між правими і лівими, між столичними і провінціалами. Чим рівномірніша країна, тим більше в неї шансів. Тим вона згуртованіша.
Тільки не треба тягнути усіх на дно ментальних околиць своєї байдужости і зверхности, не відмахуватися руками, а стимулювати рівні можливості. Аби порядок денний відображав усі рівні та всі прошарки населення. Інакше затаїне обов’язково вистрілить у найбільш невдалу мить. Вистрілить у спину майбутнього цілої країни.