Минуло два роки президентства Петра Порошенка, а Україна – досі на шляху, і не факт, що його подолає. Ба більше, не зовсім зрозуміло, в якому напрямі вона прямує. І на це є як внутрішні причини, так і зовнішні.
Внутрішньою причиною є розмитість планів. Україна президента Петра Порошенка застрягла на етапі асоціації з ЄС. Про плани повноправного членства у ЄС чи НАТО вголос, окреслюючи це як чітку політичну мету, президент не говорить. Тому все обмежується смішними дрібними планами на зразок безвізового режиму з ЄС чи тієї ж асоціації з ЄС. Такі завдання можуть ставити собі такі країни, як Марокко чи Південно-Африканська республіка – і вони її, на відміну від України, досягли. Назагал цей асоційований статус у різних формах мають 32 країни – навіть невизнана Палестинська автономія. Але не Україна. І це після двох Майданів та звитяжної війни на Сході.
Але є справді незалежні від України причини, які роблять цей процес трохи примарним. Першою з них є внутрішня криза у самому ЄС. Євросоюз не лише відійшов від планів тіснішої інтеграції та прийняття Європейської Конституції – навпаки, він дедалі більше розмивається національними егоїзмами. І не лише про Грецію йдеться, але й про Велику Британію, Угорщину, а остатніми часами і, о диво, Польщу. Внутрішня інтеграція ЄС диференціюється. Тож мусимо знайти свою швидкість інтеграції з ЄС. Євросоюз змінюється, і навіть проголосивши, що йдемо в ЄС, ми застанемо там зовсім іншу політичну конструкцію, ніж сьогодні. Тому сьогодні ми йдемо до ЄС, не дуже знаючи, куди насправді потрапимо. Ніхто не знає, яким буде ЄС за кілька років. Вже не кажучи про те, в яких межах. Особливої пікантності цьому процесові в українському випадку додає його розтягнутість у безкінечність – до точки на горизонті, яка з кожним нашим кроком назустріч лише віддаляється…
Те саме стосується і ще більш нагальної потреби України – інтеграції «з» чи «в» НАТО. Про це президент мовчить. Хоча важко щось говорити, коли кандидат на президента США Дональд Трамп закладає у свою передвиборчу платформу те, що він розпустить НАТО. Отож далі й коментувати нічого. Але така мета – чітко і зрозуміло – не вербалізується.
А тут ще й війна, корупція, немічність та дрібничковість політичного класу України.
Це призвело на другому році президентства Петра Порошенка до величезної втоми суспільства. Однак ця втома має два боки. З одного боку, люди страшенно виснажилися і розчарувалися. Але з іншого – в суспільстві наростає лють. Ці обидві тенденції я вважаю нормальними.
В Україні політичний процес не зупинився, як би багатьом хотілося. В Україні йде другий рік соціально-політичної революції. І ці процеси від політичного класу України, а тим більше від президента Петра Порошенка не залежать. Якщо цей політичний клас і президент будуть рухатися, хоча б не відстаючи від цього процесу, то у них є шанс вижити. Якщо ж ні – то їх знесе суспільно-політичний потік. Звісно, за інших характеристик політичного класу та президента можна було б говорити, що вони очолюють цей процес. Однак сьогодні я не переконаний, що хтось відважиться на таку тезу. Тому для них залишаються дві опції – пробувати рятуватися, не заважаючи цим процесам, або ж бути ними знесеними.
Що не вдалося і що вдалося Україні на чолі з президентом Петром Порошенком за ці два роки?
Україні і президентові Петру Порошенку не вдалося:
1.1. Здійснити деолігархізацію – зменшити вплив олігархічних кланів на суспільний і політичний процес в Україні. Вплив олігархів тільки посилився.
1.2. Здійснити люстрацію як очищення влади. Тут президент Порошенко наштовхнувся на агресивний опір професійних корпорацій на зразок судової, прокурорської, міліцейської. Ці корпорації наскрізь пронизані корупцією – тільки задля неї вони й існують. Вони організували ефективний опір навіть спробам очищення. І перемогли. Хоча залишається ще питання – а чи з ними так уже й боролися, і це закид Петру Порошенкові.
1.3. З огляду на невиконання двох попередніх пунктів Україні президента Петра Порошенка не вдалося навіть підійти до подолання корупції – а під нею я розумію не боротьбу з поодинокими хабарниками, а відновлення функціональності державних інституцій, які є дисфункційними, недіючими, а отже, у справжньому сенсі цього слова корумпованими. Ці інституції не виконують своїх функцій та обслуговують інтереси тільки олігархату та корупційних корпорацій.
1.4. І остання з великих справ, яка мала бути виконана, відповідно до передвиборчих обіцянок президента: не вдалося звільнити тимчасово окуповані території Криму та Донбасу. Інше питання – а чи це було можливо. І ще одне – а чи так уже потрібно з тим поспішати.
1.5. Тобто президент Петро Порошенко не реалізував своєї головної передвиборчої обіцянки – він не повернув Україні мир. Попри мінські домовленості, ледь не щодня російські окупанти вбивають чи ранять одного-двох українських солдат. Інше питання, що передвиборчі обіцянки завжди дуже далекі від реальності. Однак в ситуації війни таке не вибачають, бо президента Петра Порошенка обрали як «президента миру» – і в цьому проявилася інфантильність самого народу.
Що ж Україні президента Петра Порошенка вдалося:
2.1. В Україні за ці два роки консолідувалася нова українська політична нація, яка взяла за свій фундамент засаду громадянства. Щоправда, безпосередньо президент Петро Порошенко до цього не причетний – це об’єктивний суспільно-політичний процес. Хоча, з іншого боку, він не розколював цю нову українську політичну націю, як це робив Янукович.
2.2. Було призупинено (саме так, призупинено) подальшу агресію Росії Путіна в Україні. Бо фронт міг би стояти і по Дніпру, і по Збручу – військових можливостей на це у Путіна було достатньо. Хоча, можливо, Путіна зупинило не так українське військо та добровольчі загони, як негласна відмова України в особі президента Петра Порошенка від глибокої трансформації українського суспільства й осягнення амбітних геополітичних планів по інтеграції у ЄС та НАТО.
2.3. Україні та президентові Петру Порошенку, не дивлячись на попередньо невиконані завдання, вдалося не розгубити своїх геополітичних союзників в Європі та у Північній Америці. І навіть набути нових, як-от Туреччину.
2.4. Розпочалися скромні спроби реформування окремих сфер – поліції, енергетики, самоврядування…
2.5. «Здобутком» України я вважаю і примусову деіндустріалізацію Донбасу – це результат не так чиїхось свідомих дій, як війни. Цей процес мав давно відбутися, однак усі без винятку президенти, прем’єр-міністри і правлячі партії цього панічно боялися. І ось процес відбувся силою обставин. Замість постсовєтської індустрії на Донбасі потрібно буде будувати економіку ХХІ століття. Якщо до цього дійде, звісно. На разі там відбувається процес децивілізування – цивілізаційного відкату, архаїзації. По-суті, це розчищення платформи під новітні технології.
2.6. Неочікуваним здобутком стало те, що в Україні зберігся революційний потенціал. Суспільство не спить, і в ньому зріють сили, які набагато більше готові діяти, ніж це було напередодні двох попередніх Майданів – влітку 2004-го та влітку 2013 р.
2.7. Ще одним неочікуваним здобутком я вважаю те, що за два роки президентства Петра Порошенка Україна відпрацювала/зужила перший набір післямайданних політиків, які були рекрутовані у велику політику 2014 року. Тепер вони так чи інакше «спалені» – відпрацювали, що могли (якщо працювали) і, гадаю, будуть маргіналізовані, викинуті з політичного процесу. Це відкриває поле для наступної генерації політиків – але їх ще буде потрібно формувати та консолідувати.
Ось такі, як на мене, найбільш очевидні результати двох років президентства Петра Порошенка.