Я вже казав, що однією з проблем нашого суспільства є погане викладання історії. Як наслідок – невміння робити з неї висновки. От був в історії України такий політик — Юзеф Пілсудський. Наш національний герой Симон Петлюра, котрому зараз пам’ятники ставлять, передав йому, а точніше очолюваній ним Республіці Польща, населені переважно українцями Східну Галичину і Західну Волинь.
Так от: в певний момент Пілсудський відійшов від влади. А потім забрав її шляхом військового перевороту. Чи знають про цей час українці? Не дуже. Хіба сферична у вакуумі пацифікація 1930 року вирине в пам’яті. Та й то багато хто думає, що «пацифікація» – це назва політичного курсу щодо українців.
Насправді ж міжвоєнна Польща, громадянами якої були предки мільйонів сучасних громадян України – дуже цікавий зразок творення неоднорідної в етнорелігійному та світоглядному плані держави. Польща здійснила «прекрасний» забіг по граблях, припустившись, здається, максимуму можливих помилок. Нам би повчитися на помилках – але ж ні!
Та хіба лише Польща? Міжвоєнна Румунія, скажімо, Угорщина, Чехословаччина. В новітній історії всі вони вчиняли помилки, які призводили до жахливих наслідків. І все це безпосередньо пов’язано з історією України і Українського народу (з великої літери, бо в конституційному значенні цього терміну).
От зараз у нас в країні відбуваються дивні події. Ви ж знаєте: порохоботи, зрадофіли, все таке. Одні кажуть: згуртуймося довкола президента! Хай він і потроху, але щось робить. А зрадофіли працюють на Кремль! Інші відповідають: та ну, він же сам працює на Кремль. Державу роз’їдає корупція, відверті сепари сидять на посадах, а він...
Гадаю, всі вже добре знають аргументи обох сторін. І можна було б подивитися на історію близьких, а то й неблизьких держав. Згадати, наприклад, як латвійці під час війни згуртувалися довкола Карліса Улманіса – не допомогло. А от камбоджійці під час війни не захотіли гуртуватися довкола Лона Нола – і теж не допомогло. В політиці є дуже багато факторів – і навіть політичні експерти не можуть врахувати всі з них, що вже казати про пересічних громадян.
Але, на моє переконання, школа повинна давати громадянину якомога об’ємніший погляд на історію, в тому числі – на історію України у загальноєвропейському та світовому контексті. І саме ця об’ємність може стати запорукою тверезості вибору.
Тепер повернімося до нинішнього політичного моменту. Я три роки уникав різкої критики президента – ну, бо часи справді непрості – не може ж він так швидко розплутати клубок проблем, які накопичилися задовго до нього. Але на нинішній момент ми маємо щонайменше не зменшення цього клубка. Маємо спробу керувати державою цілком кучмівськими методами зі збільшенням ролі силових структур, але з падінням їхньої ефективності, коли йдеться про захист громадянина, а не влади. При цьому корупція роз’їла державу настільки, що наслідки можуть бути непередбачуваними. Якщо, скажімо, державна чиновниця погоджується за гроші робити українські паспорти громадянам Ірану – ворога нашого найбільш ключового партнера, США. Як це може відбитися на ступені підтримки України у Вашинґтоні? А в нас це навіть дискусій не викликає: ла-ла-ла, ми щит Європи, ла-ла-ла, протистоїмо аґресії. Така інфантильність в принципі до добра не доводить.
І що найгірше – будь-який активний протест справді може зіграти на руку Кремлю. Це розуміє і суспільство, і влада, яка цим фактом цілком безпардонно користується.
Як ми опинилися в такій ситуації? Який з неї вихід?
Однозначної відповіді наразі шукати марно. Шкода лише, що ми так і не навчилися вчитись ані на чужих, ані навіть на своїх помилках. Розуміння історії приходить не за один день, а той, хто її не зрозумів, просто приречений повторювати найочевидніші з таких помилок. Втім це означає, що колись на наших помилках вчитимуться інші — і робитимуть корисні для себе висновки.
Тож залишається сподіватися, що ці інші – це будуть українські діти в українських школах, котрі ретельно розбиратимуть політичну кризу 2017 року й міркуватимуть, як уникнути такого неподобства у майбутньому.