У 2011 році на Ялтинській конференції імені Пінчука Арсеній Яценюк заявив, що Пінчукові не доведеться переживати під час майбутньої ліквідації явища олігархату, бо він – «під захистом демократичних сил». Як виявилося, не лише йому можна було не хвилюватися.
Проте зовсім несподівано на зламі 2016 і 2017 років виявилося, що Пінчук не просто зять Кучми, геній, мільярдер, плейбой і філантроп. Але й капітулянт, який хоче не просто подути в гудок, як Ахметов, а подути в найбільшу трубу свого заводу на знак примирення з агресором. Так би мовити, перегорнути сторінку. Чим неслабо збурив фейсбук-спільноту. При цьому спільнота категорично відмовляється прийняти той факт, що вона не вирішує у цій країні майже нічого. А якщо і пробує щось вирішувати, то невдовзі «кидає той ровер» під монотонні завивання про розхитування українського човна (цю пісню започаткував сам Леонід Данилович Кучма у далекому 2004 році після Революції Троянд в Грузії). Як то кажуть, шатун є шатун.
Тому і вирішують долю країни люди, наділені фактичною владою. За дивним збігом обставин, вони за сумісництвом представляють інтереси великого капіталу (зокрема й пана Пінчука). Вони ж володіють засобами масової інформації, які формують думку більшості виборців, яким до лампочки «лідери громадських думок українського сегменту фейсбуку». І вони ж вирішують, яке музичне лайно буде лунати у новорічну ніч казкову з більшості телевізорів нашої країни.
Саме на великий капітал опирається наша влада, а не на зародки середнього класу (рушій Революції Гідності, між іншим). Тому пан Коломойський і вивів з Привату та з країни гроші, і йому за це нічого не буде. А не тому, що має попередні заслуги перед Батьківщиною. Попередні заслуги є і в багатьох ФОПів, які зараз шикуються в черги на закриття свого «бізнесу». Але їм це не допомогло. І не виключено, що черги на закриття ФОПів перетворяться з часом на черги для отримання «карти поляка». Непатріотично, але закономірно.
Те, наскільки владі «до лампи» той нещасний середній клас (якщо не за рівнем доходів, то принаймні за світоглядом), зрозуміло з дати «реформування». Акурат за 3 дні до Нового року і після корпоративу пана Насірова на 1000 персон-податківців. Не інакше як дух Клименка-Арбузова вселився у реформовану й очищену Державну фіскальну службу, чий керівник вже прогнозує мінімальну зарплату 5000 гривень наступного року. Суто фройдистська обмовка, до речі, бо цікавить його внесок у бюджет, а не рівень добробуту «маленького українця». Уряд, звісно, можна зрозуміти, бюджет треба чимось наповнити, але робити це за рахунок виключно людей мобільних, ініціативних і незалежних – недалекоглядно. Опора на бюджетників, робітників та їхніх феодалів уже довела один уряд міцних господарників до еміграції.
Отже, держава врятувала Приватбанк і його власників, бюджетники і некваліфіковані працівники (кому залежить на мінімальній зарплаті) нагодовані, тобто мажоритарна система виборів збережеться. Одіозні олігархи витискаються з країни, при цьому маючи час (поки триває процес зняття недоторканності) передати справи. Нарід тішиться прибуткам державних монополій як своїм власним. Новорічні корпоративи приватних компаній не йдуть в ніяке порівняння з гулянками слуг народу. Корупцію слід викорінювати «знизу», бо хто з нас без гріха, і взагалі, починати треба з себе. Найуспішніші підприємці – 80-річні бабулі з внуками у прокуратурі чи судах. Саме державна служба манить до себе талановиту молодь, а не богопротивний бізнес.
Це точно європейський вектор розвитку? Чи повторення путінського «вставання з колін»?
Можна, звісно, закинути народу (з яким нам, як відомо, не пощастило) лукавство і підлість. Споживання росте, а прибутків ніхто не декларує. Перед Новим роком холопи взагалі розкупили майже всю побутову техніку. Але така природа капіталізму – люди повинні купувати більше і більше, інакше буде криза перевиробництва. Проблема в тому, що на іншому боці мають бути виробники та інвестори, які цей попит формують і задовольняють. У нас в країні немає цього «іншого боку», натомість є такі самі споживачі, але дорожчого сегменту товарів та послуг. «Еліта» не інвестує, вона збирає податки і витрачає гроші «на горшок». В кращому випадку – на нерухомість. А це, між іншим, колоніальний статус. Добровільний. Це те, проти чого повстала Африка всередині минулого століття.
Перелік майна з електронних декларацій свідчить, що нами правлять люди рівня успішних реперів, наркобаронів чи людей, які виграли в лотерею. А потім ми обурюємося, що Захід нас «кидає». Неймовірно! Від церковних свят до запитів у гуглі (українці, нагадаю, найбільше цікавилися серіалами «Фізрук» та «Мажор») все волає про те, що Україна – це внутрішня справа Росії. Інформаційне поле – російське. Мова як не російська то «какая разніца». Релігія. Структура державного управління. Все.
Ми ж не хочемо інтегрувати Донбас із Захарченком, Плотницьким та іншими дегенератами на керівних посадах. Чому ж голландці мають радіти тому, що до них інтегрується бідна країна, де в матрацах лежать мільярди готівки, власність і влада сконцентровані в руках кількох сімей, а бізнесом займаються старі й немічні родичі чиновників. Тим більше, що в будь-який момент хтось із «стовпів державності» може або загнати свій банк державі за 1 грн плюс борги, або подути в гудок, або розмістити проект акту капітуляції у західній пресі.
Не дивно, що в Україні роками мусується тема про «опиратися на власні сили». Це прекрасно, питання лише в тому, де їх взяти. От Пінчук і Коломойський – це надійні внутрішні резерви, зважаючи на останні події? Вони точно хочуть в Європу, де закон діє однаково на всі верстви населення? Чи їм більше до вподоби євразійська модель, де можна відкупитися? Зрештою, ще з часів Київської Русі життя холопа, смерда чи боярина – різні вартісні величини. Можна, так би мовити, знайти і в цьому плані рідні звичаї. Опертися на власні традиції.
Часто люди шукають собі виправдання, бо є, мовляв, «правильні» олігархи. Патріоти, власники колекцій вишиванок і будівничі храмів Господніх. Але питання не в тому, чи зрадять вони українців. Питання в тому, коли вони це зроблять. А тоді корисні ідіоти зліплять собі нових кумирів.
Якщо мета – перемогти Росію її ж методами, то ми програємо. Якщо ми хочемо ввійти в Європу зі своїм (насправді – тульським) самоваром – нас туди не візьмуть. Якщо ми хочемо побудувати демократичне суспільство руками олігархів, їхніх медіаресурсів і ручних «лідерів громадських думок» – то це те, що у нас вже є. А от внутрішніх резервів нема. Тобто теоретично є, а практично – нема. І кожного разу, коли рука потягнеться написати про «Захід нас зливає в обмін на Сирію», треба пригадати собі обличчя першої десятки українського Форбса, потім пригадати електорат з газетами «Факти», «Вести» тощо в руках, потім подивитися на статистику абортів у нашій високодуховній країні (кожна четверта вагітність, якщо вірити телевізійній рекламі презервативів). А потім, зрозумівши, що єдиним союзником української демократії є західні демократії, вимагати не продати фабрику, вивезти сміття чи залатати дорогу, а змінити правила ведення бізнесу і виборче законодавство.