Після трагічних подій 18-20 лютого талановита авторка Наталя Єрьоменко написала колонку «Перемоги не буде». Текст дуже місткий і сильний, створений у найскладніші часи революції. Реагувати на слова, написані понад три місяці тому, є мабуть, ознакою поганого тону, проте варто звернутися до деяких важливих речей, котрі здебільшого лише дотичні до цього матеріалу.
З більшістю тез авторки можна цілковито погодитися, проте, як співає Славко Вакарчук, буденні «але» не дають нам до моря йти. Свій текст Наталя розпочинає із фрази: «Якщо після Голокосту неможлива поезія, то після 18 лютого неможлива перемога», забуваючи, що автор першої частини цієї сентенції, Теодор Адорно, потім змінив свою думку. І це природно. Природно, бо з часом емоції влягаються, і картина світу починає сприйматися по-іншому. Перемоги не буде – це завідомо неправильно, це приречення. Так, її справді зараз нема, але маємо вирішити, що таке, власне, ця «перемога» і як її досягти.
Українці відрізняються від росіян та низки інших народів тим, що одні переважно тяжіють до «переможницького» типу, а другі – до «віктимного», себто «жертовного». Для «переможців» мета виправдовує засоби, а кількість жертв не грає ролі. Найяскравішим прикладом цьому може слугувати Друга світова війна – коли неважливо, скільки людей полягло, головною є перемога, довкола котрої дуже зручно вибудовувати міфологію. Не менш яскравим прикладом такої колективної свідомості росіян є дві чеченські війни. У кремлівському вимірі така модель поведінки містить окремі нездорові та загрозливі ознаки з маніакальними відгалуженнями «месіанства», «гопівства», «манії переслідування», ставлення усім довколишнім діагнозів, «пропагандизму» та цілої низки інших.
Український соціум куди гуманніший. Українці, на жаль, добре усвідомили, що власну історію не можна читати без брому. Це засвідчує закоріненість «віктимної» психології, в канву якої дуже добре лягає теза «перемоги не буде». Гуманізм і розуміння важливості кожного окремого людського життя – це дуже добре, але постійне акцентування на віктимності часто призводить до формування комплексу жертви. Тому не варто зводити український національний наратив до розповіді про суцільні страждання та втрати. Пам’ять про людей, які загинули, та їх вшанування є важливим елементом національної історичної політики. Проте у національній політиці пам’яті не потрібно перетворювати смерть на культ, не варто все національне вибудовувати довкола лише загиблих героїв. Пам’ять так само не може бути ні препарованою, ні патетично-міфологізованою.
Погляньмо у календар важливих подій та пам’ятних дат, котрі відзначає наш народ. Якщо не брати до уваги церковні, то інших святкових дат, окрім низки радянських атавізмів, по суті й не має. Одні поминальні дні та вшанування загиблих у боротьбі за незалежність України. Ми не святкуємо з розмахом жодної своєї переможної битви – ні хоча б під Жовтими Водами, ні Конотопської, ні якоїсь іншої, боячись образити сусідів. Натомість дехто із сусідів нахабно пропонує святкувати разом наші поразки. І, що найдивніше, дотепер українці погоджувалися з такими підходами. Тому й не дивно, що у колективній історичній свідомості українців запанувала психологія жертви і вічної поразки.
Але «віктимність» має ще один вимір. Це не лише готовність пожертвувати собою заради інших, а ще й бажання бути стражденним. Бажання видаватися мучеником, щоб тебе жаліли, чи самому вкрай сильно себе шкодувати. Таке прочитання теж заслуговує на увагу та детальніший розгляд. Це саможаління є не меншим розладом, ніж параноїдальне і незаслужене возвеличення якихось власних нікчемних дій, по суті – це різні сторони однієї медалі.
«Віктимна» модель поведінки, за якої відсутні позитивні меседжі та сигнали, може негативно відображатися на здоров’ї та психіці людей. Не дарма медики Майдану били на сполох, що тисячі протестувальників потребують психологічної допомоги, і якнайшвидше – уже в перші тижні після розстрілу майданівців на Інститутській. Всі дуже важко пережили події 18-20 лютого, особливо це складно давалося тим, хто став свідком жахливих сцен убивства чи втратив своїх друзів та близьких. З цим дуже важко жити, а тримати в собі – небезпечно.
Події довкола Криму та Донбасу лише посилили напругу в суспільстві. Стрічки новин рясніють невеселими повідомленнями з фронту боїв антитерористичної операції. Щодня з’являються повідомлення про нові жертви. Все це не може не пригнічувати людей. Навіть президентські вибори в один тур та готовність ЄС підписати угоду про Зону вільної торгівлі не стали справжньою віддушиною. Насправді ж радіти немає особливо чому. Як пише Наталя Єрьоменко: «Там, де є загиблі, переможців немає».
Від цих варіантів «віктимності» просто необхідно позбавлятися, залишивши лиш свою гуманність та пам’ять, тобто здорову частину цих моделей людської поведінки.
«Перемоги не буде» – це фактичне гасло цивілізаційного вибору України, його крайнього вияву: гуманного, з людським обличчям та з усвідомленням, що ми живемо в XXI сторіччі. Натомість у випадку сусідньої до нас Російської Федерації маємо справу з державою, котра ментально застрягла десь між XIII та XIX століттями, з усіма відповідними атрибутами ведення військових дій, властивих для тих часів, але користується модерними досягненнями військової справи.
Агресія Росії на Сході України дуже добре ілюструє цю різницю між нашими країнами і двома моделями їх поведінки – «вікторіанською» та «віктимною». Між двома ціннісними системами – східною та західною, котрі вказують на цивілізаційний розлом, що тепер проходить десь в районі Донбасу.
Адорно пізніше змінив своє питання приблизно так: «Чи можна писати поезію про Голокост?». Якщо перефразовувати його, відповідно до нашої ситуації, то звучатиме це приблизно так: «Чи можна святкувати перемогу Майдану?». Можна, коли вона врешті настане, однак не забуваючи про тих, хто зробив її можливою. Без зайвого пафосу та помпезності. І цією перемогою може бути побудова докорінно іншої України: без корупції, без заздрості одні до одних, без засмічених вулиць, без надмірної віктимності, зате з новою дієвою системою влади та новими політиками, котрі вирішують інтереси народу, а не свої; із соціумом, що не дає їм спуску й постійно займається контролем за їх діяльністю; із боєздатною армією та, пробачте за банальність, мирним небом над головою.
А поки, щоб всього цього досягнути, не достатньо просто навести лад в країні. Поки що доводиться мати справу з напівбожевільною Росією та її не менш божевільною владою. Найбільша іронія долі полягає в тому, що за свої гуманістичні погляди, в яких життя – найвища цінність, треба боротися на смерть. І робити це доводиться з державою та її покірними підданими, для котрих людське життя не варте й ломаного гроша.