Петро Т. (ім’я змінене з міркувань безпеки) родом зі Стаханова Луганської області. У 2014 році місто опинилося в окупації, того ж року Петро закінчив Національну академію Державної прикордонної служби України й поїхав воювати в зону АТО. На той час Петрові було лише 21 рік.
«В зону АТО нас не розподіляли, хоча просився і не раз, деякий час проходив службу в оперативно-розшукових підрозділах Держприкордонслужби на Сумщині. Через деякий час мої рапорти таки взяли до розгляду, і вже у вересні 2014-го я вибув до одного з зведених підрозділів Державної прикордонної служби, що виконував завдання в зоні проведення тоді ще АТО», – розповідає Петро.
Саме під час служби на ділянці Луганського прикордонного загону він отримав позивний «Афганець». Пояснює, тоді в АТО бійці називали Луганщину Афганістаном, а Донеччину – Дагестаном.
«Товариші за службою думали, що у мене афганські корені, хоча насправді я маю частинку кавказької крові, от так і отримав позивний», – каже Петро.
Після ротації він продовжив службу в оперативно-розшукових підрозділах Сумського прикордонного загону, також проходив службу в підрозділах на Західному кордоні. У 2021 році, після закінчення контракту Петро звільнився в запас.
Про повномасштабне вторгнення Росії
Після звільнення Петро планував виїхати на роботу за кордон – до Фінляндії, і впродовж лютого якраз оформляв необхідні для цього документи. Однак війна втрутилась у ці плани і у 29 років Петро знову взяв до рук зброю.
«23 лютого я в службових справах ще перебував у Чернігові, де заночував у товариша, з яким разом проходили службу. Тоді там усі вже говорили про приготування з білоруської сторони до можливого російського вторгнення, а водії вантажівок розповідали, що зі сторони Білорусі стоять військові колони», – розповідає Петро.
Він відразу ж зателефонував у військкомат, потім попросив сестру, що жила в Ірпені, зібрати його речі та військове спорядження й вирушив із Чернігова в інший обласний центр, де вранці на під’їзді до міста почалась війна.
«На під’їзді до міста розпочалась війна. Всі пасажири у потязі читали новини та переглядали відео, а сам потяг того дня затримався на три години. Одразу з вокзалу я знову зателефонував у військкомат в Суми, де перебував на військовому обліку, але там вже не відповідали. Розуміючи, що до Києва я можу не доїхати, я звернувся до найближчого прикордонного підрозділу, де сказали прибувати 25 лютого вранці для мобілізації. Звісно, жодних думок їхати у Фінляндію у мене не залишилось», – згадує свій перший день війни Петро.
У військовій частині він зустрів своїх знайомих, які також прибули для призову. Впродовж двох днів йому видали спорядження та зброю, провели інструктажі. Підрозділ Петра складався переважно з офіцерів, що вже мали досвід служби в зоні АТО чи ООС.
«27 лютого я вибув до Києва, де впродовж тижня разом із нацгвардійцями охороняв один із військових обʼєктів. Також в складі окремих груп патрулювали місто, шукали диверсійні групи, яких вже зайшло чимало», – розповідає військовий.
На початку березня Петро з побратимами вирушив на оборону Гостомеля. Його підрозділ перейшов у розпорядження однієї із бригад ЗСУ в тому напрямку й мав виконувати завдання на блокпостах. Утім на той час у Гостомелі вже велися жорстокі бої.
«Приєднавшись до оборонців Гостомеля, окремими групами виконували завдання з прикриття танків – спостерігали та протидіяли ворожим групам, які перебували за кілометр від нас. По трупах рашистів, якими був завалений міст, через який перебирались підходячи до позицій, зрозуміли що нам протидіє росгвардія та десантники. Одного з яких, родом з Ульянівська, того дня ми взяли в полон», – згадує прикордонник.
Наступного дня його підрозділ отримав наказ вийти на передові позиції та підготуватися до бою в місті. Вогневі позиції облаштовували прямо на клумбах Гостомеля. Разом із побратимом Сашком із позивним «Депутат» потрапили під обстріл і отримали поранення.
«Подолавши біля 40 метрів та окоп, я знепритомнів. Далі черговий масований обстріл, фрагментами пам’ятаю евакуацію, біль, розірване плече, черговий падаючий дрон-камікадзе, укриття, цивільних та першу медичну допомогу. Хлопці, які нас виносили, згодом розповідали про марення та болі», – розповідає Петро.
Про реабілітацію
Після поранення він спершу лікувався в київській лікарні, а згодом потрапив на лікування до Німеччини, де переніс кілька операцій.
Рідні Петра спершу не знали, де саме він служить, а про поранення розповів матері лише після кількох операцій, що дали надію на одужання.
«До війни моя сестра жила і працювала в Ірпені, а 9 березня, разом із іншими мешканцями міста, пішки вийшла з зони бойових дій. Вона також про все дізналася згодом, коли я вже був у шпиталі Держприкордонслужби», – каже військовий.
Після шпиталю на нього чекає тривала реабілітація в клініці в Німеччині. Після одужання, каже Петро, повернеться на службу.
«Зможу бути чимось корисний на війні – звісно поїду, буде можливість – хотів би повернутися назад на кордон. Розумію, що вже не буду таким активним, як раніше, але завжди готовий підставити здорове плече», – підсумовує він.
* Публікація підготована у співпраці із прес-центром Держприкордонслужби України