- Еліта в Україні є, однак назвати її українською складно. З одного боку, це переважно представники чи нащадки колишньої радянської номенклатури. З іншого, колишній криміналітет, який пішов у бізнес та політику. І культурно, і політично вони себе слабо ідентифікують з українством. Правда, не все так безнадійно. Дехто вже починає шукати «національну ідею».
Головна робота доктора філософії Петра Кралюка — проректор Національного університету “Острозька академія”. Водночас він — доволі плідний письменник. Щороку видає по кілька книжок. Полюбляє жанр історичного детективу, творить белетризовані біографії відомих українців. 2009-го, в рік ювілею Миколи Гоголя презентував у столиці роман-провокацію “Римейк” - чудернацький римейк на “Тараса Бульбу”. Торік на Львівському книжковому форумі виніс на суд читачів роман про Степана Бандеру “Сильні та одинокі”. У романі Кралюка Бандера зустрічається із сином Сталіна у німецькому концтаборі, а у польській тюрмі до нього приходить у видіннях князь Ярема Вишневецький. Петро Кралюк – на “ти” з багатьма постатями минулого. Але наша розмова торкнулась і сьогодення, і майбутнього. В інтерв'ю ZAXID.NETпрофесор Кралюк розповів про стереотипи поразок і безнадійність формулювання національної ідеї, а також зізнався, чому і як перейменував би Україну та кого з національних героїв деміфологізував би насамперед.
- Пане Петре, Острозька академія ініціювала відзначення 2012 року 1160-річчя української державності. У чому значення такого святкування? Чи не створюється таким чином штучна конкуренція з Росією, президент якої торік запропонував Україні та Білорусі спільно відзначити у 2012 році 1150-річчя російської державності?
- Спробуймо дистанціюватися від великої політики. Хоча розумію: це – складно. Звернемося до задокументованих фактів. У «Повісті минулих літ» літописна фіксація по роках ведеться від 852-го року. А, як відомо, функціонування державних структур потребує існування хоча б елементарної писемності. Літописець говорить, що саме відтоді наша земля почала іменуватися Руською. Мається на увазі, що земля, фактично держава, отримала свою назву. Далі в літописі йдеться про похід русичів на Константинополь. Зрозуміло, організація такого походу була б неможливою без існування відповідних державних інституцій. Тобто, за всієї умовності, рік 852-й маємо вважати роком «початку Русі», тобто української державності.
Щодо т.зв. закликання варягів у Новгород 862 року, то ця подія розглядається в літописі не більше, ніж епізод політичної історії. Інша річ, що норманісти – прихильники теорії, згідно з якою Руську державу заснували нормани-варяги, – акцентують увагу на цій події. Норманська теорія мала і має яскраво виражений політичний підтекст. Мовляв, слов’яни не здатні до державотворення, державність їм принесли германці. Тому вести початок державності для східнослов’янських народів від закликання варягів – це самоприниження. Можливо, тому Президент Росії Медвєдєв, за його ж словами, довго думав, чи підписувати указ про відзначення 1150-річчя російської державності 2012 року. Зверніть увагу: зараз у Росії щось не дуже говорять про цей ювілей. Натомість російський Президент проголосив нинішній рік «Роком історії». І це добре. Росіянам не завадить осмислити своє минуле – але бажано без ура-патріотичної риторики й непотрібної міфологізації. Як, зрештою, це варто зробити й українцям.
Викладачі та студенти Острозької академії, виступаючи з ініціативою відзначити нинішнього року 1160-річчя української державності, ставили перед собою завдання звернути увагу на цю подію. Це, схоже, вдалося. Наша ініціатива викликала чималий резонанс. Була і реакція державних структур. Правда, дуже обережна. Порушували це питання у Верховній Раді, а в газеті «Урядовий кур’єр» з’явилася велика стаття з обговоренням проблеми. Загалом же святкування 1160-річчя української державності мало би стати громадською ініціативою. До речі, вона вже отримала підтримку в різних куточках України, навіть у Криму.
- Якщо продовжити тему історії становлення української державності... Ви свого часу виступили з досить нестандартною заявою: мовляв, Росія присвоїла собі назву “Русь”, яка історично належить Україні, натомість Україна програла в цій “війні”, вимушено відмовившись від “Русі”, а отже – від певних амбіцій, зумовлених історично. Ви справді вважаєте, що назва “Україна” принижує національну гідність українців?
- Чому ця заява нестандартна? Ось Михайло Грушевський назвав свою фундаментальну працю «Історія України-Руси», а не просто України. Численні документи показують, що до середини ХІХ ст. етнонімом українців був етнонім Русь. Так, перша в Україні національно-культурна організація, що виникла 1833 року, іменувалася «Руською трійцею». Сам же термін «Україна» початково використовували для позначення Подніпров’я. Навіть Тарас Шевченко переважно вживає цей термін у такому сенсі. Наприклад, у добре знаних «Гайдамаках» Україна для нього – такий же регіон, як Волинь чи Поділля. Практично вперше термін «Україна» у сенсі етнічному й політичному був ужитий у програмному документі Кирило-Мефодіївського братства «Книга битія українського народу». Це середина 40-х років ХІХ ст.
Взагалі відмова українців від терміну «Русь» і прийняття етноніму «Україна» – надзвичайно цікава тема, до якої бояться братися науковці.
- Чого ж тут боятися?..
- Бачте, надто вона «ризикована». Так, ми, українці, точніше українські інтелектуали, у середині ХІХ ст., відмовившись від давнього етноніму Русь і «здавши» його росіянам, багато втратили – і в сенсі культурному, і політичному. Але, втративши частину, зберегли ціле. У тодішніх умовах, коли існувала потужна Російська імперія, зберігати стару руську ідентичність означало розчинитися в імперському «руському морі». Так зробили чимало українців – Микола Гоголь, Антон Чехов… Власне, цей список зайняв би кілька сторінок. Однак знайшлися люди, Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Олена Пчілка, Іван Франко, Леся Українка та інші, які не захотіли розчинятися в цьому «морі» і пішли іншим, українським шляхом. Завдячуючи їм, ми і маємо сьогодні українську спільноту з відповідним набором символів-ідентифікаторів.
- То назва “Україна” справді, на вашу думку, принижує національну гідність українців?
- Ні, це, безумовно, перебільшення. Етнонім «Україна» не принижує нашу національну гідність. Хоча мені доводилось говорити, що я не в захваті від цього терміну. Сприймаю його як даність. Однак на сьогоднішні, коли маємо незалежну державу (навіть за всіх її вад), варто подумати над тим, щоб повернути собі руську спадщину, зробити її частиною нашого символічного простору.
- Яким чином?
- Можливо, у перспективі навіть перейменувати свою державу в Україну-Русь. Адже так її називав Михайло Грушевський!
- Які акценти ви розставили б у трактуванні нашої історії, аби її нинішня інтерпретація сприяла утвердженню національної гідності українців, а не закарбовувала далі й далі комплекс меншовартості?
А щодо українських перемог та героїв – тут справді потрібна серйозна «ревізія». Ми «забули» найкращого українського полководця Середньовіччя Костянтина Івановича Острозького, недостатню увагу звертаємо на блискучого гетьмана-полковоця Петра Конашевича-Сагайдачного. По-іншому варто було б глянути на постать Семерія (Северина) Наливайка – не просто як на козацького ватажка, а як на військового діяча та політика європейського масштабу, який боровся з турками й татарами. Варто «повернути» собі короля Яна Собеського, переможця Віденської битви 1683 року, яка поклала край турецькій експансії в Європу, та «героя двох континентів» Тадея Андрія Костюшка. Адже ці люди мали українське коріння!..
- Здається, тільки лінивий не писав про те, що ми не знаємо власної історії. На Вашу думку, сьогодні незнання (чи перекручення, чи замовчування) окремих сторінок історії (того самого позитиву, героїчних прикладів і постатей) — це власна провина українців чи наслідок згубних зовнішніх впливів? Ми самі не прагнемо знати свого минулого, шанувати його і гордитись ним — чи в усьому винна Росія, яка нав'язує нам відповідні трактування?
- Росія здебільшого не винна. Винні передусім ми самі. Що не дозволяє в нинішніх умовах українським історикам, публіцистам звернути увагу на конструктивні й позитивні моменти нашого історичного минулого?..
Не відкрию Америки, коли скажу, що історія, точніше історіописання, – дисципліна світоглядна. Ми реконструюємо минуле, виходячи з власних світоглядних засад. Так було і так буде. Тому поки матимемо «меншовартісний світогляд», то й матимемо «меншовартісну історію».
- Якщо відштовхнутись від тези, що кожен національний герой певною мірою функціонує як міф – кого із відомих історичних постатей Ви деміфологізували б насамперед? І чи потрібно це взагалі? Адже замість старого міфу може бути створений новий?
- Міф – то не є щось погане. Багато що в світі ми сприймаємо через призму міфічних уявлень. Так простіше. У міфі відсіюються «непотрібні» моменти, натомість відбувається концентрація «потрібного».
Національний герой не може не функціонувати як міф. Інакше він перестає бути героєм. Візьмімо Тараса Шевченка. У свідомості більшості він - борець за свободу, український патріот, революціонер-демократ і т.д. і т.п. Цей міф відкидає «непотрібні» моменти – наприклад, контакти Кобзаря з «реакційними» слов’янофілами.
Кого б я деміфологізував із українських національних героїв? Передусім Богдана Хмельницького. По-перше, міф про нього нам «підсунули» російські та радянські ідеологи. Пригадаймо хоча б те, що спорудження відомого пам’ятника Хмельницького в Києві чомусь ініціював українофоб М.Юзефович, а цю ініціативу гаряче підтримав цар-батюшка Олександр ІІ, відомий своїм Емським актом 1876 року, який фактично забороняв українську мову. Звідки в цих людей така любов до «нашого Богдана»? Можна наводити й інші приклади. По-друге, Хмельницький в українській історії відіграв украй деструктивну роль. Хмельниччина не лише вирвала Україну з європейського простору, кинувши в обійми азіатського Сходу, але й стала для нашого краю страшною демографічною, економічною, зрештою, політичною та культурною катастрофою, наслідки якої довго давали та й дають знати про себе. Пригадайте, як Тарас Шевченко писав про Хмельницького:
«…Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну…»
Кобзар мав набагато більше рації, ніж численні наші історики та письменники, які славословили й славословлять Богдана-гетьмана.
- Чи не найсуперечливіша фігура української історії ХХ століття — Степан Бандера. Торік у столичному видавництві “Ярославів Вал” вийшла друком Ваша книга “Сильні та одинокі”. Цю своєрідну художню біографію провідника ОУН Ви вперше презентували саме у Львові — на книжковому форумі у вересні. Яким є Ваше особисте ставлення до свого героя — однозначно позитивне чи так само суперечливе?
- А чому Бандера — найсуперечливіша постать? Як на мене, досить цільна та однозначна. Я би сказав так – україноцентрична.
- Добре, скажемо так: мало яка постать викликає таку суперечливість у трактуваннях...
- Спочатку – про роман. Мої «Сильні та одинокі» – то це реакція на ту гидку ситуацію, яка склалася в нас у зв’язку з присвоєнням Степану Бандері звання Героя України з наступним «розжалуванням». Хоча не тільки. Ми до сьогодні не маємо ні наукової біографії цього провідника ОУН, ні навіть добрих популярних його біографій. «Сильні та одинокі» – одна зі спроб заповнити цю прогалину. При написанні твору я намагався широко використовувати різноманітні історичні матеріали, зокрема мемуарного характеру. Посилання на них ви знайдете в творі.
- І все ж, про трактування постаті Бандери. Чи справді вона здатна об'єднати українців, як сказав один із ораторів на мітингу 1 січня 2012-го у Львові? Адже Бандера, в свідомості чи не половини України - це постать насамперед антиросійська. А, знову ж таки, чи не половина населення України тим чи іншим чином (не будемо говорити, чому це відбулося, важливіший, як на мене, сам факт) зорієнтована на російське мовно-культурне середовище, на російсько-радянський менталітет, російсько-радянське трактування історії... Хіба може бути національним героєм людина, духовно чужа добрій половині населення держави? Чи така думка — це теж міф?
Якби «великий патріот» Віктор Ющенко замість провокаційного присвоєння Степану Бандері звання Героя України знайшов гроші та видав мільйонним тиражем відносно об’єктивну книгу Галини Гордасевич «Степан Бандера: людина і міф», зокрема російською мовою, при цьому зазначивши у передмові, що автор книги більшу частину свого життя прожила на Донбасі, тоді б багато українців, зокрема російськомовних, зовсім по-іншому подивились би на Степана Бандеру, відрікшись від залояжених стереотипів радянської пропаганди.
Тепер про інтеграцію України. Певно, скажу крамолу, але зараз найкраща постать, що об’єднує Україну, – це Михайло Поплавський. Він майже всіх влаштовує і на Заході, і на Сході, на Півночі й Півдні. Філії очолюваного ним Університету культури є майже в кожній області, а мережа ресторанів «співучого ректора» «Батьківська хата» скоро дожене й пережене «Макдональдс». Звісно, ми можемо залишатися на рівні «Батьківської хати». Але чи багато тоді вартуватимемо? Образно кажучи, крім свого Поплавського, нормальна нація мусить мати й в свого Бандеру.
- Ми часто ставимо собі у приклад поляків, чехів, балтійців та інші народи, які досить швидко позбулись радянського спадку і стали на європейський шлях розвитку. А чи не здається Вам, що Україна не здатна повторити цей шлях з однієї простої причини: поляки є насамперед поляками, литовці — литовцями, а в Україні добра половина етнічних українців (навіть якщо не брати до уваги мільйони етнічних росіян) живе, знову ж таки, в російсько-радянському історико-мовно-культурному контексті, тобто не є україноцентричною. Чи можливе за таких умов існування національної ідеї, здатної об'єднати всіх? І в чому могла б полягати така ідея?
- Окрім названих Вами чехів, поляків, прибалтів є ще хорвати, серби, розтерзані етнічними війнами боснійці та македонці, котрі не були настільки радянізовані, як, приміром, естонці чи латиші. Кожен народ має свій шлях, який визначається різними чинниками. Тому не варто перейматися тим, що ми не повторили шлях поляків чи чехів. Ми й не повторимо. Хоча вчитися в них треба. І не лише в них…
А щодо національної ідеї, тут мені мимоволі пригадується один з персонажів роману Віктора Пєлєвіна «Дженерейшн Пі». Це т.зв. «новий рускій», у якого гроші кури не клюють; він може багато чого собі дозволити. Але за кордоном з ним ніхто особливо не рахується, бо росіяни, так вважає цей герой, не мають національної ідеї. І ось він хоче «винайти» цю ідею.
Насправді, сформулювати національну ідею (російську, українську, польську, німецьку…) – справа безнадійна. Свого часу Бенедикт Андерсон показав, що новочасні нації – це уявні спільноти. Для їхнього існування потрібна не одна якась ідея, а комплекс ідей-символів, символічний світ. Оце якраз і є «національна ідея». Туди зараховуємо і типовий «національний пейзаж», оспіваний у творах мистецтва, і національну кухню, і популярні пісні, і державні символи, зрештою, класику національної культури.
- Якщо сформулювати національну ідею, на Вашу думку, - справа безнадійна, то як, за Вашим спостереженням, виглядають у нас справи з національною елітою? Вона в Україні взагалі є?Чи реально, на Вашу думку, стати національною елітою незалежної України нинішнім студентам Острозької академії?
- Еліта, звичайно, є. Однак назвати її українською складно. З одного боку, це переважно представники чи нащадки колишньої радянської номенклатури. З іншого, колишній криміналітет, який пішов у бізнес та політику. І культурно, і політично вони себе слабо ідентифікують з українством. Правда, не все так безнадійно. Дехто, як той бізнесюк із «Дженерейшн Пі», вже починає шукати «національну ідею». Іноді це виглядає комічно. Але тенденція сама по собі є позитивною. Наша реальна еліта потрохи усвідомлює, що гроші вирішують багато, але не все, і що в світі дивляться не лише на те, скільки в тебе грошей у гаманці, але і яка культура в тебе «за плечима». Що швидше до цього розуміння дозріє наша еліта, то швидше випускники Острозької академії матимуть шанс прилучитися до неї.
- Ваш земляк і колега за викладанням у Острозькій академії Олександр Ірванець у недавньому інтерв’ю ZAXID.NETна запитання про літературне життя у Рівному відповів: “А його там немає”. Ви підтримуєте цю думку?
- Не перечитиму моєму доброму приятелеві: у Рівному та Рівненській області літературного життя немає. Є літературне існування. Маємо невелике гроно письменників, які іноді щось видають і презентують, літературний часопис «Погорина», що виходить раз-два на рік, скромну письменницьку премію «Світочів»… Можливо, ще щось – але не дуже значне. Не маємо рівненських видавництв, які б видавали за свої кошти твори наших письменників і займалися їхньою «розкруткою», літературних дискусій у місцевих мас-медіа, повноцінних виставок-продажів книжкової продукції. Навіть на тлі сусідньої, багато в чому подібної до нас Волинської області ми виглядаємо блідо.
- Наскільки, на Ваш погляд, перебільшені чутки про смерть української книги, українського книговидання? Поїдеш на Форум видавців у Львові, поштовхаєшся в натовпі біля численних прилавків з продукцією вітчизняних видавництв — і в це якось перестаєш вірити... Поспілкуєшся з письменниками, видавцями — починаєш вірити у протилежне... А Ви як вважаєте?
- Згоден, перебільшені. Але Львівський форум відбувається раз на рік і триває чотири дні. А заходиш у наші книжкові магазини (навіть столичні!) і стає сумно. У якомусь польському провінційному Замосці чи Шлюбіцах (сам бачив!) вибір літератури в книгарнях кращий, ніж у «крутих» київських магазинах. А що вже говорити про варшавську «Кафку» чи ляйпцігський «Лєманс»… Це для нас щось зі сфери фантастики.