Дискусія про те, чи була Друга світова війна, а чи Велика вітчизняна, знову починає активізуватися. «З точки зору толерантності, – це не лише міжнаціональна проблема, це передусім українсько-українське протистояння», – переконана професор Польської академії наук Оля Гнатюк.
Про це вона повідомила 18 вересня під час культурологічної дискусії «Толерантність і дилеми самоідентифікації: Україна і пострадянські країни у 21 столітті».
Модератор дискусії, редактор журналу «Україна модерна» Андрій Портнов зазначив: «Толерантність – це модне слово, яке вживають дуже часто у різних контекстах… У польсько-українському, російсько-українському, українсько-литовському, польсько-литовському та інших контекстах має значення та річ, що при дискусіях відсутня тертя сторона».
Водночас, як наголосила Оля Гнатюк, толерантність, «очевидно, є невід’ємною складовою ліберального світогляду й умовою співіснуванні різних світоглядів у межах демократії».
Оля Гнатюк нагадала, що вчора минула 71-ша річниця так званого «Золотого вересня».
«Цей момент для мене є особливо важливим із зовсім особистих причин, цей перетин самоідентифікації з цією датою є мені близький. Саме 71 рік тому народилася моя мама у родині полько-українській, яка пройшла протистояння у Львові», – сказала О.Гнатюк.
Зі слів Олі Гнатюк, її родина зазнала переслідувань з боку радянської влади: допити, переслідування.
«Через цю домівку упродовж війни пройшло чимало людей. Вдалося врятувати життя семи євреїв. Тут бували і радянські, і німецькі офіцери. Ясна річ, все це було не з власної волі», – розповіла вона.
Також вона зазначила, що бачення цього минулого є різне. «Є польське бачення, бачення початку Другої світової війни, вторгнення радянської армії. Є українська оптика, яка теж є дуже різна: українська галицька оптика є настільки інша від української радянської оптики, а що вже говорити про російську оптику. Та не можна забувати і про єврейську оптику», – додає О.Гнатюк.
Роздумуючи на тему історичної багатокультурності, Оля Гнатюк зауважила, що не можна однозначно відповісти, чи є ці культурні світи такими, що якось перетинаються і взаємовпливають, а чи існують абсолютно окремо, не перетинаючись, чи «вони не лише непроникненні, але й ворожі».
«Я намагаюсь це зрозуміти і якось показати для себе, що це лише наші інтерпретації дійсності, вони неминучі, хоч і деформують справжній образ. Події, які були, можуть і мають бути інтерпретовані по-різному. Ми маємо в цьому проявляти толерантність і розуміти оптику когось іншого», – каже вона.
Говорячи про воєнні часи, вона зазначає: «Образ ворога формувався шляхом пропаганди, зокрема листівками, які було скинуто на Львів, у яких закликали вбивати польських офіцерів, або ж речі, які друкували у радянській пресі. Це було явне нацьковування одних на інших, наприклад, слізні розповіді євреїв про те, як польські офіцер на ходу викидали їх з поїзда. Взаємне протистояння та нацьковування – це справа тої сторони, яка намагалась знищити цей світ».
З іншого боку каже Оля Гнатюк, у своїх спогадах один радянський чиновник пише про те, що удень йому доводилось бути гвинтиком системи, а вночі робити протилежне – допомагати тим, проти кого був удень. Спогадів радянських письменників, стверджує Оля Гнатюк, збереглося до сьогодні небагато, проте вони дають підстави вважати, що «картина була значно складніша, аніж про це йшлося у пропаганді».
Водночас, Оля Гнатюк зазначає: «Все ще не відійшов у минуле «Золотий вересень». Все ще є намагання втовкмачити, що завдяки пакту Молотова-Ріббентропа Україна відбулася. Це явна маніпуляція».