«Я лягав на кілька годин вночі, закривав очі і думав, що якби в мене влучила російська ракета, це було б добре. Бо я помру уві сні. Тоді я прокидався і розумів, що мене ніщо не вбило, тому я займатимуся своєю справою – рятуватиму людей», – розповідає Зоряні Варені лікар-анестезіолог Елізар Гранков про роботу в лікарні в Маріуполі в перші тижні після російського вторгнення.
- Ви з Донецька, а 2014 року переїхали до Маріуполя. Під час російського вторгнення Ви відчували те саме, що вісім років тому?
- Ні, це дуже різні речі, тому що тоді, у 2014 році, не було зрозуміло, що відбувається, чим є Росія. Були заворушення, був Крим, бої в кількох містах, але не в таких масштабах. А цей рік був зовсім іншим. Ще до 24 лютого напруга була дуже і дуже високою. Вісім років у мене було відчуття, що колись почнеться війна, але я сам не хотів у це вірити. Я сподівався, що Путін помре. Я не вірив, що люди в Росії просто так перетворяться на нацистів і монстрів.
- Пам'ятаєте окупацію Маріуполя у 2014 році? Як воно змінилося з тих пір?
- Маріуполь тоді не був окупований, як зараз. Різні групи сепаратистів разом із російською армією намагалися довгий час захопити місто, але потім був сформований полк «Азов», який разом з іншими підрозділами української армії через місяць просто звільнив його. Місто майже не постраждало, зруйновано лише кілька будівель.
Коли вісім років тому я почав жити в Маріуполі, він виглядав як будь-яке пострадянське місто. За ці вісім років все побудували заново, побудували парки, дороги, відремонтували всі лікарні. Для дітей було багато ігрових майданчиків. За ці роки Маріуполь став одним із найкращих місць для життя.
Якщо 2014 року був великий відсоток людей, які підтримували росіян, то через вісім років залишилися поодинокі випадки. Україна показала, як може виглядати Маріуполь, а до Донецька 100 км, який ніби завмер у 2014 році. Ми розвивалися, а Донецьк, навпаки, навіть зараз я дивлюся, що там відбувається, бачу, що місто руйнується навіть без військового втручання. Він просто руйнується.
- Як ви почуваєтеся зараз, коли Маріуполь зруйнований? Скорбота, ненависть, агресія, ностальгія?
- У мене суміш почуттів. Всі ті, про які Ви згадали, і ностальгія, і жаль, але найяскравіше почуття – ненависть до всього, що росіяни зробили з нашим життям. Ми процвітали, ми жили, ми подорожували, ми заробляли гроші, ми просто жили. Ставало чимраз краще і краще. А тепер цього всього немає, все у нас забрали.
Путін і його оточення не сприймають Маріуполь чи будь-які інші міста як місце для життя, вони хочуть території, хочуть більше територій на карті, і все. А прості росіяни для мене... Вони тупе бидло. З Росії пішли розумні люди, а залишилася біомаса, яка слухає телебачення і мріє про велич свого народу. Ті ж методи, що й у Німеччині 1930-х років, зараз впливають на мозок простих росіян.
- Де вас застав початок російського вторгнення?
- Я чергував у лікарні і близько 5:00 чи 5:30 ранку почув якісь спалахи. Я почав читати новини, що сказав президент РФ, а через пів години до нас почали приїжджати швидкі, і ми взялися працювати – рятувати людей.
- Тобто швидкі допомоги почала прибувати до шпиталю буквально в першу годину війни?
- 24 лютого росіяни били по всіх видах військових цілей, але не завжди. Звичайні люди ставали жертвами у своїх домівках.
Я анестезіолог за освітою і пройшов багато різних курсів, зокрема військових. У мене багато друзів в армії. Я був готовий, але це був не день, не два, а весь час, поки ми були там, у нас були десятки, десятки операцій щодня, я не знаю точно скільки, ніхто цього не рахував. Тому ніхто у світі не може бути готовим до такої маси поранених.
- А «весь час» – це скільки?
- Я був у лікарні з 24 лютого до 12 березня. А наступні три дні в російському полоні. 15 березня нам вдалося втекти з кількома друзями.
- Як вас схопили?
- Росіяни наступали з усіх боків, наш госпіталь був на краю міста. Перед тим як на нас напасти, вони зруйнували всі будівлі навколо лікарні, всі будинки. Вони продовжували стріляти з мінометів, градів, ракет, літаків, усього. І я з вікна своєї лікарні бачив, як горять дев’ятиповерхівки. Вони спеціально залишили наш шпиталь відносно неушкодженим, бо їх теж треба лікувати. Коли все було зруйновано і наш район уже не можна було обороняти, українська армія відступила в місто. Росіяни просто заїхали танками, вони намагалися йти далі, наша армія знищувала їхні танки, але вони займали спалені території навколо нас.
- Ви лікували росіян?
- У нас були російські солдати з переломами кінцівок і всілякими пораненнями. Лікарі повинні лікувати всіх людей незалежно від раси, національності чи будь-чого іншого. Але я жодного не торкнувся. Хоча якби на мене наставили автомат, то я б свою справу зробив, що там казати.
Можна сказати, що я поєдную дві особистості. Одна – я лікар. Коли я чергую в лікарні, я повинен виконувати свою роботу, рятувати людей. Але як інша людина, як українець, я не врятую жодного російського солдата. Навпаки, я готовий на все, я готовий вбивати.
- Вам було страшно?
- Зараз я боюся смерті, оскільки вже кілька місяців живу в досить спокійних умовах. Так, є ракети, є сирени, але не те пекло, що тоді. Тоді, у лікарні, ми не відчували страху. Коли все постійно вибухає, ви не знаєте, де буде наступний вибух і чи влучить у вас ракета. Це збіг обставин. Хтось сховався у квартирі чи підвалі і там помер, а хтось спокійно міг пройти вулицею. Вночі я лягав на кілька годин, закривав очі і думав, що якби в мене влучила російська ракета, це було б добре. Бо я помру уві сні. Потім я прокидався і розумів, що мене ніщо не вбило, тому я займатимуся своєю справою – рятуватиму людей.
- А що це були за російські солдати? Контрактники чи призовники?
- Нас, лікарів, захопили професійні військовики. Це було помітно з їхнього акценту та з того, як вони одягнені. Але коли пішли, увійшло гарматне м’ясо. Я бачив багато переляканих людей, яких просто забрали з вулиці, з Донецька. Їх виловлювали в інших містах, давали зброю і казали йти, «а не підете, ми вас розстріляємо». Я бачив порожнечу в їхніх очах, але було також багато людей, які пішли вбивати зі задоволенням. Ще казали, що українці вісім років бомбили Донбас, але це казки для росіян зі Сибіру, може, з Москви.
Коли наш шпиталь захопили, один офіцер, не знаю точно, хто це був, оглянув всю будівлю, обійшов, оглянув усіх, щоб запам’ятати. Я запитав його, чи можу піти додому, бо в мене маленька дитина. Він посміхнувся і сказав, що, звичайно, можу, але тоді «Азов» може мене вбити. Таким чином він побічно сказав нам, лікарям, що як тільки ми підемо, вони нас уб'ють. Бо ніякого «Азова» там уже не було, тільки росіяни.
- Ви намагалися поговорити зі солдатами, які взяли вас у полон?
- Так, я намагався, чому б не спробувати? Більшість нічого не говорила, інші казали, що українці їх вбивали вісім років, що України як держави не існує, що Україна – це Росія. Вони справді як зомбі, як би це потішно не виглядало, вони просто зомбі.
- У вас був шанс втекти?
- Ймовірно, можна було виїхати через кілька днів після початку вторгнення. Але ми не поїхали, бо я був потрібен як лікар. І, чесно кажучи, ніхто не міг уявити, що росіяни можуть знищити півмільйонне місто. Ми думали, що війна не означає знищення всього. А вони взяли і знищили. Ще до війни я казав, що Маріуполь можна здобути, тільки якщо його знищити, але мені навіть не вірилося, що вони справді це можуть зробити.
- Яким був початок російської окупації? Чи були ви свідками військових злочинів? Ви бачили на вулицях розстріляні машини з написом «Діти»?
- Так, я це бачив, розповідав про все, що бачив, прокуратурі, ООН, Human Rights Watch та іншим організаціям. Я дав відповідним органам свідчення про те, що робили росіяни.
Я можу вам навести приклади. 12 березня о 10-й ранку на вулиці Матросова я з вікна шостого поверху бачив, як росіяни розстріляли три машини, вбили щонайменше кілька людей і ще кілька поранили, потім ми врятували цих людей на операційному столі.
Якщо ви чули, що росіяни знищили пологовий будинок у Маріуполі, то знайте, що звідти перевезли до нас породіль. Вони знали, що у нас є жінки, у нас є діти, у нас є багато пацієнтів, але це не завадило їм перетворити нашу лікарню на військовий об’єкт. З її території стріляли з танків і градів у бік міста, ховалися за нашою лікарнею, стріляли і поверталися назад у подвір’я. Там завжди стояли БТР і танки. Жодного разу українська армія не обстріляла наш шпиталь у відповідь.
Це пояснює хто є хто.
- Ви говорили про вагітних, яких до вас привезли з пологового будинку, скільки їх було?
- Близько 10, упродовж трьох днів ми прийняли близько 10 пологів.
- Це був березень, було -10 градусів, як виглядало життя в лікарні?
- У нас був дизельний генератор, тому коли в місті не було світла, ми його мали й працювали. Довелося оперувати людей, були апарати штучного дихання. Але у нас не було вікон, вони всі були вибиті на початку березня, довелося їх закривати картонними коробками, матрацами, всім, що було. Було дуже холодно. Настільки холодно, що нормою було 3-4 пари штанів, кілька футболок, светрів, курток. А зверху ковідний комбінезон.
Нам не вистачало місця в операційній. Одного ми прооперували, зразу ж треба було зайнятися наступним, а дівати було просто нікуди. Доводилося переносити людей сходами на різні поверхи. Ми носили їх скрізь, де було місце, лікарня була заповнена.
- Як ви отримували їжу та ліки?
У перші дні війни ми встигли купити багато продуктів у магазинах, вони тоді ще працювали, навіть можна було розрахуватися карткою. Багато людей приносили ліки. Деякі лікарі, фармацевти просто приносили їх з аптек, ми самі ходили в місцеві аптеки і брали звідти все, що можна було взяти, все, що нам було потрібно. Але коли я втікав з міста, з лікарні, ліків майже не залишилося.
- Якими були останні дні в шпиталі перед тим, як увійшли росіяни?
- До 10 березня українські військовики та волонтери щодня привозили їжу, воду та медикаменти. Пізніше, коли наш район сильно обстрілювали, туди ніхто нічого не привозив. Почалася велика проблема з водою. Ми злили її з опалення, з труб. Ми економили кожну краплю, як могли, тому що це найголовніше, що могло бути.
Я навіть знайшов в одній із кімнат чотири п’ятилітрові пляшки з водою для поливу квітів. Вона була не свіжою, але нічого, можна було пити. Що стосується їжі, то ми не гребували м'ясом, яке було протермінованим. Тушили і їли, бо їсти треба було хоч раз на день. Ми витрачали багато енергії. Коли я вийшов з полону, я втратив понад 10 кг ваги, тобто приблизно 10%.
- Що для вас було найгіршим?
- Одним із найважчих днів було 28 лютого, коли до нас привезли первістка. Ми намагалися його врятувати, реанімувати, але це не допомогло, як ми кажемо: рани були несумісні з життям. А потім, до 15 березня, дітей було дуже багато, я сам робив операції з десяток. Бувало, що привозили вже мертвих дітей. Матері приносили. В один день майже одночасно двох. Одному було 2 роки, другому 8 місяців. Перший був після того, як поряд з нами скинули авіабомбу, розбилося багато скла, і дитину цим склом мало не розрізало навпіл.
Це була зовсім маленька дитина.
Навіть лікарям дуже важко витримати таку ситуацію: вбита дитина і мати, яка благає про допомогу. Але ніхто не міг їй допомогти. І майже одночасно з нею вбігає ще одна мати, у неї щось загорнуте в тканину, руки в неї в крові, я бачу, у дитини окремо відірвану руку, я бачу ребра, і вона благає: докторе, зробіть щось. І я нічого не міг зробити.
У той момент я, як людина, як лікар, як батько своєї дитини, нічого не боявся, я жбурнув цигарку, яку курив, в обличчя російському окупанту. Мені було байдуже, чи він у мене стрелить. Розстріляють то розстріляють, якщо ні то ні. Хай буде так.
- Як Вам вдалося втекти з полону?
- Я був у лікарні, тиждень не бачив рідних, не було зв’язку, я не знав, що робити. Я хотів повернутися додому, брат прийшов за мною, а коли ми хотіли рушити, то приїхали російські танки, і ми нікуди не змогли дійти. Ми залишилися в лікарні. Мій брат також допомагав людям. А потім прийшла моя мати, адже двоє її синів кудись пішли і пропали, тож вона вже не дбала за себе, вона просто хотіла нас знайти. І вона нас знайшла. А ми були фактично в полоні, брат раніше в армії служив. Ми дивилися у вікно, що відбувається, і бачимо, що десь є люди, щось готують, що поруч з нами є якесь життя. А ми були як окремий світ, не могли вийти з лікарні, бо нас просто розстріляли б. Коли ми спустилися вниз, то побачили, що росіяни вперше за три дні принесли їжу. І в той час у лікарні були сотні чи тисячі людей, я не знаю, скільки саме. І вони всі бігли до тієї машини, тому що були голодні, там був дуже великий натовп і їм було важко це контролювати. І в той момент я зрозумів, що тепер мені просто потрібно підвестися і вийти. Я взяв п'ятилітрову пляшку води, забрав друга, брата, маму і ми просто тихо вийшли з лікарні. По дорозі ми проминули десятки російських солдатів з автоматами. А ми просто йшли крок за кроком. Ми скинули медичні халати, бо нас би не пропустили. Ми кружляли містом, бачили, що все зруйновано, бачили мертвих людей, бачили згорілу російську техніку, і ми на деякий час зайшли додому. Потім ми подалися в бік Бердянська, там було багато машин, люди виїжджали з міста, тому що росіяни погодилися на гуманітарний коридор. Доїхали до Запоріжжя.
- Як ви думаєте, чи можна буде колись жити в Маріуполі, чи можна його відбудувати, чи він уже мертвий?
- Це питання філософське. Для мене в Маріуполі, в місті, де я жив, більше ніколи не буде так, як було. Його неможливо відродити. Але якщо його відбудують, це буде інше місто. Його не треба відбудовувати, його треба будувати заново. Але спочатку ви повинні звільнити його. Тоді доведеться думати, що робити далі. Я як лікар теж можу багато в що вірити, але коли у мене є пацієнт, я повинен його лікувати. Я вірю, що він виживе, але вірити – це одне, а робити щось, щоб він вижив, – це інше.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут
Оригінальна назва статті: Pół roku wojny w Ukrainie. Rosjanie mogli Mariupol zdobyć, tylko go niszcząc