– Як ти, кухонна шафко?
– Тримаюся.
Цей мем, що останніми днями став символом української стійкості походить з фото кореспондентки «Суспільного» Єлизавети Серватинської. На фото ми бачимо розбомблену росіянами багатоповерхівку у Бородянці, де на стіні майже неторканою залишилась кухонна шафка із посудом.
«На в'їзді в місто є два будинки, завали яких досі не розібрали. В одному з них на 3-му поверсі висіла ця шафка. Я одразу подумала: "Як це можливо? Поличка втрималась, хоча весь будинок обвалився. Нам треба брати з неї приклад". І сфотографувала», – прокоментувала своє фото Єлизавета Серватинська «Суспільному».
Оскільки зараз кожен із нас чується трохи цією шафкою, фотографія стала просто вірусною та породила безліч інтерпретацій. Зокрема, її взяв за основу художник Олександр Грехов.
Уважні глядачі побачили на шафці куманець (інша назва – штоф) у вигляді півника, в якому розпізнали виріб Васильківського заводу майоліки.
Васильківський майоліковий завод був одним із найбільших в Україні виробників сувенірної продукції. Проте, на відміну від Львівської кераміко-скульптурної фабрики у Василькові не було обмежень на тиражі продукції, тож таких півників могло бути дуже багато. Загалом продукція заводу була дуже популярною.
Майоліка – вироби з випаленої глини, вкриті розписами з глазурі. Попри те, що традиції виготовлення таких предметів сягають Давнього Сходу, назву їй дав італійський острів Мальорка, а розповсюджена вона сьогодні в усьому світі.
Васильківський майоліковий завод був великим підприємством художньої кераміки, його розквіт припадає на 1960–1980-ті роки. Саме тоді тут працювали видатні українські художники – Надія та Валерій Протор'єви, Михайло Денисенко, Неллі Ісупова тощо.
Завод виник у 1928 році, як артіль «Керамік». До 1949 року на заводі працювали лише місцеві народні майстри, серед них і неодноразовий учасник республіканських виставок Прокіп Бідасюк. За однією із версій саме цьому художнику приписують авторство знаментитого півника.
Про Бідасюка відомом мало. Він народився у селі Деркачі на Житомирщині. У 1923-1930 навчався у Межигірському художньо-керамічному технікумі (серед викладачів був бойчукіст Василь Седляр). Бідасюк працював у Василькові з 1946 року, вази, декоративні блюда, тарілки, куманці й кухлі. Коли він помер та де похований, не відомо.
Проте на Facebook-сторінці «Майоліка Василькова» ми можемо знайти припущення, яке висловив Сергій Денисенко, головний художник заводу останніх років його існування. Його цитує дослдник майоліки В’ячеслав Гладушкін, який так само вважає, що «Півник» не схожий на роботи Бідосюка. Денисенко припускає, що його автором був Валерій Протор'єв (1924-1997), один із найвідоміши художників заводу.
З початку 1960-х років Васильківський майоліковий завод став одним із провідних підприємств художньої промисловості України.
Основу асортименту становила колекція посуду й декоративних виробів, виконана в традиційному українському стилі. Завод випускав вироби більш ніж 70 найменувань. Але у 1998 році завод було визнано банкрутом. У 2000 році він фактично припинив своє існування. У травні 2004 на його базі створили приватне підприємство «Васильківська Майоліка». У 2019 році припинило своє існування і воно. Хронологічно це співпало із виставковим проектом «Я Галереї» «Завод», який намагався по-новому подивитись на спадщину декоративного мистецтва.
Саме тому ZAXID.NET попросив засновника «Я галереї» та куратора проекту Павла Гудімова докладніше розповісти про уже легендарного «Бородянського півника».
Павло Гудімов: «Культура може стати підтримкою та оберегом»
Проект «Завод» не лише нагадав про феномен Васильківського майолікового заводу, але і започаткував цілу низку проектів, де я говорив про несправедливо призабуту традицію виготовлення сувенірів у радянські часи. Адже потім був проект про Львівську кераміко-скульптурну фабрику.
В історії з фотографією з Бородянки цікаво те, як одна деталь, дрібниця, привернула увагу саме до того півника. Адже вона аж ніяк не мала на меті фіксувати побут чи декоративне мистецтво. Проте уважні люди помітили той штоф з Васильківського заводу. Свого часу їх тиражували мільйонними накладами, адже, на відміну віл ЛКСФ, у Василькові тиражі не обмежували, художники працювали на виробництві і могли роками виготовляти ті чи інші речі.
Коли ми робили виставку «Завод», ми намагалися розповісти не лише про відомих художників, таких як Надія та Валерій Протор'єви, Михайло Денисенко і Неллі Ісупова. Ми намагалися розповісти і про тих, хто давно працював. Так що думаю, що той штоф був зроблений десь у 1950-х роках. На жаль, ані каталогів, ані навіть архівів не збереглось. Сам завод перестав існувати у 2000 році. Це може бути робота Прокопа Бідасюка. На жаль, про нього дуже мало відомо.
Мене кілька разів питали, чи можна відновити виробництво тих півників. Думаю, ні. Не відомо, кому належать авторські права, крім того заводу немає.
Крім того, я не вважаю, що їх треба наново тиражувати. Свого часу їх, як я вже казав, виготовляли мільйонами. Думаю, краще просто по-іншому подивитись на ту спадщину, відшукати її та не нищити.
Щодо самого штофу, то він був ужитковою річчю. В нього мали щось наливати, хоча на практиці ніхто цього не робив, адже ці речі було майже нереально помити. Але посуд у вигляді тварин для України був традиційним. Образ півня також був розповсюдженим, він не простий птах. Це певний оберіг, той, хто подає сигнал, хто будить. Звичайно, у радянські часи такого символізму не вкладали, просто копіювали народні мотиви.
На жаль, той оберіг помешкання у Бородянці не зберіг, але дивним чином зберігся той кут, де він стояв. При страшному вибуху навіть посуд зберігся, що виглядає зовсім нереальним.
І так, ця історія стала ще одним феноменом війни. Для мене вона символізує те, як культура може стати підтримкою та оберегом.
Коли ми робили виставку «Завод» Анна Войтенко зробила документальний фільм, де йдеться про Васильківську майоліку. Він є на нашому YouTube-каналі. За останні дні кількість переглядів зросла. Тобто такі трагічні події, як в Бородянці, як не дивно, дають нам шанс подивитись на самих себе, на нашу культуру. І замість того, щоб бути денацифікованими, ми краще пізнаємо себе.
Для мене це історія про те, як потрібно обороняти свій культурний простір, адже це дуже сильна протидія ворогові. В контексті цього я запустив на нашому каналі подкаст «Музи не мовчать», де ми говоримо з художниками, які зараз працюють в складній ситуації.