Микола Іванович Пирогов, яко лікар, приїхав до Севастополя вже під час облоги. Щонайменше двічі видано його листи з Криму, які він надсилав до своєї дружини: першу книжку ініціювала сама вдова пані Пирогова, а наступну – Російське хірурґічне товариство. У виданні Товариства особливо зазначалось, що пані удова суттєво скорочувала листи, натомість у новій книзі – ідеться про 1907 рік – цнотливими крапками було замінено лишень більшість літер в не надто пристойних, як на думку видавців, словах.
Лікар
Попри загальну патріотичну спрямованість, 44-річний пан лікар Пирогов змальовує усе дедалі похмуріше. Його важко назвати провладною постаттю з причини вельми цікавої: царську родину лікував такий собі ляйб-медик Мандт, проповідник власної атомістичної системи, яка неабияк послуговувалась гомеопатичними методами. Пирогов до цих методів ставився радше іронічно.
Тиф, холєра, брак ліків і приміщень, не поховані трупи коней і людей, безліч поранених, яких часом на возах просто неба та попри бездоріжжя вивозять із Севастополя, 70 ампутацій впродовж 12 годин… Лікар Пирогов, маючи нечисленних спільників, змагається з усім. Навіть з переконанням вищого командування, ніби спроба залучити до догляду за хворими жінок перетвориться на «третє сифілітичне відділення у шпиталі».
Власне, Микола Іванович пише в листі до дружини про цю зустріч зі світлим князем Олександром Меншиковим – колишнім дещо невправним послом у Константинополі, який брав участь у непорозумінні щодо святих місць, а після початку війни став на чолі війська у Криму. Вже в наступних листах лікар забороняє дружині будь-кому переповідати цю історію і шкодує, що написав про світлого князя дещо несхвально. Також пан Пирогов згадує про інше послання, інший лист, який він вже має на папері, однак не може наважитись передати його з урядовою поштою або ж через когось із приятелів, тому що там… «забагато правди». Коли ж світлого князя Меншикова усувають від керівництва армією, Пирогов пише дружині: «Письмо о Меньшиковѣ можешь дать прочесть теперь всѣмъ. Я дождался, наконецъ, что этого филина смѣнили…».
Пан Пирогов дещо здивовано і приязно ставиться до мешканців, які послуговуються «малороссійскимъ діалектомъ». Імовірно, саме це добре враження в подальшому вплине на те, що остання частина його життя минатиме в маєтку поблизу Вінниці.
Зрештою, Пирогов стає легендою, на його честь названо навіть згадуване вище Хірурґічне товариство. Він вдосконалює інструментарій, намагається впроваджувати знеболення і людське ставлення до хворих. Саме севастопольських подій стосується трагікомічна оповідка, ніби солдати принесли до Пирогова тіло і відокремлену від нього голову, сподіваючись, що хірурґ спроможний це вилікувати.
Культ і міт
Може здивувати та обставина, що 1892 року у поважній енциклопедії Брокґауза і Єфрона події середини ХІХ століття у Криму названо за західним взірцем – «Восточная война». Ідеться про російськомовний довідник, який видано у Петербурзі.
Так, у цій війні чи не вперше визнають внесок пересічних вояків і жінок – декотрих з них навіть нагороджують, декого навіть увічнюють у пам’ятниках. Так, воякам, які лишилися живими в Севастополі, російський імператор призначив нечувану винагороду: місяць участі в обороні визнавали за рік служби. Звісно, тут доречно згадати хоч би й окремі сюжети «Кобзаря»: рекрути в ті часи повинні були віддати війську двадцять років життя. Деякі російські історики особливо наголошують, що солдатчина була дієвим механізмом розкріпачення до 1861 року. Той, хто перетривав службу, вже не повертався до панів.
Проте лише два величні державні міти постали по цій війні: російський і британський. В інших країнах історію писали інакше. Так сталося, що серед французів були ті, хто не вважав перемогу переконливою: Росія мала всі умови, аби відновитись, крім того, про облогу la ville tartare (фр. «пекельне місто», хоча радше «тартар-город») «забула» примхлива культурна пам’ять. Сардинське королівство здобуло прихильність провідних держав для подальшого Рісорджименто, яке, звісно, переважило смерть від холєри кількох тисяч вояків у далекій Тавриді. Османська імперія зазнала величезних збитків, а сучасна Туреччина вважає ту війну частиною «кримського страдництва», хоча, попри реформи Танзимату, саме альянс із европейськими країнами неабияк тиснув на повільний Диван щодо важливих прожектів: залізниці, нових морських портів і, зрештою, трамвая та водогону у Стамбулі.
На цьому тлі Британська імперія за допомогою поета Теннісона затято оспівувала подвиг при Балаклаві. Саме про нього французький генерал П’єр Боске сказав своє уславлене: «Це все прекрасно, одначе це не бій, а радше божевілля».
А Російська імперія поволі перетворювала Севастополь на легенду. Спочатку війна привернула увагу до Криму, ба навіть у свідомості загалу перетворила непевну віддалену околицю імперії на… Росію. Ад’ютант Калугін вже мав змогу не «повертатись». Першу оборону дещо призабули наприкінці ХІХ століття, однак вона рішучо повертається «в обіг» по 1900 році. Власне, до 50-ї річниці війни в імперії Романових докладають чимало зусиль, аби ствердити уявлення про «городъ русской славы».
Ще герої того змагання започатковують музей у Севастополі. Згодом в місті розбудовується символічна «стіна» вздовж усієї лінії оборони із позначенням кожної захисної споруди. Мода на уславлення бойовиськ ґрандіозним живописом поволі поширюється на схід, тож вже після численних паризьких панорам, що одна з них навіть називалася «Здобуття Севастополя» (1860), після Рацлавицької панорами у Львові (1894) з’являється Панорама Оборони Севастополя (1904). Останню створює народжений в Одесі Франц Рубо. «Історичний путівник Севастополем» (1907), що над ним працювали військові Протопопов, Соваж і Зайончковський, радить мандрівній публіці призначити три дні на огляд міста та його пам’яток. На кожен з тих днів передбачено щось пов’язане з Обороною.
Врешті-решт, 1911 року завершують фільмування епічної стрічки «Оборона Севастополя» з фантастичним, як на той час, кошторисом і залученням чинної армії. Це відбулося на підприємстві пана Олександра Ханжонкова, який народився поблизу теперішнього Донецька, став піонером кіновиробництва в Російській імперії і, власне, неабияк потішив патріотичною картиною царя Миколу ІІ. Мистецький рівень «Оборони Севастополя», щоправда, не надто високий.
Радянська пам’ять
Я був дуже здивований, коли дізнався, що в Севастополі все ж існують окремі меморіяли на честь загиблих вояків з усіх держав, які брали участь в подіях 1854-1855 років. Цей стан речей видається надзвичайно привабливим: невже є місця, де серед мілітарної безвиході перемагає гідність? Однак варто зануритись у подробиці, аби зрозуміти, що перемога гідності є доволі сумнівною.
Блукаючи севастопольськими вулицями напередодні подій 2014 року, я зненацька натрапляв на царські монументи – рештки тої «стіни», що позначала лінію оборони. Раніше вздовж неї вільно було їхати або йти пішки, але наразі все прагне захопити новітня забудова, а гостей міста везуть переважно до найвідоміших історичних пунктів. Місцеві мешканці не надто прихильні до пам’яток з таблицями у старому правописі. Певні почуття, вочевидь, викликає дивна мішанка прізвищ від Попандопуло до Геннеріха і Тотлєбена, а ще – незбагненно інакша, нерадянська школа естетики і пропорцій.
На моїх світлинах 2012 року гордовитий пам’ятник легендарному матросу Гнатові (чи Ігнатію) Шевченку стоїть перед вищим за нього обеліском з двоголовою пташкою. Все це на місці 3-го бастіону. Середня занедбаність цієї композиції суттєво потерпала від оточення: засмічена галявина, обдерта хрущовка ліворуч та іржаві бляшанки гаражів праворуч.
3-й бастіон, порівняно із Історичним бульваром, де розташована Панорама Франца Рубо, не відвідував майже ніхто. І він не один. Проте стан царської меморіяльної «мережі» все ж доволі добрий: це дещо дивно, але все можна зрозуміти. У виданій російською мовою 1960 року «Історії міста-героя Севастополя» вдаються до доволі химерних спроб «узгодити» царський міт із радянською дійсністю для якнайширшого загалу: «Только русский моряк и русский солдат могли создать такую поразительную историческую драму, написанную русской кровью», – книжку видала АН УРСР.
Проте все набуває інакших рис, якщо оглянути військові цвинтарі союзницьких армій, розкидані навколо Севастополя в місцях, де часом немає жодного транспорту. Загалом у ХІХ столітті іноземних або ж спільних пам’ятників і кладовищ було багато, проте наразі можна знайти хіба чотири цвинтарі і декілька менших меморіяльних позначок. Французький, англійський, сардинський цвинтарі мають дещо відмінні історії з однаковим фіналом: їх, власне, було вщент зруйновано, причому не завше до цього спричинилися події Другої світової війни. Новітні пам’ятники на тих місцях з’явилися наприкінці президентства пана Кучми.
Старосвітські гробівці французького цвинтаря, як стверджується в суперечливих оповідях, існували ще на початку 1980-х років, однак вони… зникли. Чи то «за усною вказівкою» якогось невідомого чиновника, чи то «на прохання трудящих», чи то поламані бульдозером… Ще до сучасної анексії ішлося про те, що новітній відновлений цвинтар утримуватиме французький уряд.
На місці англійського кладовища на Каткартовому пагорбі лежав уламок старої плити з Інкермана і стояв новітній меморіял із вельми химерною історією вже з наших, незалежних часів. У тій історії, яка розпочалася ще на початку 1990-х років, були кошти британського уряду, був український прожект, була незадовільна якість матеріалів та… передчасна руйнація. Врешті-решт, теперішній пам’ятник походить все ж від початку 2000-х. Це місце відвідало декілька урядовців Сполученого Королівства, зокрема, представники британської королівської родини.
Попри те, що колись, від кінця ХІХ століття, існувала гарна каплиця, про Італію нині нагадує лише новий пам’ятник на горі Гасфорта та… кактуси-опунції, якими вкрито колишній цвинтар, – їх привезли до Криму, власне, щоб позначити місце поховання. 2015 року туди завітав пан Берлусконі.
Цвинтар османських загиблих було створено лише в наш час, хоча втрати турецького війська були незмірно більшими за союзницькі. Про нього подбала сучасна Турецька Республіка. У Всемережжі можна знайти повідомлення про випадки вандалізму щодо цього кладовища.
Чого вчить історія?
Пан лікар Пирогов в одному з листів зауважує, що падіння Севастополя пророкують поляки і моряки. Пояснити плин думок тих, чиї кораблі зумисне, яко загату від ворожого флоту, потопили при вході до бухти, лікар не спромігся. А щодо поляків незле згадати вельми промовистий факт: генерал Павло Ліпранді чи генерал Петро Данненберґ долучились до Кримської кампанії у складі російської армії. І це тільки дві особи з переліку тих, хто до подій на півострові брав участь у війні проти Бонапарта, придушенні Польського повстання й Угорської революції. У «Севастопольських оповіданнях» польською розмовляють російські вояки поручник Непшитшетський і юнкер Жвадчевський.
Не менш цікавою на цьому тлі видається ледь не авантюрна історія Михайла Чайковського, або ж Мехмета Садик-паші, що в ньому спліталося польське, українське і османське, а воював він на боці Туреччини.
Проте створений до 15-ї річниці Незалежності прожект «Країна» телеканалу «Інтер» стверджує, що у Кримській війні брали участь хіба узагальнені «росіяни». Зважаючи на згадані вище подробиці і, зокрема, на величезні негаразди із шляхами, зрозуміло, що до бойовиська на півострові було неабияк залучено всіх, хто мешкав на теренах, які сьогодні є Україною. Одначе у Криму досі полюбляють докоряти, що українцям ця війна нецікава.
Якщо подивитись зі Львова, Австрійська монархія тоді взагалі утрималась від рішучих дій, попри допомогу Російської імперії під час придушення Угорської революції. Маючи в прикордонні поважне військо, яке, звісно, тиснуло на Росію, Відень, вочевидь, не вважав небезпечним в часі війни оселити в Лємберзі потенційного спадкоємця трону – Карла Людвіґа.
Хіба ж нас чогось навчає ця історія? Я згадую про занедбані «дореволюційні» пам’ятники і цвинтарі Севастополя, коли спостерігаю деякі квартали старого Львова. Вони не облишають мене, коли я бачу Золочів та інші містечка Галичини, позначені радянською присутністю. Потріскані старосвітські кам’яниці і скульптури часом скидаються на таку собі щиру «пролетарську помсту». І це вже стосується не лише Країни Рад, яку ми нібито рішучо відкинули в минуле. Сьогодні це вже питання нашої поваги до людського в людях.
Звісно, про це можна мовчати, це можна не пам’ятати або ховати все незручне в узагальнених фразах. Можна не наголошувати. Так само, як приголомшливе падіння Севастополя наприкінці серпня 1855 року.