«Історія нас вчить… Щоб це ніколи не повторилось…» – не марнував нагоди виголосити промову поважний пан під час перерви на каву. Це був відпочинок посеред конференції «Простір пам’яті» у Львові, тож репліки пана мене неабияк потішили: константи існують якщо не у світі, то в уявленнях про нього. І навряд чи царі сучасності, йдучи війною на «ворогів», мають на думці Пунічні війни чи Хрестові походи, проте ми завжди щось обираємо: або пам’ятати, зважати на власні чи «книжкові» спогади, або ж… не помітити, забути, ба навіть викинути геть щось незручне.
Примхливість вибраних згадок про події, які ми називаємо історією, – про це був «Простір пам’яті». Часом зворушливі, часом напружені кілька днів конференції стосувалися теми Шоа чи Голокосту. Химерні викривлення, яких зазнав геноцид євреїв, заслуговує на багато окремих статей і досліджень. Зрештою, Голокост відбувався на тих теренах, де постали інші держави. В них більшість становлять інші люди, яким лише зрідка спадає на думку щось дотичне до єврейського виміру історії. До того ж «наші» спогади вже по війні воюють з «чужими» спогадами – іноді це скидається на нездоланну жагу змагань.
На жаль, сприяють цьому, якщо вже не свідомі упередження, то… самий словник, мова, з усім її вантажем усталених зворотів ворожнечі.
Ця суперечність, це напруження відчувається навіть під час дебатів науковців, одначе цікавим є ще й те, якою потужною досі є тяглість або ж інерція попередньої, соціялістичної доби. Щоправда, навіть її не завше розуміють. Маючи живих свідків СРСР, ми таки стаємо заручниками того, як сам СРСР змальовував себе. І комусь серед нас він видається монструозною і майже непереборною машиною, але що ж він про себе розповідав? Що він забував, а що перетворював на величний культ? Для цього незле тимчасово облишити Львів і згадати геть інакший історичний сюжет, що на них Україна надзвичайно багата.
Великодержавність і абсурд
Колись, за діда-прадіда поруч існували дві величезні держави, які мали багатий досвід ворожнечі і достоту неозорий спадок завоювань. Час, про який йтиметься, зовсім не був періодом їхнього розквіту, а предметом суперечок між цими державами була величезна «смуга», яка складалася з важливих морів і розмаїтого суходолу. Моря – торгівля і джерела прибутку. Суходіл – численні народи, якими можна досхочу бавитись за допомогою віри, війська та грошей.
І під час чергового загострення між цими двома розлогими, однак не дуже вправними державами до суперечки долучаються інші країни, які, на перший погляд, розташовані дуже далеко, однак вони мають потужний флот і залежні від торгівлі, себто саме тих морів-кордонів поміж згадуваними вище дійовими особами. Літаків тоді ще не було.
Далі відбуваються розмаїті змагання, які набувають доволі несподіваного вигляду: всі завзяті учасниці драми стикаються військом на згадуваній «смузі», на суперечливому терені, який, власне, близько 70 років тому примусово «змінив» державу. На цьому терені відбувається виснажлива і кривава облога міста, яке вважається за домівку флоту однієї з держав. Одинадцять місяців триває майже щоденне вбивство. Загалом у війні гине ледь не мільйон осіб. Місто здобувають, велемудрий і заплутаний мир укладають. Щоправда, якщо кинути оком з виміру нашого сьогодення, не дуже зрозуміло… хто ж тоді насправді переміг.
Війна, поступ і свято
Можливо, читачі вже припустили, що ідеться про події 1853–1855 років. І хоча тоді бомбардували Одесу, воювали на Кавказі, в Білому морі тощо, ту війну спершу називали «Східною», але наразі у «Вікіпедії» вона все ж «Кримська». Дійові особи такі: Російська імперія, Османська імперія, Франція, Сполучене Королівство та невеличке Сардинське королівство, або П’ємонт-Сардинія, з якої вже за кілька років по згадуваних подіях розпочнеться Рісорджименто – утворення Італії в тих кордонах, як вона існує сьогодні.
Почалося все ніби пересічною чварою вірян навколо святих місць. Це було зіткнення західних і східних християн у Єрусалимі, що належав османам. А згодом, як написав один з істориків про Сполучене Королівство: «Кримська війна… була лишень дурнуватою вилазкою до Чорного моря, бо ж англійці знудились від миру». Варто уявляти масштаби «вилазки»: з французького Марселя до Криму треба було плисти понад тиждень, а ішлося не лише про багатотисячне військо з людей, коней та артилерії, а ще й про його забезпечення та, зрештою, вивезення поранених і хворих.
Радо «сприяв» і Диван у Константинополі, який вкрай повільно узгоджував встановлення европейцями маяків на османських берегах для поліпшення навіґації.
Дивна і безглузда кривава баня набула аж такого розголосу, що її «рештки» залишились на величезних просторах. Альма, Балаклава, Інкерман, Malakoff, Sébastopol – назви, мистецькі твори, меморіяли і два великі героїко-патріотичні міти, про які трохи згодом. Це була війна, яку вже фотографували і про яку вже повідомляли телеграфом. Між Варною і Балаклавою серед моря прилаштували мідяний дріт завдовжки 845 кілометрів. Чорне море, якщо вздовж рівнобіжника, має 1150 кілометрів.
Попри те влітку 1855 року в Парижі, який жваво позбувається вузеньких середньовічних вулиць, розпочинається Всесвітня виставка – майже символ европейського єднання. Для неї у французькій столиці збудовано Палац індустрії, а Джузеппе Верді написав нову оперу. Свято відвідує королева Вікторія і, звісно ж, Наполеон ІІІ. Европа захоплюється «підземною залізницею» і завзято починає будувати палаци та склепіння з «нетрадиційних», як на той час, матеріалів – скла і металу. Водночас «на Сході» триває війна. Облогу Севастополя порівнюють з Троєю. Паризькі виставкові зали експонують замовлений урядом численний батальний живопис, присвячений подіям у Тавриді.
Усі залучені до війни держави тою чи тою мірою беруть участь у виставці, окрім Російської імперії. Проте розділ новин петербурзького часопису «Современникъ» дуже докладно пише про европейську подію. «Современникъ» захоплено повідомляє про французьке свято, радо пише про його недоліки, а поруч з тим моторошне бойовисько, влаштоване «англо-французами», та севастопольський хлопчик на милицях, якому відірвало кінцівку під час бомбардування. Варто погортати ще кілька сторінок, а там… свіжі переклади романів Жорж Санд і Діккенса.
Військовий і літератор
Саме в часописі «Современникъ» вперше з’являються три твори 27-річного пана, що його називано Л.Н.Т. Згодом він уславиться в Европі яко Léon Tolstoï. Граф Толстой не лише бере участь у війні, а ще й намагається про це писати. Три його твори, надруковані в часописі, стають циклом – «Севастопольськими оповіданнями». Це почасти художня проза, почасти журналістика, хоча, слід зазначити, вкрай уповільнена: між подією і публікацією про неї минає аж кілька місяців.
Задля порівняння, по інший бік севастопольської епопеї для лондонської газети пише ірландський репортер, повідомлення якого з нечуваною швидкістю долають континент. Його критичні висловлення про армію призводять до відставки уряду, а мілітарні репортажі у столичній газеті The Times дехто досі вважає за жахливе шкідництво, вбачаючи в журналістських висновках самі перебільшення впереміш з наклепами. Із французького боку британська преса виглядає нечувано вільною.
Натомість з графом Толстим усе відбувається інакше. Початок Кримської війни є для нього яскравим спалахом патріотизму, який, щоправда, не надто припасовувався до дійсності. «Розбіжності» відчувались дедалі більше, і граф намагається писати відверто, однак столичний часопис побоюється друкувати щось належне до категорії «аж занадто», а згори все пильнує цензор. До закінчення кампанії піднесені почуття графа суттєво підупадають.
В одному з оповідань циклу навіть з’являється розгублений офіцер, якого в рідній неназваній губернії охопили патріотичні чуття. Він вирушив боронити Севастополь і три місяці (!) згаяв тільки на шлях завдовжки 800 верст (близько 850 кілометрів)… Врешті-решт, навіть потенційні спадкоємці престолу, великі князі, що для їхнього символічно-урочистого візиту утримували півсотні коней на кожній поштовій станції, долають відстань між Севастополем і Петербургом щонайменше впродовж тижня. Повертаючись до розгубленого офіцера в оповіданні графа Толстого, можна побачити, що по такій ускладненій подорожі захват його долають сумніви. Зображено офіцера в передмісті Севастополя без грошей, однак із сподіваннями на «підйомні», які мали б сплатити на місці.
Строкату імперію в «Севастопольських оповіданнях» змальовано доволі розмаїто. Попри відверто патріотичні фрагменти, там є жахливе сполучення у величезній країні, де залізниця-«чугунка» залишається столичною розвагою. Є там жахливий побут, розчарування, зрада і використання війни яко засобу збагачення. Є в оповіданнях ад’ютант Калугін, який служить в Севастополі і, розмірковуючи про зірки і бомби, мріє про те, як повернеться… «до Росії». Понад 70 років перебування Криму під скіпетром Романових, вочевидь, забракло, аби почуватись вдома.
Цікаво, що граф Толстой застосовує порівняно багато прямої мови, а в ній намагається відтворювати лінґвістичне розмаїття імперії. Його герої розмовляють діалектами російської, а також польською, французькою, врешті-решт, у «Севастопольських оповіданнях» є кілька виразно українських реплік і один персонаж із «хохлацкімъ выговоромъ». У шкіцах графа Толстого згадуються, але є мовчазно-узагальненими, греки, татари й один пан з єврейськими рисами обличчя.
За лаштунками літературної вистави, яку згодом визнаватимуть перлиною російського красного письменства, опиняються кілька чернеток графа, які набагато пізніше, аніж уславлені оповідання, видаватимуть під назвою «Нотатка про від’ємні риси російського солдата і офіцера». Це також враження від Кримської війни і, водночас, це приватна спроба такого собі громадського психолоґізму.
«Солдат» є «лайливим словом», стверджує граф Толстой. У «Нотатці…» зображено збіговисько темного неписьменного chair à canon (фр. гарматного м’яса), яке поділяється на три «роди»: пригнічені (рос. угнетенные), панівні (рос. угнетающие) і відчайдухи (рос. отчаянные). У суспільній драмі за участі цих трьох «родів» граф вбачає безглуздя, ницість і нагальну потребу змін. Ці зміни, на його думку, щонайменше мають стосуватись матеріяльного забезпечення вояків, бо солдати змушені красти через жалюгідність тих благ, які надає армія.
Вважається, ніби ці чернетки мали стати листом. Лист мав адресатів – котрогось з великих князів, саме тих представників царської родини, які показово, взоруючи на европейські звичаї, відвідували Севастополь під час збройних дій. Щоправда, граф Толстой не наважився ані докінчити «Нотатку…», ані передати її.