– Я говорила з режисером, яка поставила «Білий ангел із чорними крильми», ми обговорювали Помаранчеву революцію. Можливо, я напишу п'єсу, фоном для якої буде ця революція.
Білорусія для пересічного українця - це набір стереотипів, передусім політичних. Білоруська культура в нашій уяві - це щось фрагментарне, нечітке, майже неіснуюче. Та, як з'ясувалося, білоруська культура існує і розвивається, а п'єси білоруських авторів у постановці львівських режисерів збирають повні зали глядачів.
Діана Балико - білоруський історик, журналіст, автор багатьох поетичних збірок, п'єс, десяти книг з психології відносин. Нещодавно вистава за її драмою «Білий ангел із чорними крильми» йшла на сцені Львівського комунального театру і зібрала повний зал.
Про театр і драматургію Діана Балико розповідала в інтерв'ю ZAXID.NET.
- Діано, як вас зустрів Львів? Багато хто вважає, що Львів - це місто мистецтв, місто поетів, музикантів, художників, драматургів. Ви відчули цю ауру?
- Я вперше у Львові, але мені дуже подобається ваше місто. Львів дуже затишний, приємний. Мені дуже подобається бруківка. Щодо Львова літературного чи мистецького, то тут я нічого цікавого не скажу. Щодо української літератури, сучасної літератури я - неосвічена жінка. Я не зустрічала ні однієї книги сучасного українського автора, яка була б перекладена на білоруську мову, тому не можу назвати вам ім'я жодного сучасного українського письменника. Мій спектакль «Білий ангел із чорними крильми» йшов у Львові торік, але я не була на прем'єрі. Я навіть не знала, що його поставили. Про те, що мій спектакль знову поставили у Львові, я дізналася від львівської громадської організації «Разом», яка просила в мене дозвіл на благодійний тур театру «Коло» дитячими будинками та сиротинцями. Я приїхала у Львів на запрошення цієї громадської організації, тому не можу сказати, що я обрала Львів, скоріше, Львів обрав мене.
Мені приємно, що львів'яни зацікавилися моєю п'єсою.
- Де ще ставилися спектаклі за вашими творами?
- «Білий ангел із чорними крильми» був поставлений у Республіканському театрі білоруської драматургії режисером-постановником Венедиктом Расстриженковим, прем'єра відбулася 16 березня 2006 року. В 2007 році цей спектакль поставили в Москві в театрі «Московська драматична група», режисер Олексій Курганов. Спектакль «Психоаналітик для психоаналітика» ставився у Вітебському Національному академічному драматичному театрі ім. Я.Коласа режисером Сергієм Куликовским, спектакль «Пуповина» ставився в Липецькому театрі-студії «Зонг» режисером-постановником Ольгою Добриніною.
Зараз «Білий ангел із чорними крильми» буде ставиться в Сєвєродвінську. Поки що на всіх моїх спектаклях аншлаги.
- І торік, і цьогоріч у Львові виставу за вашою п'єсою очікував аншлаг. Ви маєте пояснення, чому глядач приходить до театру на вистави за творами Діани Балико?
- У мене дуже насторожений підхід до режисури. Я вважаю, що драматург - це батько спектаклю. Він запліднює своїм насінням матір-режисера. І тоді мати кілька місяців, а іноді й років, бувають же випадки, коли режисери роками виношують свої ідеї, виношує задум спектаклю, а потім за допомогою якихось виразних засобів - акторів, декорацій, музики, пластики - народжує цей спектакль. У більшості випадків я, як батько, з'являюся на заключній стадії народження своєї дитини. Тобто, я бачу момент зачаття, а потім приходжу як на шкільний випускний своєї дитини - прем'єру, спектакль...
Дуже часто я бачу, що це мої гени, тому що це мій текст, але виховання не моє, тому що виховання, трактування цьому тексту дає його мати - режисер. Я ніколи не ображаюся на режисера, бо він ніколи не хоче зробити погано, а завжди намагається зробити добре. У більшості випадків, я думаю, що якби я стала матір'ю цієї дитини, то краще виховати я б не хотіла. Мені подобається це виховання. Це, напевно, тому, що свій творчий катарсис я переживаю в момент написання. Завершивши роботу, я ставлю на творчості крапку - на цьому моя робота закінчена. Далі я готова просто спостерігати за розвитком спектаклю, дивитися.
Режисерське рішення, яке я бачила у Львові, мені ближче й цікавіше, ніж режисерські рішення, які я бачила в Мінську й Москві. Це дуже ансамблевий спектакль. Актори дуже вдало передають, мотивують цю історію, і я, дивлячись спектакль у Львові, співпереживала його з ними.
Спочатку я дивилася цей спектакль у записі. Мене, як людину, що професійно займається драматургією, дуже важко змусити дивитися спектакль по відео. Я завжди шукаю можливість потрапити в зал, тому що це зовсім інша атмосфера, інша енергетика. А тут я переглянула по відео весь спектакль, не відриваючись, і не дозволила собі навіть маленького антракту. Мені було цікаво, не дивлячись навіть на те, що я цю п'єсу знаю уздовж і поперек, бачила її в різних виконаннях. Там було дуже багато режисерських знахідок, які, на мій погляд, матеріал значно збагатили.
Я взагалі вважаю, що п'єса - це не спектакль, це привід для спектаклю. Тому що в автора, на відміну від режисера, дуже мало виразних засобів - це тільки текст. У режисера є тема, є пластика, є музика, є костюми, декорації й маса засобів, які я й перелічити не можу, тому що я не професіонал у цьому ремеслі. Якщо якийсь мій текст можна яскравіше показати через інші виразні засоби, я за те, щоб режисер використовував їх.
У залі збирається величезна маса народу, на яку потрібно впливати через різні канали сприйняття. Без цього не буде й комерційного успіху.
- Ваші спектаклі прибуткові?
- Так. Я взагалі вважаю, що у всього цього дійства повинен бути економічний ефект. Якщо глядач голосує своїм рублем за цей спектакль і ходить на цей спектакль - це гарний спектакль. Інші критерії не важливі. Є театр вузькоелітарний. Туди приходить 15-20 чоловік, які дивляться якісь складні психологічні постановки, є експериментальний театр, куди, знову ж, ходить мало людей, але якщо сцена передбачає 700 глядачів, то, мені здається, потрібно її наповнювати повністю. Підбирати таку форму, щоб зал наповнювався. Хочете робити експерименти або щось інше, то ви берете інший майданчик і там збираєте 30 чоловік. Взагалі, за статистикою, в театр ходить 1,5-2% населення - це люди, які постійно відвідують театр. Тому театр у кожному разі елітарне мистецтво.
- Над чим працюєте зараз?
- Я, як Байрон, одночасно працюю над декількома добутками, тільки Байрон перекладав рукописи, він тасував їх у себе на столі, а я тасую файли в комп'ютері.
Я пишу п'єси про сьогодення. Тільки про сьогодення. П'єси про перекази глибокої старовини сучасному глядачеві не цікаві. Така моя суб'єктивна думка. Я пишу про те, що знаю, я намагаюся бути дуже чесною й достовірною, і якби я не зштовхнулася з цим у власному житті, то в мене б ці тексти добре не виходили. Якби я не зіштовхнулася з роботою психоаналітика, то навряд чи в мене б добре виходили такі п'єси як «Білий ангел із чорними крильми» чи «Психоаналітик для психоаналітика».
- Наскільки автобіографічні ваші твори, зокрема п'єса «Білий ангел із чорними крильми»?
- Гюстав Флобер про роман «Мадам Боварі», маючи реальний прототип і майже повністю калькуючи біографію жінки-прототипу у свій роман, завжди говорив: «Емма Боварі - це я». Але між документальною подією, що відбулася, й літературним витвором величезна прірва. Булгаков, коли писав «Майстра й Маргариту», прочитав замітку в газеті. Там було написано, що комусь трамваєм відрізало голову. І от із цієї маленької замітки, в один абзац, народився цей чудовий твір. Мої роботи автобіографічні, але не документальні.
- «Білий ангел із чорними крильми» - серйозна п'єса, але в ній багато гумору. Ви завжди пишете смішно про трагічне?
- Я вважаю, що про трагічне потрібно говорити смішно, а про смішне - трагічно, і тоді це здобуває наповнення. Тому що в житті, під час найбільших відкриттів відбуваються найбільші розчарування, і під час самих мерзенних зрад відбуваються великі прозріння. У всякому разі, в моєму житті не буває так, щоб смуга біла перемінялася смугою чорною. У моєму житті біла й чорна смуги постійно переплетені.
- Після відвідин Львова не з'явилося бажання написати про Україну?
- Я говорила з режисером Людмилою Колосович, яка поставила «Білий ангел із чорними крильми», ми обговорювали Помаранчеву революцію. Можливо, я напишу п'єсу, фоном для якої буде ця революція. Я не збираюся писати такі плакатні, виробничі п'єси про історію революції, це завдання для чоловіка-драматурга. Мені цікава історія людських взаємин людей із різних таборів, історія любові.