Уже минуло два місяці від часу російської провокації проти українських кораблів у Керченській протоці. У принципі, цей інцидент міг мати дуже серйозні наслідки для Росії, котра не тільки порушила міжнародне законодавство, але й відкрито вдалася до агресії, було поранено українських моряків. На превеликий жаль України, реакція світової спільноти на інцидент була занадто беззубою.
Хоча спершу жевріла надія, що Росія дорого заплатить за свою нічим не виправдану агресію. Західні держави нібито й висловили вимоги до Москви негайно віддати захоплені судна й звільнити полонених українських військовослужбовців. Проте це можна сприймати радше як апеляцію до доброї волі Кремля, а не ультиматум, оскільки жодних погроз застосувати штрафні санкції за невиконання вимог не пролунало.
Тож Москва навіть і не думає дослухатися до цих закликів. Навпаки, у Кремлі сповнені рішучості покарати українських «порушників кордону». 15 січня відбулося закрите засідання Лефортовського суду Москви, на якому до 24 квітня подовжено термін арешту українських моряків, незаконно захоплених спецпризначенцями російської ФСБ в Чорному морі. Клопотання адвокатів про визнання українських моряків військовополоненими суд категорично відхилив.
Відтак питання з ув’язненими українськими військовослужбовцями зависає надовго. Захід хоч і став у цьому конфлікті на наш бік, проте не готовий вдаватися до додаткових санкцій проти Росії. А ефективність голих закликів ми вже мали змогу оцінити на прикладі Олега Сенцова. Ні голодування ув’язненого українського режисера, ні акції під російськими посольствами, ні виступи світових політиків та діячів мистецтва жодним чином не покращили його долю, він і далі відбуває свої 20 років ув’язнення в колонії суворого режиму Ямало-Ненецького округу Росії.
Поки що до єдиної більш-менш відчутної акції тиску на Кремль за агресію в Керченській протоці вдався американський президент Дональд Трамп. Глава Білого дому скасував зустріч з російським колегою Путіним, яка, згідно з попередніми домовленостями, мала б відбутися 30 листопада на саміті G20 в Буенос-Айресі.
Хоча й це ще не все. У той час, коли європейські країни-члени НАТО відмовилися посилити свою військову присутність у Чорному морі, щоб хоч трохи вгамувати агресивних росіян, США таки відрядили на початку січня в чорноморську акваторію десантний корабель USS FortMcHenry (LSD 43). Не виключено, що саме це посприяло частковому розблокуванню українських портів у Азовському морі.
Хоча, звісно, і цього замало. Реакція і Європи, і Америки на керченський інцидент мала б бути значно гострішою. Адже Кремль не просто обстріляв українські кораблі, він посягнув на основу міжнародного морського права, до якого так трепетно ставиться демократичний світ. І в цьому контексті варто звернути увагу на недавню статтю колишнього посла Сполучених Штатів в Україні Джона Гербста, опубліковану на сайті Атлантичної ради США, під промовистою назвою «Простий спосіб змусити Путіна заплатити за Україну» (Cheap Ways to Make Putin Pay in Ukraine). «Нинішня слабка реакція Заходу означає, що Путін отримав тактичну перевагу, що збільшує ймовірність того, що Москва піде на подальшу ескалацію в майбутньому», – застерігає автор на початку свого тексту.
А варто зазначити, що пан Гербст не просто досвідчений дипломат, котрий кілька років очолював американську амбасаду в Києві (2003–2006), він – щирий друг України. І довів він це, зокрема, під час Помаранчевої революції. Взявши на себе роль посередника між «помаранчевою командою» та владою, він чітко застеріг тодішнього президента Леоніда Кучму від застосування сили до майданівців і навіть переконав тодішню владу піти їм на поступки.
У 2015 році Джон Гербст презентував у Верховній Раді України звіт Атлантичної ради під назвою «Ховаючись на видноті. Війна Путіна в Україні». У ньому було надано докази участі армії РФ у конфлікті на Донбасі.
У статті ж «Простий спосіб змусити Путіна заплатити за Україну» Гербст нарікає, що західні держави намагаються дивитися крізь пальці на всі нахабні дії Росії, вважаючи їх суто українською проблемою. У цьому контексті пригадується одна цинічна, але напрочуд щира теза, висловлена ще півтора року тому на організованому британським часописом Prospect круглому столі «Чи слід нам боятися Росії?» (Should we be afraid of Russia?). Відвертий «путінферштеєр» – професор Кембриджського університету Анатоль Лівен (Anatol Lieven), використавши всі аргументи на захист Кремля, чи то через необережність, чи то через надмірну щирість заявив: «Ми не стали битися за Україну у 2014 році (як свого часу і за Грузію), однак Росія при цьому не стала повністю захоплювати південь і схід України, хоча й легко могла це зробити. Під шумок склалася дуже зручна негласна домовленість: ми не захищаємо тих, на кого нападає Росія, а Росія не нападає на тих, кого ми станемо захищати».
Тобто головне, аби Путін не зважився нападати на країни-члени НАТО, а то ще, не дай Боже, доведеться виконувати статтю 5 Статуту НАТО, в якій сказано: «Сторони погоджуються, що збройний напад на одну або кількох із них у Європі чи у Північній Америці вважатиметься нападом на них усіх».
Лівен і його однодумці (а таких у Європі досить багато, можливо, навіть більше, ніж тих, хто має протилежну думку) чомусь уперто сподівається, що Путін не нападе на членів Північноатлантичного Альянсу, зокрема на країни Балтії: Литву, Латвію й Естонію. А вже тим більше не зважиться на агресію проти «старих» членів західного світу. Утім, чи виправдане таке сподівання? Чи можна так легко відсторонитися від цього спалаху російської агресії? Згадати бодай уже доведені втручання Росії у вибори в США, референдуми в Каталонії, Шотландії, Великій Британії, у фінансування європейських партій ліворадикального і праворадикального спрямування. Згадаймо причетність Кремля до загострення міграційної кризи тощо, тощо, тощо.
Джон Гербст, аналізуючи актуальну ситуацію, чітко дає негативну відповідь на обидва запитання. За його словами, Кремль сповідує ревізіоністську політику, спрямовану на ослаблення НАТО і ЄС. І це поки що його актуальна агресія сфокусована на Україні. Її поширення на інші регіони – це тільки питання часу й реакції західних держав. Тому, на переконання екс-посла, Захід, а передовсім Сполучені Штати повинні грати на випередження:
«Для США найрозумніший спосіб перешкодити спробам Путіна – це змусити його заплатити велику ціну за його війну проти України. І це може бути зроблено дешевим для нас способом: запровадити санкції проти російських лідерів і економіки, а також надати зброю Україні. Вже розглядалися різні варіанти санкцій, але поки що ніхто чітко не вказує, якою зброєю США повинні забезпечити Україну, щоб зміцнити її слабкі місця. Ми повинні надати як мінімум шість і як максимум 12 катерів Mark V PT. Вони повинні бути оснащені як мінімум 50-ма і як максимум сотнею ракет Hellfire. США також повинні надати не менше 100 протикорабельних ракет Harpoon. Катери Mark V PT можуть бути транспортовані повітряним шляхом в Маріуполь і Бердянськ – два найбільші портові міста Азовського моря, де 25 листопада Росія відкрила вогонь по українським кораблям».
Ось така не просто конкретна, а деталізована порада американській владі. Причому пан Гербст вважає, що принаймні протикорабельні ракети Harpoon США можуть віддати Україні безкоштовно, адже вони й так кілька десятиліть незатребувані лежать на військових складах.
Зрозуміло, що навіть десяток катерів Mark V PT не компенсує російської військової переваги в Азовському морі. Однак швидкі патрульні катери позбавили б спокою та нахабства великі російські кораблі. Наше видання вже писало про розроблену українськими моряками тактику морського бою, умовно названу «Вовчою зграєю». Її ідея полягає в тому, щоб атакувати один великий ворожий корабель одразу декількома дрібними катерами. Тактика ця, як продемонстрували відповідні навчання, є доволі ефективною. І що цікаво, один зі захоплених росіянами в полон українських моряків, власне, і є розробником цієї тактики. Йдеться про 31-річного Романа Мокряка, капітана МБАК «Бердянськ».
Джон Гербст вважає, що, окрім летальної зброї, Америка мала б надати Україні також прилади раннього виявлення ворога. «Ми можемо надати радари і обладнання, які допоможуть українським військовикам стежити за російським флотом в Азовському морі. Це стало б необхідним для оцінки загрози з боку цього флоту. Метою, звичайно ж, є не спонукати Україну стріляти по російським кораблям, проте дати можливість вистрілити у відповідь на провокацію, що стало б заходом стримування в Азовському морі. Сьогодні ж Москва зловживає відсутністю будь-якого морського стримування. Кремль встановив домінантну військову перевагу в Азовському морі, а своєю атакою і захопленням українських морських кораблів наприкінці листопада продемонстрував, що не хоче мати там викликів з боку України», – пояснює екс-посол.
Гербст нагадав, як допомогло стримати подальший наступ росіян на Донбасі те, що Вашингтон передав українським Збройним силам протитанкові ракети Javelin. Адже за їхньою допомогою Київ зміг «нейтралізувати танкову перевагу Москви на Донбасі». Відтоді російські танки вже практично не беруть участі у збройних сутичках на лінії розмежування, які досі тривають.
Джон Гербст застеріг США від занадто м’якої реакції на російську агресію, зокрема на керченський інцидент. «Якщо ми будемо тільки скасовувати зустрічі, то Путін може сприйняти це як зелене світло. Путін – це загроза міжнародному порядку, і він стає тільки сміливішим. Настав час діяти», – наголосив він.