Дніпродзержинський вокзал зустрічає всіх стовпом з символікою міста. Під нею стилізація радянського герба з написом СССР. По обидва боки центрального проспекту Леніна, який тут закінчується, пофарбовані у синьо-жовтий колір ліхтарні стовпи.
Центр міста та його історична частина розташовані внизу. З часом воно видерлося нагору, сюди, до вокзалу, звідки відкривається вид на заводські потужності. Видніються труби ДМК, Дніпродзержинського металургійного комбінату імені Дзержинського, з яких валить дим. Іноді з них виривається полум’я палаючого газу.
Колись ДМК був містоутворюючим підприємством, тепер же трохи втратив потужності. Кілька років тому основний пакет його акцій викупили росіяни.
До готелю під’їжджає весільний кортеж з нареченими. Проте всередині немає жодного банкетного залу. Молодим тут влаштовують фотосесії, пояснює адміністратор, і просить нас не класти речі на білі м’які крісла, бо туди потрібно «сідати попою». Мовляв, наречені у білих сукнях можуть замастити своє весільне вбрання.
Довкола пам’ятників
Неподалік від готелю центральна міська площа із постаментом, котрий залишився від пам’ятника Леніну. Позаду нього місцеві активісти встановили камінь на честь загиблих за єдність України.
Олександр Залевський – один із тих, хто встановлював цей пам’ятний знак і валив «вождя світового пролетаріату». Каже, що хотіли ще знести пам’ятник Дзержинському. Не вдалося, бо там складніша конструкція, і заважали місцеві комуністи.
Розповідає, що сепаратистський рух у місті притих майже одразу після того, як кількох найбуйніших затримали. Олександр – «свободівець» і кандидат по 30-му округу з центром в Дніпродзержинську.
Залевському на вигляд років 35. Він молодий, кароокий брюнет у чорній куртці, виглядає дуже заклопотаним, що не дивно, бо наступного дня – вибори. Каже, що конкуренти воліють просто не згадувати про його політсилу, але сподівається на хороший результат. Трохи розмовляє по телефону, а тоді прощається і кудись іде.
Пам’ятник Дзержинському, на честь котрого перейменували колишнє Кам’янське, стоїть спиною та трохи боком до будинку міської ради. Повалити його поки що не вдалося, тому місцевий Автомайдан загорнув Залізного Фелікса у великий синьо-жовтий прапор та натягнув йому на голову козацьку шапку.
У місті час до часу трапляються згадки про Леоніда Брежнєва, котрий тут народився. На будинках, де мешкав, навчався та працював, у пам’ятнику, в назвах сорту хліба та навіть пабу. В тематичній арт-кав’ярні повсюди фото вождя. І канонічні, і підфотошоплені, наприклад, у кімоно та з припасованим поруч Чаком Норісом. Над барною стійкою висить біла футболка. На ній – бровастий генералісимус в чорних окулярах та береті, на якому видніється тризуб.
Замовляю собі чай по-брежнєвськи.
– А по-брежнєвськи – це як, – запитує чоловік на барній стійці у когось з офіціанток, коли чує про мій вибір, – просто окріп?
За кілька хвилин чай приносять. Він кислий, внизу плавають лимонні та лаймові дольки, зверху якась мішанка сушені та трав. Це різнобарвне шумовиння поверх рідини нагадує яскравий брежнєвський кітель, всіяний різними медалями та нагородами, до яких генсек мав слабкість.
Голосування по-дніпродзержинськи
На вікні багатоповерхівки навпроти виборчої дільниці хтось вивісив національний стяг. Час до часу вони трапляються по всьому місту. Спроби розшукати сепаратистську символіку зазнають фіаско. Іноді можна побачити на будинках вишивані банери, а на машинах – спеціальні наліпки-вишиванки.
На самій дільниці у школі №5 доволі людно. Працює буфет. Це легко зрозуміти по запаху свіжої випічки, що відволікає від думок про кандидатів. Черг за солодощами немає, зате вони є до кабінок для голосування. Люди різного віку стоять по двоє-троє перед ними й терпеливо вивчають бюлетені. Після голосування всі знову ігнорують буфет. Пані в білому фартуху сумним поглядом проводжає потенційних клієнтів, котрі після вибору одразу виходять на вулицю.
Перед іншою дільницею стоїть хлопець з кількома листками в руках. Він переминається з ноги на ногу та трохи цокотить зубами від холоду, але досередини не йде. Намагається запитати щось у пані, але та лиш відмахується рукою. Чоловік робить опитування при виході з дільниць. Себто екзит-пол. Представляється Андрієм. Трохи засмучений, бо дуже багато відмов. Ті ж, хто відповів, здебільшого голосували за президентську партію та Опозиційний блок. Каже, що на дільницю сьогодні прийшли переважно ті, кому поза 40.
Трохи далі від центру Дніпродзержинськ поступово втрачає свої міські риси. Проспект Анюшкіна перетинає центральну вулицю міста. З одного боку він всіяний високими хрущовками та новобудовами, а з іншого – двоповерховими, але довгими будівлями.
Збочивши в одну з вуличок, потрапляю в якийсь лікарняний квартал із відділами чи то швидкої, чи то поліклініки. В будинків потріскані стіни, облуплена штукатурка. У деяких вибиті вікна. Біля гаражів позаду цього всього трапляються два чоловіки. Охоче підказують дорогу до найближчої дільниці. При згадці про Дмитра Яроша, який народився в Дніпродзержинську, обоє миттєво оживають.
– Я викладав у нього історію, – каже старший чоловік. Йому десь поза 60, має сиве волосся і добру усмішку. Зодягнутий у зношену куртку. Звати Олексієм Івановичем. Коли говорить, трохи примружує очі, наче пригадує щось.
– Це було десь вкінці 80-х. Вчив його один рік. Десь так в класі 9-11-му. Ярош був такий невеликий і міцний. – На цих словах чоловік характерно розводить руки, ніби має чи то великі м’язи, чи то зайві кілограми. – Розумний хлопець. Казав Дмитрові, що з нього вийде хороша людина.
«Правий Сектор співпрацює з Коломойським, поки його інтереси збігаються з інтересами українства…»
З представником Правого Сектора домовляємося зустрітися біля кінотеатру імені Шевченка. Поки чекаю, звідкись звучить служба Божа. Вже за мить вона змінюється випуском новин, а після того – якоюсь популярною англомовною піснею. Це все лунає з динаміка на кіоску, що поруч. Радіо «МіКомп» належить кандидатові Олегу Морозу. Місцеві кажуть, що називає себе патріотом, а на хвилях власного радіо іноді ретранслює «Голос России». Мотивує тим, що потрібно чути голос наших сусідів.
Підходить Аскольд Можейко і пропонує присісти в одному з кафе неподалік. Він представник політичного крила Правого Сектору в Дніпродзержинську. Має середньої довжини волосся з піднятим вгору чубчиком та сіро-сині очі. Мовить впевнено і чітко, при цьому трохи морщить лоба.
Каже, що в політиці тут здебільшого одні і ті ж люди.
– Вони перетікають із однієї партії в іншу. Після Майдану і з початку війни багато тих, хто перефарбувався. Якось на сесії міськради ми попросили в місцевих підприємців купити нам авто для батальйону, який захищає Донецький аеропорт. Подарували аж 5 джипів. Такого не чекав. Серед бізнесменів, які це зробили, були і регіонали.
Не звинувачує їх у такій зміні орієнтації, бо знає, що за Януковича майже весь бізнес заставляли вступати в ПР. Треба було робити вибір: або в біло-блакитні, або залишишся без заробітку.
Поки розмовляємо, помічаю за сусіднім столиком рекламку. З неї дізнаюся, що 50 копійок з кожної піци ідуть на допомогу бійцям АТО.
Можейко розповідає, що за СРСР місцеві згадують по ностальгії: тоді і ноги не боліли, і дівки задивлялися.
Каже, що можливо сепаратизм тут не отримав підтримки, бо Дніпропетровськ завше конкурував з Донецьком.
– Ярош з Кам’янського, батько Коломойського, здається, теж з Кам’янського, тому тут основний оплот «жидобандерівства», – жартує він. Не знаю, як батько голови Дніпропетровської ОДА, а от його головний бізнес-партнер із групи «Приват» Геннадій Боголюбов точно звідси.
– Правий Сектор співпрацює з Коломойським, поки його інтереси збігаються з інтересами українства.
Чотири в одному
Музей історії міста теж розташовується на проспекті Леніна. Перед будівлею стоїть пам’ятник Кам’янецькому Мамаєві. У місті щороку відбувається мистецький «Мамай-фест».
Поруч із входом висить табличка, що праворуч – музей під відкритим небом. Звертаю за ріг, а там все огороджено парканом з металевими прутами. Вхід закрито на колодку.
Через решітку видніється гаубиця, мабуть, часів Другої світової, вагонетка, якою возили вугілля до доменних печей, брили каміння та скульптурна композиція. Остання – відреставрований оригінал пам’ятника-символа міста «Прометей розкутий». На ньому титан тримає в руці факел. З верхніх кінцівок звисають розірвані кайдани. Під ногами лежить мертвий орел. Одноголовий. А під парканом лежить справжній мертвий ворон.
Поблизу музею все запилюжене – це не просто пилюка, а графіт, що потрапляє в повітря із заводських труб. Око не вловлює його часток, але моя чорна куртка поступово вкривається дрібним шаром сірого пилу. Так само ним вкривається камінь, яким облицьовано сходові перила. Іноді тут падає чорний сніг. Дніпродзержинськ неодноразово пропонували оголосити територією екологічного лиха.
Заходжу до музею і купую собі вхідний квиток. Касирка пропонує приєднатися до групи студентів місцевого технікуму. Будуть оглядати експозицію про війну. Звісно, Другу світову. Поруч зауважую експонати для аукціону живопису та графіки на користь бійців АТО.
За 30 гривень отримую персонального гіда. Приємна кароока жінка, років 25-35 на вигляд. Вона невисока, з темним волоссям. Розповідає свій текст безпам’яті. Швидко і певно. Про таких кажуть: чеканить кожне речення.
Сучасний Дніпродзержинськ утворився з чотирьох сіл: Кам’янського, Тритузного, Романкового та Карнаухівки. Частина з них – колишні козацькі зимівники. Кам’янське розросталося та поступово включало їх у свої межі. Попри наявність потужного металургійного заводу та понад 40 тисяч населення, у 1913 році все ще залишалось селом.
Найбільша частина експозиції музею історії міста, котрий до того був музеєм революції, – про Другу світову. Надовго затримуємося біля стендів, що розповідають про форсування Дніпра.
У музеї є спеціальні експозиції про життя Леоніда Брєжнєва та президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва, котрий тут навчався у ПТУ №22.
Про Дніпродзержинськ в епоху незалежності згадок зовсім мало. Більшість експонатів – нагороди місцевих спортсменів.
Екскурсовод радить мені відвідати стару частину міста, в якій збереглася забудова початку минулого століття.
Біля ДМК розташувався район Верхня Колонія, де жили багаті мешканці міста в часи розквіту заводу наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Тут двоповерхова забудова з ліпниною та іншими витребеньками, котрі куди рідше можна зустріти в інших районах Кам’янського. Більшість фасадів – з добряче облізлою штукатуркою.
Цю частину міста можна було би сплутати з якимсь галицьким містечком, але Дніпродзержинськ, чи то Кам’янське, видає себе шириною вулиць. Вони надто просторі порівняно з компактними дільницями топосів Західної України.
Зате тут так само все поруч: і римо-католицький костел святого Миколая, і православна церква святого… Миколая, пам’ятник радянському літакові та скульптурна композиція «Голгофа», театр імені Лесі Українки, що колись був гімназією, та училище, в якому навчався Назарбаєв, пам’ятник Шевченкові та жертвам політичних репресій.
У Дніпродзержинську місце знайдеться усім: тут народилися політики Дмитро Ярош та Леонід Брежнєв, співачка Віра Брежнєва та автор логотипу ОУН Роберт Лісовський, музикант і телеведучий Мирослав Джонович Кувалдін та один з найбагатших українців Геннадій Боголюбов. Тут навчалися Нурсултан Назарбаєв та Сергій Нігоян.
Форсування електорального Дніпра
Це місто схоже на плавильний котел, в якому перемішалися не лише 4 села, не тільки нащадки кочових племен, козаків та робітників заводів, купців та діячів культури, тих, хто пережив голод і дві війни, а й історія всіх, хто колись тут замешкував. Їх побут, звички, погляди, ідеології, характери.
Тому тут націоналісти зі Свободи та Правого Сектору разом отримують більше, ніж комуністи. Тому тут невеликі відриви між партіями. Найбільше ж голосів на обох округах зібрав Опозиційний блок. Проте до нього впритул підібралася партія президента Порошенка. А сумарно проукраїнські сили тут здобули явну перемогу, про що раніше могли тільки мріяти. Здається, проєвропейські партії вперше виграли у південній частині Лівобережжя, що починається з Дніпропетровщини. Форсували електоральне Дніпро.
На обох мажоритарних округах перемогли кандидати від Блоку Порошенка.
Проте місцевий журналіст Денис Кравець каже, що якихось сильних змін у суспільстві не відбулося. Велика частина дніпродзержинців досі інертні. Помітні потуги лише місцевих активістів. Перше місце екс-регіоналів пов’язує з невдоволенням людей через зростанням цін. Також припускає, що свою роль могла зіграти адресна розсилка за підписом екс-голови Дніпропетровської ОДА Олександра Вілкула. У ній колишній віце-прем’єр уряду Азарова обіцяє підняти пенсії.
У місті тільки закрилися двері виборчих дільниць, а ми сиділи в тісному кабінетику місцевої журналістки. Пані Ірина розповідає про життя міста та його побут. Каже, що тут не люблять роздувати проблем.
– Тут звикли згладжувати всі гострі кути.
Тож хоч би як розвивалися далі події, у плавильному котлі Дніпродзержинська-Кам’янського все перемішається та переплавиться.