«Ніколи, більше ніколи, тепер вже точно ніколи не буду дивитися так званих екранізацій творів Едґара По», - бубонів я щоразу після перегляду чергового кіномотлоху, знятого нібито «за мотивами» американського генія, але знову і знову потрапляв у пастку власної допитливості.
«Погляньте, як вони гамселять Едґара Алана По»
Джон Леннон, «Морж»
Сотні стрічок, до яких приплетене ім'я «навіженого По», - це насамперед свідчення грандіозної американської неспроможності збагнути й інтерпретувати твори письменника, який почувався вигнанцем в американському суспільстві середини 19 століття та й сьогодні залишається тим похмурим вороном, котрий час од часу нагадує країні, що стала геополітичним пупом землі, якою ціною і якими втратами вимощена їхня алея слави.
Доля Едґара По – одна з найбільших американських соціокультурних травм, бо її аж ніяк не назвеш гірким винятком. І навіть багатолітні спроби біографів письменника витлумачити всі його життєві поневіряння лише як низку особистих (душевних та психічних) негараздів, не витримують жодної критики. По намагався бути фаховим письменником у суспільстві, яке не цікавилось літературою. Трохи молодший сучасник По, Герман Мелвіл, втомившись від набутих тяжкою літературною працею боргів та злиднів, припиняє писати велику прозу і стає скромним службовцем. Його «Мобі Дік» стане найвидатнішим американським романом лише після смерті автора. Не здобувши і крихти визнання, вже на початку 20 століття вмирає майже нікому невідомий аскет і дивак Говард Ф. Лавкрафт, - тільки через півстоліття його твори перетворяться на окремий культ.
Так сталося, що Едґар По залишив по собі не лише низку літературних канонів, але й своєрідне прокляття пам’яті для нащадків і послідовників, суть якого чудово сформулював британський драматург Бернард Шоу: «По не жив в Америці, він там помер». Його смерть у злиднях, забутті, смерть, обставини якої вже ніколи не будуть з’ясовані, - це той вічний докір, якому сучасна культура коміксів і панельного героїзму відчайдушно намагається по-своєму дати раду. Хіба тільки цим можна пояснити, як стрімко зростає протягом останніх років кількість цитувань та інтерпретацій творів По, насамперед – у кіно.
Цьогорічна стрічка Джеймса МакТіґа «Ворон» заслуговує на те, щоб виокремити її не лише з огрому попередніх фільмів «за мотивами» По, але й виштовхати у спину з царини кінематографу (бо ж навряд чи про її мистецьке значення варто говорити) в простір зразкового міфотворення. Фільм, який не містить жодної оригінальної ідеї, водночас є прекрасним доказом тези, що будь-які соціокультурні та історичні травми лікувати взагалі не треба: людям потрібен спогад про славу, а не пам’ять про біль, - і ніхто не буде скаржитись на подвійну порцію.
По в останні дні свого життя був нещасним, нікому непотрібним, задрипаним алкоголіком? Забудьте! Він був справжнім лицарем, який шляхетно і героїчно помер в ім’я вічної любові.
МакТіґ розповідає детективну історію про «останні дні Едгара По», поєднавши історію життя письменника з сюжетами його творів. Сам хід запозичений у Стюарта Гордона, який 2005 року відзняв чудовий епізод для серіалу «Майстри жахів» під назвою «Чорний кіт» (мабуть, це одна з найталановитіших екранізацій По всіх часів). Але якщо Гордон таки розповідає про «хрестоматійного» По й намагається показати справжнього письменника за допомогою вигаданих ним історій, то МакТіґ лише використовує сюжети «страшних» оповідань для творення хроніки вбивств загадкового маніяка, який шукає натхнення для нових злочинів у творчості По. Відтак сам автор «сценаріїв смерті» - єдиний, хто може допомогти балтиморській поліції зловити негідника. Звісно, справжньому Едгару По – остаточно зруйнованому та виснаженому – не місце у казці. Образ, який втілив Джон Кьюсак, мало чим відрізняється від Шерлока Голмса у трактуванні Дауні-молодшого та Гая Річі. Додайте до цього похмуру атмосферу «Відока» та деталізовані криваві сцени (одна з них – варіація на тему «Колодязя і маятника» – фактично злизана з «Пилки»), що наколядували фільму рейтинг «R», – і бутерброд готовий.
Так, По в цій стрічці – типовий супергерой, вправний вершник, що чудово володіє револьвером та розуміється на навігаційному приладді; він романтичний, як Тімоті Далтон, а бухло додає йому сили і розуму, наче шпинат – моряку Попаю. Навіть безстрашний і спостережливий інспектор (на жаль, МакТіґ проігнорував можливість використати образ Дюпена) відстає від письменника на півкроку.
Як і кожен вправний містифікатор, режисер використовує у своїй стрічці безліч справжніх біографічних фактів і подробиць: перед смертю автор «Ворона» і справді часто кликав якогось Рейнольдса (дослідники так і не дійшли згоди, хто б це міг бути), він справді збирався одружуватись, ба навіть загадковий «таємний прихильник» Едгара По – цілком реальна особа.
Сила кожного сучасного міфу полягає в тому, що його можна шити хоч білими, хоч різнокольоровими нитками, бо ж він не має на меті «відкрити» нову печеру правди, а лише ставить поруч із нею просторе святкове шатро з халявними наїдками та напоями, музикою та розвагами для дітей: чи варто гадати, куди ломане публіка?