Ледь не після кожної виборчої кампанії доводилося висловлювати жаль, що в Україні так і не з’явився політик, котрий здатен відійти від традиційних лекал. Котрий здатен дати поживу для роздумів не тільки локальним гравцям, а й всьому світові. Спроможний робити сміливі та неординарні кроки, що могли би принести позитивні плоди для держави і народу. Такий собі плеймейкер, котрий не лише бере гру на себе, а й знаходить креативні рішення, що застають суперників країни зненацька та сплутують їм усі карти. Такого, що умів би здіймати гайп і конвертувати інтерес до країни в зацікавленість інвестувати в неї.
Але дарма чекати такого персонажа серед традиційної братії. Політики старого гарту не здатні на це в принципі. Вони можуть грати тільки за правилами (ідеться не про закони, а про умовні правила закритого клубу, такі собі «політичні понятія»), але часто виявляються непридатними для того, аби диктувати свої умови на міжнародній арені чи бодай чітко їх артикулювати. Вони діють за лекалами, через що їх легко передбачити та прорахувати.
Мати таких політиків біля керма держави добре в стабільні часи, як і в складні, коли народ усвідомлює, що може покластися на цю людину і повністю їй довіряє. Але се стає небезпечним тоді, коли кредит довіри до таких еліт вичерпаний, а на міжнародній арені доводиться грати з шулерами за одним столом.
І ось на недавніх виборах українці наче отримали президента, котрий здатен не лише струснути застояне болото старих еліт, а й робити несподівані кроки. Такі вміння дуже важливі в патових ситуаціях, на зразок тієї, у якій опинилася країна.
Одразу після обрання Зеленського лунали заяви зі Штатів, що там плекають стриманий оптимізм щодо персони Зеленського. І частково цей оптимізм стосувався не стільки того, що новий президент України такий же позасистемний гравець, як і його колега зі США, що має допомогти їм знайти спільну мову, скільки саме через здатність до несподіваних, творчих рішень, аби зрушити з мертвої точки ситуацію довкола війни.
Правда, поки що Зеленського можна назвати неординарним політиком радше авансом. Більше через тло та частково поведінку під час виборчої кампанії, котра видалася нетиповою для вітчизняних широт, ніж через конкретні дії та пропозиції. Себто більше на рівні образу, ніж у реальності.
У сім місці варто розділити внутрішню та зовнішню політику, аби розглянути їх окремо, адже ситуації в цих напрямах доволі різні. Тож у цьому тексті мова піде про міжнародну політику українського президента.
Важливо, аби неординарні ходи були виправданими і політик вмів орієнтуватися й там, де потрібно грати за правилами. Аби його не розвели, як кошеня, й не змусили підписати папірці про капітуляцію. Бо так можна перехитрити себе самого.
Сама поява такого персонажа дуже пожвавлює сюжет та заплутує суперників. Проте водночас заплутує і локальних гравців, і союзників, і тих, хто вболіває за нього, бо ніколи не відаєш, що він зараз видасть і як це все може обернутися.
Яскравим прикладом цього слугує ситуація довкола телефонної розмови Трампа та Зеленського. Новий гарант української Конституції дивиться куди органічніше в парі зі своїм американським колегою, ніж його попередник. Їм має бути легше знайти спільну мову. Але неодмінно треба робити поправку на те, що коли взаємодіють дві позасистемні сили – наслідки їхніх контактів можуть призводити до непередбачуваних ситуацій. Здається, у Білому домі це вже зрозуміли й зроблять належні висновки. Тому логічною видається й позиція з притриманням коней українською стороною, аби не робити зайвих різких рухів. Зокрема і щодо інших країн, адже дипломатія любить тишу, тож зараз відбувається перезапуск відносин із Польщею та Угорщиною.
Що ж стосується Росії, то перемога Зеленського зробила Путіна ще менш особливою фігурою на політичній сцені, де вже назбиралося багато таких непередбачуваних персонажів, ходи котрих не знати, як прочитувати. Тепер він лише один з акторів подібного плану, посередність. Тільки перевага зараз певною мірою на користь Зеленського, адже рейтинг довіри до нього та репутація поки що є кращою, ніж в Путіна і Трампа. Хоча сам він, як президент слабшої країни, є, відповідно, фігурою далеко не першого плану. Через це Путінові доведеться вдатися до того, аби дискредитувати та послабити Зеленського, якщо той не піде на змову із Кремлем. Тому там і відтягують час, висуваючи щораз нові умови для зустрічі в нормандському форматі, при цьому явно не збираються виконувати свою частину угоди.
У Москві роблять ставку на недосвідченість Зеленського. На те, що його можна обхитрувати, залякати чи змусити йти на повідку, поки він не вник у ситуацію. Поки не розуміє, що таке переговори з Путіним і командою та чого вони варті. Ось тут би й належало українському президентові здивувати російського керманича. За цим і можна буде зрозуміти, чи нешаблонність Зеленського – це тільки показуха, чи справді щось більше.
Вітчизняний глава держави дійсно опинився в складній ситуації: йому потрібно залишатися послідовним, аби партнери розуміли, що на тебе можна покластися, але водночас бути неординарним, аби могти знайти вихід зі складних ситуацій.
Неординарність чудово працює проти ворогів, але закладає міну під власні майбутні дії, якщо не покомунікувати їх із населенням. Тому свої ключові кроки, зокрема щодо посилення власної ролі та ролі України на міжнародній арені, Зеленському треба зробити на початку своєї каденції, поки рейтинг ще з ним.