Незважаючи на те, що звертання по батькові як форма ввічливості чи частина офіціозу доволі глибоко вкоренилося в Україні, включно з Галичиною, де до 1939 року цього навіть і близько не було, таке звертання не є питомою українською традицією.
У давній Русі згадка про батька в імені князя було не звертанням, а просто способом ідентифікації, аби показати, хто був батьком того чи іншого правителя: Володимир Святославич, Ярослав Володимирович, Мстислав Ізяславич, Данило Романович, Лев Данилович, Юрій Болеслав Тройденович, хоча в літописах князів здебільшого називали лише на ім’я або за титулом. На українських землях у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої не було жодних по батькові: або ім’я, або ім’я і прізвище, або пане, пані, добродію, добродійко, або титули – пане суддя, пане бургомістре, пане воєводо, пане професоре. У козацьких документах під впливом Московії зрідка трапляється форма по батькові, однак вона не стала загальною нормою звертання.
Після входження різних частин України до Московського царства, починаючи з 1654 року, тобто з часів правління царя Олексія Михайловича, московський етикет, московська придворна культура звертання «па батюшкє» поступово вкорінювалася серед українців, зокрема це стало нормою для військових, чиновництва, освітян.
Ми звикли до того, що звертання по батькові стосується людей старшого віку, однак в Московії традиція звертання по батькові навіть до молодих людей, головно дівчат, сягає дуже давніх часів і це зафіксовано в російських піснях, «сказах», «билінах» і т. д. В російській літературі XIX століття, особливо у Достоєвського, звертання до дівчат по батькові, здебільшого серед нижчих верств, доволі розповсюджене явище. Навіть вже у радянські часи була пісня «Звали дівчину по батькові Семенівна».
Не пропустіть найважливіше Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleНезважаючи на такий начебто шанобливий етикет, у росіян дуже розповсюджене «тикання», тобто звертання на «ти» до всіх, незалежно від віку. Пригадую, десь у 1990-х роках молодий хлопець з Росії років двадцяти щось купував на вернісажі у Львові у літнього галичанина, говорив із ним дуже люб’язно і ввічливо, звертався до нього «атєц», утім казав до нього «ти».
Що ж до імені по батькові, то в часи СРСР керівництво тоталітарної держави зробило це звертання обов’язковим в партійному та чиновницькому апаратах, в установах, на підприємствах, у школах, у вишах. Не говорячи вже про решту України, така практика доволі легко прижилася навіть і в Галичині, де й досі так звертаються здебільшого до вчителів і лікарів, хоча і в місцевому чиновницькому, так скажемо, дуже патріотично налаштованому середовищі не гребують називати великих і не дуже великих начальників на кацапський манер «па батюшкє». Та й у приватних фірмах теж можна почути таке звертання.
Звертання «па батюшке» в болотній імперії – надзвичайно сакральна процедура. Звідси походять усі ці улесливі Ладім Ладімчь і Пал Лайчь. Та й наші у цьому не дуже відстають. Ті, хто дивиться засідання Верховної Ради, напевно помітили, що її голова Руслан Стефанчук називає кожного народного депутат на ім’я по батькові, таким чином, вочевидь, як він думає, висловлюючи кожному величезну повагу, утім це все виглядає трохи награно і навіть кумедно. В українському парламенті 450 народних депутатів (хоча насправді трохи менше), і кожного наш спікер знає по батькові, це насправді дивовижно. Нам взагалі щастить на правителів з феноменальною пам’яттю. Розповідають, що коли Янукович був директором автобази в рідному Єнакієвому, то знав на пам’ять номери усіх автомобілів своєї автобази, а Стефанчук знає «па батюшкє» усіх своїх депутатів.
Пригадую десь у перших роках президентства Кучми відбувалось урочисте покладання квітів, здається, до пам’ятника Шевченкові. Окрім Кучми, там були ще українські активісти, і ось один із них звернувся до нашого президента: пане Леоніде. Це було незвично і досить екстравагантно, бо, окрім звертання Леонід Данилович, ми, здається, нічого іншого не чули.
Цікаво було довідатися, де ж іще у світі звертаються до людей «па батюшке», окрім Росії, України і Білорусі, а виявляється більше ніде, оце так халепа, хоча згадка про батька в іменах і прізвищах різних народів доволі розповсюджена.
У дуже багатьох народів використовують патронім – згадування імені батька як частини повного імені чи прізвища, утім без використання його як форми ввічливого звертання. Наприклад, у скандинавських народів імена Андерсон, Йохансон чи Юхансон, Нільсен спочатку, тобто у середньовіччі, означали буквально син Андерса, син Йохана (Юхана), син Нільса, згодом вони стали звичайними прізвищами. Те саме і з англійськими прізвищами Джонсон, Гаррісон, Вілсон чи німецькими Мендельсон чи Мендельзон, з єврейськими, запозиченими з німецької Гершензон, Якобзон, Давидзон.
Частка бен у арабів та євреїв означає те ж саме, наприклад, Осама бен Ладен чи Давид Бен-Ґуріон, окремо у арабів є ще частка ібн: Ібн Сіна (для європейців він був Авіценна). У казахів, киргизів, азербайджанців це частка огли: повне ім’я Ільхама Алієва – Ільхам Гейдар огли Алієв. У шотландців посилання на батька виконує префікс Мак, у ірландців О’: Пол Маккартні, Гілберт О'Салліван. Та зрештою російське прізвище Петров і українські Петрів чи Петренко теж є патронімами.
У нас в Україні на російський манер на ім’я по батькові звертаються учні до вчителів, чого немає у європейців чи американців. У Польщі, наприклад, кажуть: пані Ковальська чи пан Ковальський, або пані вчителько чи пане вчителю, або просто прошу пані чи прошу пана. У Великій Британії і США до вчителів звертаються: містер Сміт чи міз Браун (міз – це універсальний варіант для міс і місіс), або просто сер чи міз, у деяких приватних школах можливе звертання на ім’я: Джордж, Емілі. У Франції типове звертання: мсьє Дюпон, мадам Мартін чи просто мсьє чи мадам. У Німеччині: герр Мюллер, фрау Шмідт, або пане вчителю чи пані вчителько. В Італії та Іспанії здебільшого: професор, професорко, це не означає наукового ступеня, бо в Галичині за Австрії і Польщі вчителів середніх шкіл теж називали професорами. У країнах Скандинавії та Фінляндії звичаї ще демократичніші, тут до вчителів заведено звертатися просто на ім’я: Ларс, Анна.
Треба відзначити, що поступово в наше спілкування повертається форма звертання пан чи пані і ім’я, бо мовознавці та історики культури наголошують, що це не є жодним нововведенням, а радше поверненням до давньої української традиції, сформованої ще в добу Великого князівства Литовського, Речі Посполитої і Австро-Угорщини.
І ще принагідно варто згадати, що у нас не до кінця викорінений зашкарублий радянський канцеляризм, коли пишуть в акаунтах чи будь де інде, спочатку прізвище, а потім ім’я особи. Це радше традиція східних народів, зокрема китайців, де Сі – це прізвище, а Цзіньпін – ім’я. У європейських народів в будь-якому випадку спочатку має йти ім’я, а потім прізвище.