Якщо комусь заманеться заглянути в патріотичну бульбашку українського фейсбуку, переглянути програми олігархічних телеканалів, а потім звіритися з монстрами російської пропаганди, то виявиться дивовижне суголосся. Здавалося б, усі ці середовища перебувають не те що по різні боки барикад, а навіть на різних лініях фронту. І все ж є те, що їх об’єднує. Їх усіх об’єднує майже патологічна ненависть до президента України Володимира Зеленського.
Кожен з них має якусь затаєну образу на в недалекому минулому успішного пересмішника, який дивним чином у законний спосіб став на чолі української держави. Пояснити таку метаморфозу ненависті можна лише за допомогою короткого огляду етапів становлення нового політика та реакції на нього. Вичленувавши те, чим лякали українських громадян і ким насправді виявився Зеленський.
Відразу обмовлюся, що не маю наміру адвокатувати чинному президентові України. Але й не збираюся «хейтити» його на чому світ стоїть. У розкритті цієї важливої теми не можна також забувати і про справжні наміри гравців на внутрішньому й зовнішньому політичному полі. Насправді ж починалося все з простого: не подобався тембр голосу кандидата в президенти, недосконала українська мова, відсутність політичного досвіду, мистецький рівень театральних реприз. Тобто всі ті моменти, які легко долаються, а в політичній грі не мали б відігравати вагомої ролі. Коли перемога відомого пересмішника стала серйозно загрожувати старим елітам, долучилися всі і вся, не гребуючи жодними методами і прийомами.
Прихильники Петра Порошенка вхопилися за пафосну ура-патріотичну риторику, не відчуваючи, що українці від неї реально втомилися. Втомилися від патріотичних промов і відсутності змін на краще. Від другорядності й неактуальності гасел та намірів, якими майже тридцять років годували своїх громадян політики зі старої обойми. Коли стало очевидним, що більшість виборців готові ризикнути і проголосувати за популярного коміка, його політичні опоненти застосували брудну політтехнологічну зброю. Яка ніби під копірку була списана у путінців. Що цікаво, Росія вже на цьому етапі підігрувала Порошенкові та ОПЗЖ. Навіть нібито розхвалюючи Зеленського і лаючи Порошенка. Тим само підсипаючи пропагандистські набої табору Порошенка, завдяки чому той спокійно міг звинувачувати свого противника в політичних симпатіях до країни-агресора.
Виборча кампанія пʼятого президента будувалася на тому, що Зеленський – ставленик Путіна. І якщо тоді багато патріотично налаштованих українців могли прийняти таку інформацію на віру, то після двох з половиною років президентства Володимира Зеленського більшість сумнівів мала б розвіятись. Розвіятися вже тільки через те, що можна легко пригадати закиди і звинувачення на адресу Зеленського з боку політичних опонентів і зіставити їх зі здійсненими кроками.
Ті, хто хоч трохи стежить за політикою, мають пам’ятати твердження про те, що Зеленський балотується на найвищий пост у державі, щоб одразу здати Україну в кабалу Путіну. Уже в перший місяць президентської каденції Зеленського Путін мав напасти на Україну, а той негайно перед ним капітулювати. Політичні опоненти навіть спеціальний «Рух опору капітуляції» заснували, але не допомогло. Після «капітуляції» сотні ешелонів зі справжніми патріотами мали попрямувати в Сибір або кудись на уранові рудники. Жодна з країн Заходу не мала вступити в діалог з «клоуном», і так Україна опинилася б у світовій ізоляції.
Через відсутність кадрів вищого управлінського ешелону мав настати колапс адміністративної системи. Олігарх Коломойський мав «загирити» всі «найсмачніші» галузі української економіки. Або принаймні отримати величезну компенсацію за розкрадений «ПриватБанк», повісити збиткові МАУ на шию українському бюджету і зберегти за собою «Центренерго». А Зеленський мав би тільки те й робити, що виконувати забаганки олігархів. А ще він мав би зруйнувати українські збройні сили, які перед тим мали б відмовитися виконувати його накази. Зруйнувати національну валюту гривню, допустивши її шалену девальвацію. А відтак кинути «бюджетників» та пенсіонерів у страшний жебрацький стан. Вбити українську культуру і занапастити мову. Зрештою, через цього «клоуна» на зміну золотому віку часів Порошенка мала прийти справжня руїна.
Що із цих апокаліптичних передбачень справдилося, можна вже тепер з впевненістю сказати – нічогісінько. Хоча є й підстави для критики. А саме, зволікання зі судовою реформою. Без ліквідації суддівської мафії жодні реальні зміни і реформи в країні неможливі. Якщо в суді не можна отримати справедливий вирок, захистити себе і свою власність, то про реформи треба забути. Й іноземні інвестори сюди не підуть. Хоча й тут уже можна говорити про перші істотні зрушення, повʼязані зі змінами в структурах, які мають стежити за доброчесністю суддів. Буксування з реформою правоохоронних органів та СБУ ще якось можна було пояснити існуванням постійних загроз з боку змовників, заколотників та масових вуличних протестів. Але ж міністр, який контролював головних заколотників, пішов в «опозицію», тому загроза мінімізувалася.
Але зараз, коли Росія і внутрішній олігархат намагаються розхитати країну зсередини, професійні й реформовані спецслужби вкрай потрібні. Спецслужби, де нема ворожих агентів впливу та посадових осіб, що обслуговують конкретні олігархічні клани. Керівників підрозділів, які б відверто працювали на політичні проєкти та їхніх спонсорів. Які дивом об’єдналися у так звану опозицію до влади Зеленського. Насправді опозиція – це не група аутсайдерів зі старої кланово-олігархічної системи, яка за будь-яку ціну намагається втримати впливи і повернутися у владу. Опозиція – це політичні сили, які мають альтернативне бачення розвитку країни. А ці «опозиціонери» є опозиційними хіба щодо здорового глузду. Головна їхня мета – повернути стару систему управління і зберегти монопольну владу олігархів.
У чому кровно зацікавлена також Росія. Бо якщо Україні вдасться вирватися з цупких лап системних корупціонерів, то це стане чудовим прикладом для підневільних громадян Росії. Саме це об’єднало путінську Росію, олігархів Ахметова й Порошенка проти України. І тому ми бачимо зграю колишніх «державників» на утриманні в Ахметова й Порошенка, які не злазять з олігархічних пропагандистських каналів. Яценюка, Гройсмана, Авакова та дрібніших агітаторів за те, що все не так, якщо не повернути їх у владу. Мовляв, вони такі успішні менеджери, вивели країну з кризи, а прийшов «клоун» і все зіпсував.
Тільки «клоун» чомусь істотно збільшив ВВП країни, підняв мінімальні зарплати і пенсії, збудував дороги. Збільшив видатки на соціальну сферу, оборону і безпеку. Розпочав війну з олігархатом. Вбудовує Україну в нову міжнародну систему безпеки. Знаходить надійних союзників і нітрохи не поступається інтересами української держави в умовах, коли Росія намагається якнайбільше шантажувати світ погрозами вторгнення в Україну. Знайшов вихід із петлі безвиході, яку накинув попередній уряд, підписавши Мінські домовленості. Змінив клімат, коли вже світ заговорив про «втому» від України.
І після всього цього знову чути гасло від «опозиції» – побороти клоуна.
У такому разі виникає закономірне запитання: побороти, щоб що? Що дасть Україні перемога «опозиції» над Зеленським? Де чекати поліпшення ситуації? У чому настане прорив? Зрозуміло також, що «побороти» законним, демократичним методом не вийде. Бо в «опозиції» нема жодного гідного кандидата на пост глави держави, за якого проголосує більшість громадян. Попри все вони намагаються своєю масованою критикою збити рейтинг Зеленського. Частково це навіть може вдатися. Але для чого і для кого? Нехай не таять і вже скажуть, для кого вони розчищають дорогу в президенти? Хто той найкращий кандидат? Порошенко, Яценюк, Гройсман, Аваков чи Бойко? Ви себе чуєте?
Залишається ще одне важливе запитання, чому Зеленський останнім часом знову звучить дуже популістично? Річ у тому, що, не маючи власних медіа, будучи позбавленим підтримки з боку патріотичних середовищ, різного роду «совістей нації» та так званих лідерів громадської думки за окрему плату, він може апелювати тільки до людей. До тих, хто його обрав й очікує на зміни. Ліберальні критики, які обурюються пафосом у промовах президента Зеленського та озвучуванням позитивів від його роботи за останні два з половиною роки, мають розуміти, що людям треба давати надію. Що президент також людина, яка потребує підтримки, і тому говорить про свої досягнення і тим сигналізує про найближчі плани і зміни. Намагаючись для цього мобілізувати якнайбільше громадян.
Ця стаття аж ніяк не закликає до того, щоб не критикувати президента Зеленського. Його є за що критикувати. Ще більше є, що йому підказувати. Але спроби й намагання його побороти і перемогти, розхитавши країну та знищивши її міжнародний статус – це злочин проти держави.