У попередніх статтях ми спробували розібралися з тим, як і для чого формується образ «недодержави» Україна. З одного боку, кланово-олігархічна система не може допустити прецеденту, щоб когось із їхніх покарали – інакше вся конструкція актуальної української влади розсиплеться, ніби картковий будиночок. Саме тому за три роки нікого так і не покарали – ні корупціонерів-мільйонерів, ні ланцюгових псів попереднього режиму. Корупціонери корупціонерів так просто не здають, а сторожові пси завжди мають бути під рукою. З другого боку, покарай, наприклад, «беркутівців» за злочини на Майдані, а потім виявиться, що, коли владі знову доведеться захищатися від протестів громадян, то «пси» вже не будуть такими відданими.
Мораль цієї історії така: системі вкрай потрібно задемонструвати слабкість і немічність держави у сфері дотримання правопорядку і справедливості. Але водночас системі дуже потрібні сильні, міцно спаяні корупцією судова та виконавча влади. Безпробудна реальність має стабільно викликати у громадян відчуття безпорадності та стійке переконання, що проти системи не попреш і нічого не зміниш. Методику «недодержава» або «не зовсім держава» можна дійсно довго використовувати, але не безкінечно.
Насправді ж це звичайнісіньке бавлення з вогнем на бочці з порохом. Тому що громадяни, зневірившись у справедливості діяльності державних органів, наприклад, у судочинстві, можуть легко перейти до лінчування на вулицях, у кабінетах і навіть укріплених приватних маєтках. І тоді фінал виявиться для всіх фатальним, оскільки криваву анархію не зупинити. Тоді одним Майданом уже не обійтися. А ті, хто думає, що давно підім’яв під себе добровольчі батальйони, громадських активістів, перекупив колишніх «беркутівців» і поставив під контроль найактивніших радикалів – глибоко помиляються. Цим самовпевненим і багатим, але інтелектуально обмеженим дурням хочеться порадити ознайомитися з історичною літературою про події 1917 і наступних кількох років у Російській імперії. Багато хто з них не встигне на останній чартер і в результаті просто нікому буде фізично користати з накраденого через офшори. Також питання у тому, чи на новому місці, у тих країнах, паспорти яких вони так завбачливо прикупили, не доведеться пояснювати походження своїх статків.
Але використання технології «недодержава» на зовнішній арені таїть у собі не менше небезпек. Перша і найбільша – це формування стійкого переконання у міжнародної спільноти, що некерована й анархічна Україна так і залишиться постійним джерелом напруги та небезпеки для цілого континенту. І зрозуміло, що ворожа до України пропаганда завжди буде вміло нагнітати напругу навколо цього питання. Багато років діяльності російської пропаганди, ще задовго до відкритої агресії, систематично формували образ України як тимчасового «непорозуміння», а до українського національного руху – як до такого, що колабораціонував з нацистами і фашистами, був у своїй основі ксенофобським та антисемітським.
Найгіршим є те, що відповіддю з українського боку були або повна відсутність реакції, або постійне «підігрування» мемам з російської пропаганди. Образ України на Заході постійно зазнавав змін. На що, зрозуміло, впливали дуже багато чинників. Він коливався від майже повного небажання зрозуміти те, чим все-таки відрізняється Україна від Росії і до вражаючих картинок боротьби українців за демократичні загальнолюдські цінності. Багатотисячні мітинги з європейською символікою на Євромайдані, спів гімну хором із кількох сотень тисяч учасників, готовність до самопожертви під час протистояння спробам запровадити авторитарний режим – з одного боку. І з другого – факельні марші ВО «Свобода», використання нацистської символіки, спроба підмінити європейську суть українського руху просовуванням тези про «націоналістичну революцію».
Отут би українським вченим взятися і дослідити цей Вавілон ідей, технологій та переконань. І потім запропонувати світові логічне пояснення. Але ні. Замість того, щоб пояснити самим українцям, що першими на Майдан вийшли люди з європейською символікою, які бачили майбутнє України в Європейському Союзі і не тільки через тамтешній високий рівень життя, а реально для того, щоб жити у вільному суспільстві, вони обмежилися сухою статистикою партійно-політичних симпатій учасників Майдану. Виявилося, що майже нікому пояснити появу радикальних націоналістичних гасел на Майдані і їх подальшу еволюцію й адаптацію аж до зміни попередньої суті.
Рідко хто відважувався написати, що головною рушійною силою Майдану не були крайні націоналісти, а що це футбольні фанати на якийсь час перебрали на себе роль революційного ферменту. Виявилося, що публічні інтелектуали або спасували перед нахабними партійними агітаторами, або просто комфортно промовчали про те, що Євромайдан – це витвір українського громадянського суспільства, а не пряме продовження радикально-націоналістичного руху 30-40-х років минулого століття. Що Євромайдан бажав Україні демократичної, європейської перспективи, а не розвороту в тоталітарне минуле.
Для підвищення своєї ролі у Революції гідності і ВО Свобода з її ксенофобським «етнічним націоналізмом», і нашвидкуруч зліплений із маргінальних неонацистських та расистських угруповань Правий сектор, просто зі шкіри вилазили, намагаючись представити світові картинку, що Майдан – це їхніх рук справа. Не потрібно зайвий раз повторювати, що така кваліфікація Майдану була найбільш вигідною російській пропаганді. Саме російська пропаганда різними мовами «повідомляла» світові, що в Україні відбувся неонацистський переворот і загроза нависла майже над всім континентом. Такий само ефект подібне «зміщення акцентів» мало і всередині українського суспільства. Акцентування на прямому зв’язку подій Революції гідності із діяльністю ОУН та УПА розколювало українців, розводило їх на протилежні полюси, часто – перетворюючи на непримиренних противників.
Прив’язка Революції гідності до діяльності українських радикальних націоналістів з ОУН мала фатальні в подальшому наслідки для України – і всередині країни, і на міжнародній арені. І питання навіть не в тому, що Євромайдан нічого спільного ані зі Степаном Бандерою, ані з Романом Шухевичем не мав. Питання в тому, що цим ототожненням спритні маніпулятори повісили камінь на шию державі, яка зазнала атаки зовнішнього агресора і проти якої ведеться гібридна війна.
Гібридність передбачає не тільки збройну агресію, але й боротьбу на «історичному» полі. Тому Україні годі впоратися з непомірними і, якщо чесно, непотрібними завданнями, які їй спритно підсунули у найбільш невідповідний момент. Україні, наприклад, не варто намагатися переконувати весь західний світ у тому, що Сталін і більшовизм були більшим злом, ніж націонал-соціалізм, фашизм та Гітлер.
Українцям не треба навіть пробувати добитися згоди західного світу на визнання за українськими націоналістами права співпрацювати з нацистським Третім Райхом у всіх його проявах, оскільки їхньою метою була незалежна українська держава, а не націонал-соціалістична ідеологія. По-перше, тому, що колаборації з нацистами виправдання нема, і тут Захід не потерпить будь-якого ревізіонізму. А по-друге, тому, що ідеологія ОУН була тоталітарною, а сама організація мріяла про авторитарну державу вождистського типу. Брошурками від лояльних до Українського інституту національної пам’яті істориків тут не обійтися. Дослідження ж західних вчених, на чию експертну думку зважатимуть уряди західних країн, однозначно кваліфікують збройні формування у Вермахті як пряму військову співпрацю.
Тут важливо зрозуміти, що для сучасної України є важливішим – ревізія історії на користь історичній традиції, яку намагається нав’язати цілій державі жменька людей, чи стабільність всередині українського суспільства і прихильність західних союзників у такий драматичний для держави час? Технологія «недодержави» проявляється, на жаль, і тут, тому що кожний скандал навколо недолугої історичної політики України так само, як і гротескні спроби притягнути корупціонерів та злочинців до відповідальності, нічим не закінчуються. Ну втратила черговий раз Україна лице, що поробиш? Українці мають право мати своїх власних героїв, а всі, хто проти, – зрадники української нації й ворожі агенти. На цьому хуторянському підході можна було б і зупинитися, якби не смертельна загроза, що нависла над Україною.
Зрозуміло, що без західних союзників Україна протримається недовго. Саме тому Україні треба пояснювати свою позицію і розмовляти зі всім світом його ж мовою. Поділяти і сповідувати однакові цінності та принципи. І не втомлюватися пояснювати, що Україна – це сучасна демократична держава, яка сповідує примат загальнолюдських цінностей. Зрозуміло, що пояснити західним громадянам, що ж насправді відбувається в Україні, важко. І проблема не тільки у масованій російській пропаганді, яка сурмить «на всю Івановскую» про київську «хунту», про фашистів та неонацистів, що захопили владу в Україні. Проблема в тому, що в українському суспільстві майже відсутні публічні дискусії навколо найважливіших питань минулого і сучасного. Відсутні роз’яснення авторитетних інтелектуалів, що націонал-соціалізм, фашизм, расизм – це однозначно погано і це незмінний постулат, що ревізії не підлягає.
На жаль, в українському публічному просторі майже відсутні авторитетні пояснення того, що не можна хоч якось виправдовувати нацистів. І не тільки тому, що через це не візьмуть до Європейського Союзу, а тому, що таким є переконання сучасного європейця. А всі ті, хто в цьому сумнівається, – маргінали, що за завданням Путіна хочуть зруйнувати ЄС із середини. Не маючи таких переконань, не можна розраховувати на спільну мову з німцями, французами або шведами. Саме тому так дико для західного вуха звучать заяви директора Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятровича, який вважає, що символіка «ваффен СС» не потрапляє під заборону в Україні: «СС» – так, а от «ваффен СС» – ні. Західній людині важко зрозуміти, чому українському високопосадовцю так важливо серед двох сортів лайна обрати якесь краще.
Так само західному обивателю практично неможливо, а навіть не треба пробувати пояснити закоханість бійців полку «Азов» у фашистську та нацистську символіку. Їх дивну віру в расистські теорії, які, до речі, вийшли з тих, що вважали їх предків расово-неповноцінними і не давали їм найменших шансів на майбутнє. Добре, багатьом українцям відомі особливі обставини формування цього батальйону. Справді, коли Вітчизна в небезпеці, а західний світ обмежується «стурбованістю», не до перевірки ідейних переконань тих, хто записався добровольцем. Тим більше, що часто «ідейність» – результат поганої освіти та банального незнання. Але час минає, а «хлопці» навіть не збираються змінювати свої переконання. Навпаки, вони налагоджують зв’язки з тими, хто відчуває «загрозу білій расі», хто збирається боронити «білий» світ від «єврейського засилля», масонів та орд біженців.
З огляду на маргінальність подібних середовищ можна було б особливо і не перейматися. Але не у випадку України. Росія давно намагається розіграти карту «недодержави» Україна. Мовляв, Україна – це утворення, де перемогли неонацисти, де прославляють нацизм та фашизм. Вона неконтрольована, а тому є загрозою. Залишати її в такому стані небезпечно. А тому «цивілізованим» народам треба взяти на себе відповідальність і поділити її на сфери впливу.
Російський політтехнолог Модест Колєров уже давно носився з ідеєю цивілізаційної місії, яку мають найближчі сусіди України – Польща і Росія. Технологія така: оскільки ніякої України в минулому не було, а існувала територія, розділена між Річчю Посполитою і Росією, то обидві сучасні спадкоємиці просто зобов’язані взяти на себе відповідальність і поділити між собою цю «недодержаву». Про те, як би це відповідало нормам сучасного міжнародного права, годі говорити. Анексувала ж Росія український Крим, і нічого?
Як не дивно, але в Польщі знайшлися свої палкі прихильники цієї, з дозволу сказати, концепції. Навіть депутати сейму свого часу брали участь в організованих росіянами у Польщі конференціях. Навіть від сучасних польських сенаторів можна почути, що українці не дають собі ради, а тому Польща має цивілізаційну місію. Але варто зазначити, що Росія дуже легко поводиться зі своїми «союзниками». Тут вона бачить Польщу своїм цивілізаційним союзником. В іншому випадку – Німеччину, з якою готова поділитися «відповідальністю» за Центрально-Східну Європу. Напевно, з президентом США Дональдом Трампом була б готовою розділити «відповідальність» за увесь світ. І тому дивно, що є ще простачки, які так легко купляються на такі пропозиції «партнерства». Але все списати виключно на російські технології буде неправильно.
Треба пам’ятати, що російські стратеги нічого на порожньому місці не вибудовують. Мусить бути ґрунт, за який можна зачепитися. Було б наївно думати, що всі ці концепції спрямовані виключно на ліквідацію незалежної України. Плани значно амбітніші – відновлення біполярної системи. Системи, де все б вирішували дві наддержави – Росія і США. От тільки без України Росії ніколи не повернути собі такого статусу. Тому й треба поділити Україну. Поділити українське суспільство на ворожі табори на ґрунті історичної пам’яті. Розділити на підставі ефемерного історичного права. Саме тому ті, хто намагається «писати» власний, відмінний від європейського варіант української історії або ж накинути свій домінантний варіант пам’яті, прямо або опосередковано сприяють цій маніпулятивній антиукраїнській технології.