Днями прийшла звістка, що російські хокейні вболівальники на внутрішньому матчі скандували «бандерівські » гасла: «Слава Україні!» і «Героям слава!». Я майже зримо уявив, як на площі російських міст виходять сотні тисяч протестувальників проти нелюдського режиму Володимира Путіна. Чи такий уже нереальний схожий сценарій?
Західні спостерігачі у ці дні підкреслюють : путінський проект створення неоімперії у складі деяких колишніх радянських республік під контролем Кремля дав серйозну тріщину. Без України, яка вже напевно не увійде в Євразійський і Митний союзи, ці новоутворення – не просто нуль без палички, а щось на подобі хворобливих пухлин, здатних «зжерти» весь організм. Звісно, російські чини намагаються робити гарну міну за поганої гри: мовляв, програна битва, але не війна. Це – блеф. Крах чекістського «царства» неминучий, як захід сонця.
Як це може статися, показали події в Україні. Їх ще належить проаналізувати й осмислити, але дещо очевидне вже зараз.
Повернемося трохи назад. Без великого перебільшення можна сказати, що за всієї трагічності подій, які відбулися у Києві з 30 листопада 2013 по 21 лютого 2014 року, позиції екс-президента Януковича до останнього моменту здавалися досить міцними. Основна маса силовиків і армія були тоді на його боці. Генпрокуратура на чолі з Пшонкою послужливо обслуговувала диктатора, суди – теж. А найголовніше – лідери опозиції не виявляли належної твердості й наполегливості. Комусь може здатися неправильним, що згадую «святу трійцю» – Кличка , Яценюка і Тягнибока – не надто шанобливим чином, але факт залишається фактом: вони підписали з головою «Сім'ї» угоду, що передбачала його перебування на вершині влади до грудня. А тепер уявіть, що б міг накоїти за десять місяців притиснутий, мов щур у кут, головний регіонал. Народне повстання, напевно, придушили б силою, і не обов'язково такими прямолінійними методами, як розстановка снайперів на підступах до Адміністрації президента. Ще задовго до цієї угоди були ознаки присутності в Україні російських диверсійних групи, а із закінченням Олімпіади в Сочі, як застерігала західна преса, Путін міг скерувати на допомогу Януковичу значні сили і засоби. Армія «тітушок», підкріплена спеціально підготовленими людьми, творила б на вулицях міст і сіл справжнє беззаконня – і все це списували б на «екстремістів» і «радикалів». І я б стовідсотково не поручився, що на Заході не почалося б виття щодо обов'язку опозиції дотримуватися підписаної угоди. Опозицію і раніше звинувачували у нездатності впливати на ситуацію і приборкати «радикалів», а після підписання угоди ці звинувачення могли піти лавиною. Все інше зробила б внутрішня інформаційна машина – більшість провідних українських телеканалів до останніх годин режиму фактично працювала на нього.
На щастя, події пішли за іншим сценарієм. Але чому? У ЗМІ вже висловлювали думку, що «переломив хід історії» сотник Самооборони Володимир Парасюк. Безумовно, потрібно віддати належне сміливості і мужності цієї людини. Він теж, по-моєму, заслужив звання Героя України. Однак, якщо поглянути ширше, то не уникнути запитання: чому активісти пішли за мало кому відомою людиною, а не за прославленим Кличком і двома іншими відомими лідерами опозиції, котрі закликали тримати Януковича у владі до грудня?
У тому, що все сталося саме так, а не інакше, ми повинні, по-моєму, дякувати тим самим «екстремістам» і «радикалам», яких так посилено обливали брудом, зокрема, й багато західних ЗМІ. Я абсолютно не підтримую таких витівок «Правого сектора», як, наприклад, нещодавнє побиття координатором цієї структури в Західній Україні Сашею Білим рівненського прокурора, але абсолютно впевнений: без «Правого сектора», перемога Євромайдану могла б не відбутися.
Хто воював на вулиці Грушевського після прийняття режимом Януковича диктаторських законів 16 січня? ЗМІ, які задавалися цим питанням, швидко дійшли консенсусу: основною організуючою силою там був «Правий сектор», сформований у грудні, в перші дні протестної акції.
Події на вулиці Грушевського мали особливе значення: вони підготували ґрунт для майбутньої перемоги. Під час протистояння з «Беркутом» і ВВ в урядовому кварталі у лавах протестувальників практично зникли ідеологічні, мовні, релігійні та регіональні розбіжності. Так звані «ультраправі» на барикадах стояли пліч-о-пліч з лівими і безпартійними, православні – з католиками, українці – з росіянами і представниками інших національностей, західняки – з донеччанами... Люди стояли без зброї, найголовнішою їхньою зброєю були шини, які запалювали з оборонною, а не наступальної метою. Всі розбіжності між громадянами були забуті заради порятунку країни від диктатора. Під час цих сутичок протестувальники понесли перші жертви, і це привело до їх лав багатьох далеких від політики людей. Почалося таке єднання саме з «Правого сектора».
До «Правого сектора» у ті дні входили «Тризуб ім. Степана Бандери», «Патріот України», УНА -УНСО, «Білий Молот» та інші націоналістичні й патріотичні організації. Програмні установки і методи «боротьби» деяких із цих організацій в умовах мирного часу не викликають великих симпатій. Якби у майбутньому вдалося спрямувати їхні зусилля в інше русло, ніж підготовка актів за знищення пам'ятників, розгром підпільних казино тощо, то країна б, безумовно, тільки виграла. Але зараз важливо зрозуміти: ці організації на якомусь етапі зіграли абсолютно позитивну роль. Вони стали на чолі народного повстання тому, що правоохоронні сили захищали не народ, а злочинний режим.
Сьогодні всім зрозуміло, що глава МВС Захарченко був зрадником народу, закону й інтересів служби. І що злочинною структурою був «Беркут», та й більша частина міліцейського відомства вже давно перетворилася на озброєну банду, яка тероризувала народ. Здобути перемогу над ними можна було тільки силою.
Але це зараз усі стали такими розумними, а тоді, під час протистояння на вулицях Києва, багато ЗМІ писали про небезпеку «радикалізації» Майдану. Начебто була можливість усунути від влади Януковича, котрий зарвався, мирним шляхом. Такої можливості, як бачите, не виявилося. Навіть після страшного кровопролиття, вчиненого з його вини, Янукович чіплявся за владу. Навіть зараз, зрадивши свою Вітчизну, він на потребу кремлівському хазяїну намагається розіграти в Криму сепаратистську карту. Тому говорити нині про якихось «екстремістів» і «радикалів» – значить применшувати перемогу народу і йти на повідку в тих, кому було вигідне існування режиму Януковича.
В умовах, коли силові структури в основі своїй зрадили народ, «Правий сектор» всього лише заповнив нішу, що утворилася. Аналогічна ситуація назріває і в Росії.
У путінській Росії Федеральна служба безпеки, що володіє великим штатом підготовлених головорізів і вбивць, МВС з його величезним штатом підгодованих свавільників у погонах, тисячі продажних прокурорів та суддів уже давно не служать російському народу. Право в путінській Росії остаточно і безповоротно вмерло, правоохоронці стали «правохоронителями». Якийсь час держава може існувати в таких умовах, вічно – ні. Раніше чи пізніше життя підштовхне когось, якусь окрему категорію населення або структур, зайняти нішу, що звільнилася – так, як вчинив в Україні «Правий сектор». Звідки ж загрожує реальна небезпека режиму Путіна?
Є кілька джерел такої небезпеки. Одна з них полягає у зміцненні ісламського фундаменталізму. Ось що буквально днями писав з цього приводу у статті для АПН керівник Приволзького центру регіональних і етнорелігійних досліджень Російського інституту стратегічних досліджень Раїс Сулейманов: «Радикал-ісламісти, котрі ведуть збройну боротьбу проти російської держави на Північному Кавказі, дедалі частіше закликають до поширення "джихаду" на Поволжя, конкретно на Татарстан та Башкортостан. Ця тенденція остаточно оформилася в останні два роки, збігшись із якісними змінами у татарстанському мусульманському співтоваристві. Загроза переходу татарстанських і башкортостанскіх салафітів від слів до справи постає досить серйозно».
Татарстан уже зараз живе своїм особливим життям, але поки що сепаратистські настрої владі якось вдається згладжувати. А от якщо ідея «джихаду» заволодіє поволзькими радикалами-ісламістами, путінська імперія затріщить по всіх швах зсередини.
Інша небезпека для одіозного режиму виходить від російських молодіжних угруповань. Під час перших двох каденцій Путін дуже старанно вирощував екстремістів і радикалів, які, зокрема, діяли під назвою «Наші». В організаціях такого типу багато молодих людей відчули смак крові і почали становити небезпеку для влади. Кремль трохи придушив «наших» , але новоявлені екстремісти перетікають у різні фанатські, «російські», антисемітські та інші ксенофобські структури. Тим більше, що у друге своє «пришестя» Путін зробив ставку на російський націоналізм. Ксенофобія починає підточувати Росію зсередини.
За різними даними, зараз в Росії діють від 150 до 200 молодіжних організацій екстремістського спрямування. Багато з них добре структуровані, у них налагоджена «залізна» дисципліна, є визнані лідери, проходять тренування. Фанатські організації вже проявляли себе, наприклад, у грудні 2010 року після вбивства вболівальника Свиридова вихідцями з Кавказу. Тоді відбулися сутички молоді з силовиками на Манежній площі в Москві. Фанатів насилу втихомирили. Чи вдасться втихомирити наступного разу?
Звісно, Путін намагається жорстко відповідати на внутрішні виклики. Злостивість путінщини добре відома не тільки за антиправовим «болотним» судовим процесом. Зовсім недавно, наприклад, у Москві десятками затримували громадян тільки за те, що вони влаштовували флеш-моби з парасольками і державним прапором. Але всіх незадоволених режимом молодих людей навіть Путіну не вдасться посадити у в'язницю. Колись ця бомба уповільненої дії спрацює.
Але найбільшу небезпеку для кремлівського пахана становить Україна. Мало того, що територія, яку він і державою не вважає, ставить під сумніви його імперські амбіції й політичне майбутнє. Приклад українців, які у своєму прагненні до свободи й життя у нормальних умовах перемогли страх і скинули ненависний режим Януковича, може виявитися заразливим для росіян. Обов'язково стане таким! Економіка в Росії зараз далеко не на підйомі, «чекістському» клану дедалі важче виконувати роль батьків-благодійників. Уже лунають голоси чиновників про те, що потрібно скорочувати соціальні гарантії. Життя стрімко подорожчало. Соціальне напруження зростає. В один прекрасний день росіяни розірвуть договір про обмін демократії на стабільність і за прикладом українців підуть на штурм.
Молоді росіяни, могильники путінщини, вже кричать: «Слава Україні! Героям слава!» Поки що – лише на стадіонах. Ви чуєте? Це звучить останнє попередження вихідцю з таємної поліції. Але Путін, нахабний і звиклий робити тільки так, як йому хочеться, чує не голос співвітчизників, а прохання «захистити» поваленого диктатора сусідньої країни, котрий забруднив руки кров'ю. «Це клоунада якась, чи що?», – пише у ФБ один росіянин у коментарі під повідомленням про надання Януковичу захисту на території Росії.
Слабе порівняння. Путін – не клоун. Він покидьок, який вижив з розуму, який заради задоволення своїх амбіцій ввів в Україну війська і готовий втопити в крові мирний український народ. Цього йому не пробачать ні світова спільнота, ні росіяни.