Драматичне вирішення проблеми американської військової допомоги Україні нарешті вивело ситуацію з глухого кута. Пів року зволікань уже породили масу апокаліптичних сценаріїв щодо України – від цілковитого знищення країни й геноциду щодо українців до створення маріонеткової держави й фактичного створення СРСР 2.0.
Але, Богу дякувати, проблему нарешті вдалося вирішити, все стало на свої місця. Можна очікувати, що найближчим часом на фронті відбудеться різкий поворот на користь України. Міжнародна антипутінська коаліція, отримавши нове дихання, перехопить ініціативу в «миротворців за будь-яку ціну». А в Москві виникне чергова криза з неодмінною війною «веж Кремля». Зрештою, ця війна вже розпочалася, такий висновок можна зробити з арешту Тимура Іванова – не просто заступника міністра оборони Сергія Шойгу, а його улюбленця, правої руки. Очевидно, там розпочалася кривава боротьба за вплив і ресурси на тлі грядущої кризи.
А нам – своє робить. Війна ще далека від завершення. І тепер усе залежатиме від рішучості західних союзників допомогти нам перемогти агресора.
Історичні аналогії
Публіцисти полюбляють знаходити історичні аналогії до будь-якого свіжого військового конфлікту. Не стало винятком і таке масштабне збройне протистояння як російсько-українська війна. Яких лише порівнянь не пролунало на її адресу за понад два роки кривавих боїв. Говорилося і про Першу світову війну, бо і тоді, і зараз більшість життя солдатів на передовій проходило в брудних окопах. І про Другу світову – з огляду на танкові бої, тактику ведення військових операцій тощо. Лунали порівняння з кубинською ракетною кризою в жовтні 1962 року, яка також загрожувала світові термоядерним апокаліпсисом. Згадувалося й про повоєнні інтервенції СРСР (Берлін 1953, Будапешт 1956, Прага 1968, Кабул 1979). Аналогії проводилися і з війною між Іраном та Іраком, як двома сусідніми країнами (1980–1988); з війною в Косово, яке намагалося відірватися від сербського гніту.
Ось такий калейдоскоп історичних аналогій, кожна з яких має якусь частинку свого сенсу. А от спроби деяких західних політиків піти на мирову з Кремлем завжди порівнювали лише з однією історичною подією – мюнхенською змовою 1938 року. Хоча й це порівняння трохи шкутильгає (зрештою, як і будь-яка історична аналогія). І головною його вадою є потенціал сторін. Коли Франція і Велика Британія погодилися поступитися Третьому Райху частиною території Чехословаччини (а саме Судетами, де переважало німецьке населення), то вони нібито сподівалися, що це якимось чином притупить експансіоністські апетити Берліна. І цей епізод згодом став синонімом підлості і зради, аргументом проти умиротворення агресорів. Утім, головна причина таких результатів перемовин у Мюнхені полягала аж ніяк не в миролюбності Лондона й Парижа. А в усвідомленні французами й англійцями своєї безпорадності перед військовою потугою Третього Райху.
Нацистська Німеччина мала на той час військову перевагу, незрівнянно більш загрозливу, ніж нинішня Росія, що дозволило їй (серед іншого) захопити Чехословаччину, Польщу, Нідерланди, Бельгію і Францію за лічені місяці. А що продемонстрували «елітні» війська Владіміра Путіна? Продемонстрували не те що свою неспроможність захопити «Київ за три дні», але й навіть відсутність потенціалу для будь-яких серйозних військових операцій. За сприятливих для росіян пів року, коли, через внутрішньополітичні дебати в Сполучених Штатах, до України не надходила американська військова допомога, російські окупанти зуміли після кількох місяців жорстоких боїв, втрат десятків тисяч солдатів та сотень одиниць бронетехніки захопити лише невелике місто Авдіївку. А потім подавати це як величезну перемогу на кшталт розгрому англійським Чорним Принцом значно чисельнішої французької армії короля Івана II Доброго при Пуатьє.
Навіть до історичного рішення Конгресу США аж ніяк не проглядалися шанси Влідіміра Путіна прорвати український фронт, розширити наступ, а вже тим більше загрожувати країнам НАТО. А от з Адольфом Гітлером 1938 року все було цілком по-іншому, у нього були і воля, і можливості.
Це, припускаю, розуміли і французький прем’єр-міністр Едуар Даладьє, і його британський колега Невіл Чемберлен. Тож підписуючи договори 1938 року, вони радше мали на меті виграти час, щоб підготувати свою армію до неминучого зіткнення. І ця стратегія мала підтримку майже всього тогочасного політичного класу. Але врятувати «і від війни, і від ганьби» вона не змогла.
Макрон долає «синдром Даладьє»
Подолати «синдром Даладьє» нині активно намагається чинний голова французької держави Емманюель Макрон (можна теж стверджувати, що й британський прем’єр Ріші Сунак намагається подолати «синдром Чемберлена», а перед ним за цю шляхетну справу брався Борис Джонсон). Ще в березні французький президент заявив про можливість участі західних союзників у війні безпосередньо на території України, чим нівроку налякав Кремль, поставивши його в ситуацію стратегічної невизначеності.
І от 25 квітня Макрон виступив із двогодинною промовою в університеті Сорбонна. Його промова, очевидно, призначалася не тільки й не стільки студентам, скільки лідерам Західного світу. Французький президент намагався докричатися до своїх колег, застерегти їх, що попри позірно безпечну ситуацію Європа нині перебуває в екзистенційній небезпеці. І винен у цьому Путін, Кремль, агресивна Росія, яка вирішила ґвалтовним чином змінити глобальний статус-кво, зруйнувавши чинну архітектуру безпеки, що вісім десятиліть захищала людство від воєнної катастрофи.
«Ми швидко реагували на кризи, але чи цього достатньо? Наша сьогоднішня Європа є смертною. Наші цінності – під загрозою. А ми недостатньо захищені від ризиків, які нам загрожують, тому що дуже повільно реагуємо», – застерігав Макрон.
Французький лідер закликав Західний світ не спостерігати пасивно за подіями, які розгортаються, не сподіватися, що НАТО (читай – США) всіх захистить у разі виникнення проблеми. Треба негайно самим братися за вирішення проблем. І передовсім це стосується знешкодження агресивного потенціалу Росії.
«Росія не повинна перемогти у війні – це умова нашої безпеки. Жодних меж для допомоги Україні не повинно бути», – так бачить Макрон актуальний modus operandi для Заходу.
Пригадую, як ще 2017 року під час круглого столу в Лондоні, організованого часописом Prospect, британський політолог, письменник, професор Кембриджського університету Анатоль Лівен так висловився щодо питання про доцільність допомоги Україні на тлі тоді ще обмеженої російської агресії: «Ми не стали битися за Україну у 2014 році (як свого часу і за Грузію), однак Росія при цьому не стала повністю захоплювати південь і схід України, хоча й легко могла це зробити. Під шумок склалася дуже зручна негласна домовленість: ми не захищаємо тих, на кого нападає Росія, а Росія не нападає на тих, кого ми станемо захищати».
Ось така цинічна, егоїстична, але напрочуд щира позиція. Цінності – цінностями, але хай у дальньому кінці села хата горить, до нас пожежа й так не дійде, то чого ризикувати, бавитися в героя-пожежника. І такої позиції тоді дотримувалася більшість західних політиків. Щоправда, хтось це щиро декларував, як професор Лівен, а хтось вдавав, що так не вважає, що готовий всіма силами допомагати Україні, але є ж певні норми, закони, домовленості і ще маса формальних перепон.
І от тепер Макрон на весь голос заявив: «Ця ера закінчилася!». Більше жодних забавок і відмовок, Путін загрожує цілій Європі, всьому Західному світу, глобальній демократичній системі. І якщо не почати жорстко діяти сьогодні, то завтра вже може бути запізно.