Подумки. Пошепки. Вголос

Не допускаймо нормалізації речей, яким не має бути місця у країні наших дітей

20:00, 9 січня 2018

Кілька років тому, восени, я завітав до літньої жінки, у якої під час навчання знімав кімнату. Я приніс їй кілька «продуктових подарунків» (чай, каву, печиво – у такому стилі), оскільки вже починалася ожеледь, та й на наші пенсії не порозкошуєш. Вона мене у студентські роки час від часу підкормлювала, тож свої дії я розглядаю як звичайні.

Поки я був у неї в гостях, розповідав про своє і вислуховував про її життя, біля під’їзду, на відстані кроку від порогу, комунальники викопали чималу яму метрів зо 3-4 глибиною та розібрали труби, які залишилися лежати в ямі. Коли я вийшов із освітленої хати у темряву двору я майже одразу опинився на дні цієї ями, оскільки навколо неї не було навіть натягнуто стрічок.

Якимось дивом я залишився живим і навіть забрав із ями наступного дня свої окуляри. Вилазити з такої глибини у темряві було важко, але я виліз. Я вивихнув ногу, розбив підборіддя, роздер скроню, долоні та спину, отримав ще з 10 дрібних ушкоджень. З огляду на те, що у труб великого діаметру на дні були іржаві та гострі краї, ці ушкодження можна вважати мінімальними, підборіддя за 2-3 роки загоїлося природнім шляхом.

Коли я кульгав до дому, капаючи кров’ю на залишки першого снігу, з лайкою на вустах та у глині на одязі, я, напевно, змусив кількох перехожих перейти на інший бік вулиці. Мій зовнішній вигляд дуже налякав брата, разом з яким ми знімали квартиру, я радий, що тоді мене не побачила мама і що за кілька днів я мав усе одно лягати у лікарню – через що у мене зовсім не було часу на судові конфлікти.

Для себе я зробив висновок, що треба ще пильніше слідкувати на дорогою, що безпечних місць для пішохода немає навіть у центрі столиці та що відсутність ями у якомусь місці годину тому не означає, що її там немає зараз і що вона огороджена бодай стрічками.

Ці висновки я зробив для себе – подумки. Я поділився ним із рідними – пошепки. Але публічно я роблю інший висновок: комунальники з цього району мають ретельніше ставитися до своїх обов’язків! Бригадир цієї команди мав би бути звільнений.

У чому різниця між висновками? Різниця полягає у контексті, який визначає смисли та наслідки висловлювання.

Перші – це імператив для себе та близьких людей, це частина стратегії виживання та адаптації до ненормальних умов. Якщо цей імператив стає публічним і застосовується до інших людей та їхніх проблем, то ми припиняємо бачити умови як ненормальні, вони стають нормою. Якщо у моєму падінні у яму винен не той, хто не поставив огородження (або не виконав роботи за день, почавши раніше), не той, хто розбив ліхтар тощо, а я, то практика не ставити огородження і бити ліхтарі стає нормою буття. Кожен раз, коли ми публічно перекладаємо провину на жертву певних обставин, ми ретранслюємо таку систему цінностей, у якій справжні винуватці опиняються серед шановних громадян, а їхні практики – не засуджуються.

Другий висновок, навпаки, націлений на деконструкцію «ненормальної норми» і на утвердження нової. Завдяки публічному засудженню певних практик та формулюванню відповідних імперативів ми робимо маленький внесок у справу того, щоб ці практики припинилися.

Тож, коли людину на переході збиває машина, яка летіла на червоне із більшою за норму швидкістю, я не пишу у фейсбуці: «Треба бути уважним навіть на переході!». Я можу таке сказати собі – подумки. Я можу таке сказати коханій людині – пошепки. Але публічно я цього не казатиму.

Коли з якоюсь людиною стається біда у нічному клубі, я не пишу: «Нема чого клубами вештатися!». Шкоди від того, що людина пішла до клубу немає, а от шкода від того, що хтось підсипає до напоїв психотропні речовини, грабує, ґвалтує і вбиває людей – очевидна. Саме тому я не буду переводити вістря публічної критики зі злочинців на жертву.

Навіть у ситуації, коли жертва недбальства чи злочинного наміру є не надто розумною та симпатичною людиною, все одно не вона має ставати об’єктом публічного висміювання та засудження. Ним мають стати ті люди, котрі скористалися наївністю та браком розуму. Або обрали собі за жертву таку людину, на захист якої мало хто підніме голос. Або чиє недбальство збільшує ризики для всіх.

Якщо сьогодні жертвою стала наївна чи не дуже розумна або уважна людина, то чому завтра від того не може постраждати дитина, що за визначенням має менше досвіду та життєвої мудрості? Сьогодні до ями впав такий роззява, як автор цих рядків, а завтра до ями впаде життєрадісна дитина, котра задивиться на хмари, зелене листя чи зоряне небо.

Тож намагаймося слідкувати за своїми публічними висловлюваннями і долучатися бодай мінімально до справи облаштування комфортнішого та безпечнішого суспільства для кожної людини, а також не долучатися до процесу нормалізації речей, яким не має бути місця у країні наших дітей.

Наші діти не повинні звикати до того, до чого, на жаль, багато з нас вже звикли і вважають нормою.