Якщо уважно придивитися до путінської Росії за останні років двадцять, то можна легко зауважити відродження боротьби ще сталінського зразка на всіх фронтах і напрямках. Тому дивно, що ця запекла боротьба і викидання на неї без перебільшення валютних трильйонів майже залишається поза увагою аналітиків. Дивно, що не виникає бажання предметно розібратися, за що борються і проти кого воюють? Що бережуть і чим жертвують?
Але, переводячи погляд з Росії на Україну, виникає дивне відчуття, що українці багато в чому наслідують росіян. Щоправда, відбувається це з меншим ресурсом, зміненими зовнішніми орієнтирами і відчутною «українською» специфікою. У зв’язку із цим виникає запитання до обох народів, чому вони дозволяють правлячим елітам витрачати велетенський ресурс не на розвиток країни і покращення їхнього життя, а на суцільний деструктив і боротьбу зі Заходом?
Відповідь на це запитання можна було б пошукати в історії і навіть в недалекому минулому. Всім відомо, що Радянський Союз був таким собі гігантським концтабором, з безжальною репресивною машиною, з панівною тоталітарною ідеологію та по-рабському організованою системою праці. Роль еліти та наглядачів виконувала радянсько-партійна номенклатура. Мало того, що система витискала всі соки зі своїх громадян, вона ще й намагалася нав’язати цю модель в Європі, на Близькому Сході, в Африці і Південно-Східній Азії. Суть радянської міжнародної політики полягала в тому, що «мы на горе всем буржуям мировой пожар раздуем». Саме тому гігантські кошти, отримані від нелюдської експлуатації радянських громадян та від експорту вуглеводнів, ішли на озброєння, «експорт революції» та фінансову підтримку диктаторських і терористичних режимів.
Радянським громадянам від такої політики було тільки гірше. Тому що основний ресурс витрачався на підготовку до війни і її ведення. А рівень життя і громадянські свободи були просто мізерними. Тому для бодай часткового заспокоєння пропаганда придумала їм безліч дурнуватих абстракцій про гордощі, прогресивність системи, про віроломну західну воєнщину, братську допомогу народам і багато чого іншого. Зиск і задоволення з такої системи мала тільки партійна номенклатура. Вище партійне керівництво держави, КДБ, МВС та генералітет просто купалися у своїй брутальній силі і владі. Навіть голови колгоспів поводилися як поміщики зі своїми кріпаками. Зрозуміло, для того щоб утримати в покорі так багато людей, самих репресій було замало. Тому на пропаганду «радянського способу життя» та про «загнивання» і страшні нелюдські відносини на Заході ресурсів не шкодували.
Минули часи. Радянський Союз розвалився. «Соціалістичний табір» розпався. У Росії та Україні партійна номенклатура перекувала свою недавню владу на потужні капітали, у цих незалежних державах оформилися кланово-олігархічні системи. З тією різницею, що в Росії з часом владу перехопили вчорашні кадебісти. А в Україні ніким не контрольовані свіжоспечені олігархи. Для захисту узурпованої влади і накраденого добра їм так само, як і старій радянській партноменклатурі, довелося придумати цілу систему загроз для національних та історичних цінностей. Систему гордощів за невідомо що.
Владімір Путін успішно зіграв на почуттях про велич російського народу, який ніхто не завойовував і не поставив на коліна. Затуманив голову нісенітницями про відновлення імперії, про великодержавну місію. І все заради того, щоб відсунути в часі крах своєї нелюдської і грабіжницької системи. Кинув мільярди на оболванюючу пропаганду. Розпочав деструктивну боротьбу зі всім нормальним світом. Анексії, агресії, війни, кібератаки, корумпування світових топ-політиків, фінансування терористичних режимів і рухів. Після такого переліку російських «цінностей» стає однозначно зрозуміло, що Путін рятує свій клептократичний заповідник шляхом світової деструкції. Зрозуміло також, що все це довго тривати не буде. Але попити крові всім нормальним людям навколо він зможе.
І тут виникає запитання, то в чому ж подібність української ситуації з російською? Не у всьому, але в основних рисах, на жаль, подібність є. Тільки в значно менших масштабах. Особливо, коли йдеться про самозахист кланово-олігархічної системи, яка в Україні є надзвичайно потужною. Мало того, вона дивовижно вміє мімікрувати. Вона то ліпить із себе великих державників, то засліплює очі вдаваним прагматизмом, а тепер осідлала коника патріотизму. Але насправді російська й українська системи – близнюки від однієї радянської матері.
Для того щоб краще розгледіти справжню суть і цілі Системи, варто ретроспективно подивитися на те, як вона реагувала на найважливіші питання в житті України. На приватизацію, продаж землі, тотальну корупцію і спроби її побороти. Про те, як після Революції гідності перекуплялися і відтискалися на свою користь основні активи фігурантів режиму Януковича. Як розставляли своїх людей на найважливіші посади. Як намагалися не допустити впливу західних інституцій та фахівців на підготовку антикорупційного законодавства та формування спеціальних органів. На спроби демонтувати ці антикорупційні органи. На спротив реформуванню прокуратури, МВС та судів. Постійні намагання вихолостити антикорупційні закони. Збереження впливів олігархів у контролюючих та регулюючих органах, таких, наприклад, як Антимонопольний комітет. Тобто кожну важливу справу супроводжував оркестр проплачених олігархами політиків та експертів.
Українці вже майже забули основні положення темників, якими супроводжувалася буквально кожна важлива справа в державі. Забули про «зовнішнє правління», «Вашингтонський обком», «соросят», не російську агресію проти України, а «американсько-російське протистояння», про «жебрання» українським урядом грошей. Тепер можна впевнено сказати, що це все були спеціальні інформаційні технології, спрямовані на те, щоб зупинити реформи в Україні, а то й розвалити її.
Подібними технологіями стара правляча еліта намагалася забезпечити панування кланово-олігархічної системи, не допустити контролю з боку західних демократій за формуванням антикорупційного законодавства і створення відповідних органів для боротьби з корупцією. Намагалась переконати українців, що від них нічого не залежить і вони приречені на нужденне існування. А важливі реформи намагалися представити як таємну змову зловорожих сил ще більше закабалити українців. Скупити їхню землю і випровадити тинятися з торбою по світу.
З прикрістю доводиться констатувати, що подібні технології і надалі затуманюють багатьом українцям голови. Йдеться про те, що очільники Системи не тільки вміло відволікають увагу українців від насущних проблем, але й часто перетворюють їх на своїх сліпих адептів. Прикладом може бути діяльність так званої опозиції в Україні. Причому останні події демонструють, що не існує великої різниці між ОПЗЖ, ПЄС та «Батьківщиною» (про «Голос» краще промовчати). Їхнє завдання полягає в тому, щоб якнайбільше насолити чинній владі, показати її некомпетентність, дискредитувати її, як всередині, так і назовні.
На це витрачається величезний ресурс. Двадцять чотири години на добу не змовкають пропагандистські телеканали. З яких просторікують недешеві «експерти», куплені політики і навіть моральні авторитети. Вони заговорюють і забріхують важливі теми. Переводять увагу на другорядне і третьорядне. Змушують владу (і не тільки) відповідати на вигадані питання. Тобто будь-яка ініціатива президента України супроводжується потоками неправди і вставлянням палиць у колеса. Все це відбувається під девізом «у них нічого не вийде». І нікому сказати, що тоді не вийде і в України. Звернути увагу на те, що це не поведінка опозиції, яка критикує владу, але не руйнує позиції країни. Що головна мета нашої опозиції у випадку ОПЗЖ запровадити Україну назад у кормигу Росії. А ПЄСу – повернути Порошенка в крісло президента. Ось і всі перспективи.
При цьому треба пам’ятати, що боротьбу проти України веде не тільки кланово-олігархічна система та її ставленики. У цьому ж напрямку діє держава Росія. Яка так само не хоче допустити жодних позитивних змін в Україні, бо тоді приклад успішної сусідки стане фатальним для правлячого класу Росії. Тоді система посиплеться. Отак і працюють, здавалося б, антиподи – на повний крах України.
Система через куплених депутатів та урядовців намагається не пропустити жодного реформаційного закону, який допоміг би Україні вирватися з її лабет. Вона провалює і вихолощує вкрай необхідні закони, які є умовою надання фінансової допомоги країні з боку МВФ та інших міжнародних донорів. Радіє кожному такому провалу. Кожному кроку, який веде Україну до міжнародної ізоляції. Снує плани про те, як вона разом з російськими «колегами» дасть відсіч західним зазіханням. А головною метою Системи є міжнародна ізоляція України, коли західні демократії не матимуть більше впливу. Коли Система безкарно грабуватиме громадян, триматиме їх у покорі, і нікому буде за них заступитися.
Ці ж сили друкують у західній пресі проплачені негативні матеріали про Україну. Оплачують роботу лобістських груп. Наприклад, чого тільки варта лобістська діяльність на Заході відставленого любителя мільйонних зарплат Коболєва. А що говорити про сотні публікацій і заяв з боку «патріотичного» табору про те, що Байден не зустрінеться зі Зеленським, що він не захоче з ним говорити після розмов того з Трампом. Що Україна втратила вагу на міжнародній арені. І так щоразу напередодні найважливіших міжнародних подій.
А постійне малювання «червоних ліній»? Так і хочеться спитати, хто ви такі і що зробили для України, щоб тепер виставляти умови? Чому ви для себе не намалювали обмежень, коли під час війни з Росією «тиснули руку і обнімали» Путіна? Коли узгоджували з ним пересування українських військових підрозділів? Коли домовлялися про спільний бізнес. Коли посилювали Медведчука, п’яту колону Росії в Україні. І в той же час лякали довірливих українців, мовляв, якщо ті їх не оберуть, то «Путін нападе». А Путін, виявляється, вже напав, і вони з ним були «в долі».
Здивування викликає також те, яким нахабою треба бути, щоб думати, що західним урядам невідомо про всі ганебні «договорняки» українців з росіянами. Коли, запровадивши країну під «зашморг» Мінських домовленостей, вони вимагали в нової влади дива на переговорах в Нормандському форматі. Знову ж таки, не перестаючи розхитувати стабільність країни зсередини.
Зрозуміло, що представники Системи, як-то олігархи – Порошенко, Медведчук, Тимошенко, Бойко та інші, сподіваються, що їм знову, як і після Помаранчевої революції та Революції гідності вдасться все відіграти. Ахметов, Коломойський, Фірташ, Пінчук збережуть свої монопольні позиції, а Порошенко, дискредитувавши чинну владу, знову повернеться на найвищу посаду в Україні. Хочеться вірити, що цього разу така затія виявиться безнадійною. І незважаючи на потужний ресурс Росії та кланово-олігархічної системи в Україні, їм більше не вдасться обманом мобілізувати людей на захист їхнього злиденного існування. Що в теперішньої української влади виявиться достатньо сили, щоб протистояти руйнівному потенціалу старої російсько-української Системи, яка страшенно боїться західної моделі. Тої, що доконала Радянський Союз і звільнила народи колишнього «соціалістичного табору». А тепер нарешті настала черга України.
Такий погляд на сучасну ситуацію допомагає її краще зрозуміти. Зрозуміти, що російська та українська олігархічні системи – це одне ціле. Що вони зайняли кругову оборону проти Заходу, демократичних цінностей та реформ. І в цьому протистоянні важливо опинитися на світлому боці. Відкинувши ілюзії, крикливу бутафорію та фальшиву гру брехливих акторських труп.