Колись, за старих «лампових» часів президентства Леоніда Кучми, популярним був анекдот про «яка країна – такі й теракти». Життя показало, що «якість» терактів не залежить від якості життя в країні. Але сам вислів міцно вкоренився в суспільній свідомості. Зараз, спостерігаючи за затриманням «діяча» Остапа Стахіва, можна іронічно зауважити, що «які теорії змов – такі і конспірологи».
Навряд чи в когось, окрім найбільш «зашторених» прихильників Остапа, були сподівання на «розгортання боротьби» після «арешту». Що «вождь» використає затримання і, як Степан Бандера, перетворить лаву підсудних на трибуну для популяризації своїх ідей.
Натомість борець з масковим режимом спробував «відпетляти» від суду на лікарняному. На відміну від Бандери, що готував себе до катувань і вчився терпіти біль та знущання, Стахів вирішив піти іншим шляхом – шляхом сучасного українського політика. Але чи то картатий коцик не підвезли, чи лікарі виявилися з почуттям гумору і пояснили Остапу, що ніяких хвороб насправді не існує і все це вигадки фармацевтичних корпорацій – невідомо. Тому залишився останній перевірений спосіб здобути волю – косити під шизофреніка. Так суспільство дізналося, що американський впливовий політик Кеннеді вже виїжджає до Львова. Приєднатися до «журналістів Стремоусова», які виявились чи не єдиними захисниками Остапа.
І це доволі дивно. Куди поділися догналіти, які колись допомагали «свободівцям» боротися проти сланцевого газу? Де численні маргінали, яких завжди багато, коли є камери і журналісти? Невже імідж Остапа, «побратими» якого були помічені в масовці на захист педофіла, впав настільки низько, що навіть відверті «міські божевільні» погидували прийти і підтримати? Ростислава Новоженця не враховуємо – це особливий випадок.
Ніхто себе до батареї не приковував, не скакав на поліцейські машини. Усі поводились сумирно і не горіли бажанням приєднатися до лідера на лаві підсудних. Пояснення цього феномену може бути простим і банальним – прихильники Остапа варті свого натхненника. «Дух Божий всередині» – це, звісно, добре, але стандартні українські дві свічки в церкві ніхто не відміняв.
Так виявилось, що Стахів ніякий не лідер протестного електорату, а всього лишень найбільш голосистий крикун, якого його послідовники використовують як звичайну «відмазку» і громовідвід. А він їх – як інструмент монетизації цього цирку.
І ніяке це не антивакцинаторство, а банальна «хитрозробленість». Звичайно, антивакцинатори існують, і в них є вагомі підстави для своєї позиції. Тому що трапляються все-таки якісь трагічні випадки, існують таки якісь побічні ефекти в окремих людей – але таких мало. Переважна ж більшість сучасних антивакцинаторів – це представники популярної моделі поведінки «хай хтось зробить, а я подивлюсь». Вакцинують дітей? Чудово. Нехай інші ризикнуть, сформується колективний імунітет, а «розумним» тоді не треба буде переживати. Адже якщо в класі всі щеплені, то один нещеплений погоди не зробить. Логіка в цьому є. Точніше була, поки «розумних» не стало більше, аніж вакцинованих. Наприклад, на Львівщині від поліомієліту вакциновано половину дітей. Колективний імунітет, кажете?
Найцікавіше те, що жодних докорів сумління прихильники Стахіва, які його здали як склотару, ніколи не відчують. Адже як все відбулося, за логікою «розумних людей»? Він виступав, відео записував? Значить йому «найбільше треба було». Зараз треба його виручати? Звичайно, але хіба «більше нема кому піти»?
І це, хочу зауважити, універсальна модель функціонування нашого суспільства. На довгу дистанцію тут нема шансів ані в аферистів, ані у справжніх лідерів. Завжди спрацьовує залізне правило: «Добре говорить чоловік. Але, певно, йому найбільше треба. А що я? Нема кому більше піти?». Тому Стахіву варто подякувати хоча б за те, що вкотре унаочнив таку ситуацію.
Крім того, Стахів – це не страшно. На відміну від якісної ворожої агентури, «танкістів» можна садити пачками. І державі користь, і ворожий ресурс використаний намарно, й іншим наука.
А ще – це стравний клапан. Емоційна розрядка під час війни, кризи на кордонах ЄС, скандалів у владі і можливої великої війни. «Міські божевільні» в часи Інтернету взагалі отримали більше можливостей. Аудиторія більша, а шансів отримати по загривку за невдалі виступи – мінімум. Головне не «зариватися». І це ще одна дидактична користь від Остапа.
Що ж стосується власне «ідей» борця з режимом і різними утисками, то тут ще простіше. Люди з телефонами, які не вимикають геолокацію, з банківськими картками, люди, котрі самі вивалюють тонни фотографій, описують своє життя так детально, як раби в Римі не звітували перед господарями, бояться стеження… Що за дитячі капризи?