Під водами Каховського водосховища шістдесят п’ять років тому московською колоніальною владою була похована славна історія українського козацтва, а сьогодні ці води ховають під собою сучасних українців.
Великий Луг – чи є ще десь в Україні історичне місце настільки героїчне, романтичне і сакральне?
Ой, Січ мати, а Великий Луг батько…
Ой повій, повій, вітре, через море
Та з Великого Лугу,
Суши наші сльози, заглуши кайдани,
Розвій нашу тугу…
Як мандрували день і ніч,
Як покидали запорожці
Великий Луг і матір Січ…
Б’ють пороги; місяць сходить,
Як і перше сходив...
Нема Січі, пропав і той,
Хто всім верховодив!
Нема Січі; очерети
У Дніпра питають:
«Де-то наші діти ділись,
Де вони гуляють?»
Чайка скиглить літаючи,
Мов за дітьми плаче;
Сонце гріє, вітер віє
На степу козачім…
Не один раз подивуєшся пророцтвам Великого Кобзаря. 1839 року він передбачив те, що сталося через 120 років. Коли 1958 року радянська довженкова «Поема про море» (пам’ятаю цей фільм із дитинства) поховала під собою Великий Луг, коли водами Каховського водосховища, поряд із сотнею сіл, затопили дніпрові плавні разом з усіма Січами Запорізькими, залишками древніх міст, козацькими зимівниками, могилами і городищами, безцінними артефактами культурної спадщини українського народу, коли Україні було завдано й непоправної екологічної шкоди, бо водосховище поховало під собою величезну територію найродючіших земель, яка до того просто кишіла рибою і звіром, ще декілька років після цього з настанням весни перелітні птахи марно кружляли над водою в пошуку своїх родових гніздувань і не знайшовши їх, часто просто гинули: «Чайка скиглить літаючи, мов за дітьми плаче».
І гідроелектростанції, і атомні станції, і водосховища є в усьому світі, але лише в тоталітарному СРСР вони набували мегаломанічного значення: «Закуємо ріки в бетон!», «Повернемо ріки навспак!», «Ми не можемо чекати ласки від природи, взяти її у неї – наше завдання!». Божевільні совкові ідеї перетворювали все, що будувалося через одне місце – від Чорнобильської АЕС і до Каховської ГЕС – на міни заповільненої дії.
Давньогрецький історик Геродот дві з половиною тисячі років тому мандруючи Нижнім Подніпров’ям, був вражений у Великому Лузі казковою лісистою країною, де росли величні дерева, цю країну він назвав Гілеєю. У XVI-XVIII століттях войовничі татари завжди обминали Великий Луг, бо в його хащах легко було схибити на манівці і заплутатись серед безлічі озер, річок, лиманів в оточенні непролазних хащів. Тому козаки завше тулилися зі своїми Січами поближче до Великого Лугу, бо їх там дістати було просто неможливо. Старі люди згадували, що ще в середині XIX століття у Великому Лузі «росли могутні дерева, а через дикі хащі і бурелом годі було пробитися і кінному, і пішому». Все це безслідно зникло під водами Каховського водосховища…
Олешки – одне з найдавніших міст України – стали відомими вже з другої половини XI століття під назвою Олешшя, це був проміжний пункт у торгівлі між Києвом і Царгородом. Олешківська Січ існувала тут на початку XVIII століття. А сто шістдесят років тому Олешки були далеко відомі своїми чудовими кавунами, над якими умлівали поціновувачі цього смачного і соковитого плоду, знайомого мешканцям Санкт-Петербурга своєю дорожнечею. Так про це місто розповідає етнограф Афанасьєв-Чужбинський. Містечко тоді являло собою невелику квадратну площу, з собором посередині, забудовану крамничками і такими-сякими будиночками, далі ж у так званих вулицях – майже халупки, зрідка обсаджені акаціями, а ці халупки стережуть цілі зграї псів. Площа або ринок пожвавлюються лише зранку, коли народ збирається для закупівлі потрібних життєвих припасів, а в інший час тут не помітно жодного руху.
Біля відчинених крамничок у найсолодшій бездіяльності сидять господарі та їхні прислужники; під навісом вміщується декілька перекупок з хлібом, бубликами і насінням, і хіба що якийсь перехожий забіжить купити булку чи солдат деколи підійде подивитися з цікавістю на яблука або побалакати з якоюсь перекупкою. Тут навіть євреї не збираються купками пообговорювати свої справи, за винятком передодня шабашу, а в шабаш походжають, виряджені у своє святкове вбрання.
Набагато більше руху на березі, на пристані, і ця частина міста жвавіша від верхньої. Тут пристають і звідси відходять перевізні судна: дуби, дубки і шаланди, які знай собі сновигають невеликою протокою Чайкою, що з’єднується з річкою Конкою. Пасажири з Херсона і на Херсон з’являються досить часто, бо в Херсоні все можна купити набагато дешевше. Ощадливі мешканці Олешків, особливо ті, хто має власну шаланду, їдуть на базар до Херсона і закупають там усе, що їм потрібно. Тут ідеться не лише про якісь мануфактурні вироби чи про посуд, чай, цукор – зрозуміло, це все дешевше у великих крамницях Херсона – а й про продукти, які туди завозять із сіл і із самих Олешків. Якщо біля пристані немає пасажирів, то одразу тут можна почути гучний і різкий голос: «В Херсон! В Херсон!»
Олешки 1859 року примітні ще тим, що в них мешкає велика громада вільних матросів, які більше від інших своїх побратимів займаються судноплавством і суднобудуванням завдяки вигідному розташуванню поблизу херсонського порту – головного пункту дніпровського каботажу. Але не самі лише вільні матроси – й інші мешканці, тобто купці, міщани і селяни державної власності мають перевізні річкові та навіть мореплавні судна, що підіймають до 20 000 пудів вантажу. На двох корабельнях (біля пристані і на Маркуциному узвозі) будують судна, а олешківські будівельники відомі й у Херсоні як добрі майстри, які знають свою справу…
Цю ідилічну картину хочеться читати, аби якось заглушити чи притлумити почуття розпачу від картини практично на сто відсотків затоплених Олешків сьогодення. Ось що пишуть олешківські Telegram-канали:
«Старі люди, які не змогли вилізти на дах, плавають вулицею неживі. Олешківці на приватних моторних човнах намагаються врятувати своїх рідних чи друзів, бо росіяни не те, що не рятують потерпілих, а взагалі забороняють самостійну евакуацію. Пливучи між затопленими будинками, човнярі глушать мотор, аби не задіти гвинтами тіла нещасних, які плавають обличчям донизу, а потім човни пливуть далі».
«Терміново! Олешки. Лівий берег Дніпра. Люди на горищах будинків, кинуті усіма! Що робити? Як врятуватися?».
«Люди кинуті напризволяще. Ніхто не може додзвонитися в МНС Росії, нікого не евакуюють з території, окупованої росіянами, а тепер ще й з їхньої вини затопленої водою».
«Максимальний репост! Люди сидять на горищах по вул. Кірова, вода прибуває. Рятуйте людей! Ось їхні координати: 46°37'04.8"N 32°41'18.6"E».
«У кого є зв’язок із родичами на вулиці Нижній і Дніпровській!?».
«Дніпровська втопилася по самі дахи!».
«Загубився собака, лабрадор, вік 11 років, піднялася вода, і він уплив. Якщо хтось бачив, пишіть сюди».
Міський голова окупованих Олешків Євген Рищук каже, що потопельники вже масово спливають, і кількість жертв буде лише зростати. Мер повідомив про затоплення міського кладовища, тому, де будуть ховати покійників, невідомо. З розмитих могил випливають кістки й черепи. Окупанти обстрілюють людей на дахах, зокрема вони обстріляли школу, де на даху також перебували люди. Що з ними сталося, невідомо… Очевидці говорять вже про сотні плаваючих трупів… Пливе мати з немовлям…
На тлі цього невимовного горя не хочеться пишномовно говорити про якусь історичну карму чи ще щось подібне, але просто пам’ятаймо – під водами Каховського водосховища шістдесят п’ять років тому московською колоніальною владою була похована славна історія українського козацтва, а сьогодні ці води ховають під собою сучасних українців. Московський монстр з епохи радянсько-кацапського тоталітаризму хапає за ноги Україну, яка чимдуж хоче вилізти з могили темного минулого, боротьба ця надто жорстока, вільний світ допомагає Україні виборсатися з цієї могили, і є лише один варіант завершення цієї боротьби – повна перемога, повний розрив з тоталітаризмом і приєднання до вільного світу, а Поема про море нехай залишиться у минулому.
На титульному фото будівництво Каховської ГЕС / Укргідроенерго