«Для всіх, хто любить поезію і вболіває за Білорусь» – такий останній рядок анотації до збірки поезій Володимира Някляєва «Кін».
І хоч, на перший погляд, вболівання за Білорусь не повинно би мати аж такого безпосереднього стосунку до поезії, однак багато чинників склалося саме так, що мусимо говорити у цьому контексті, бо ця країна широко представлена у творчості цього поета, а події дворічної давнини зробили Някляєва найяскравішим борцем за демократію в Білорусі, де, як відомо, демократії не так багато. Якоюсь мірою громадянська і політична позиція Някляєва вплинула і на те, аби його «Кін» вийшов у вкраїнських перекладах у видавництві «Смолоскип».
І хоч найменше хотілося б починати з того, що поет Някляєв – це той самий опозиційний кандидат в президенти Білорусі 2010 року, який став жертвою політичних репресій з боку Лукашенка і нині має статус новітнього дисидента, – згадок про політичну діяльність не оминути. «Сумний анахронізм, у який потрапила зараз сусідня країна, вражає повторенням моделі: романтичний поет підносить своє слово на захист "отих рабів німих", а влада, з цілком монархічною вірою у свою правоту, кидає його в холодний каземат», – пише у передмові до книжки директор «Смолоскипа», літературознавець Ростислав Семків. І справді, сюжет настільки застарілий, що міг би здаватися пародійним, якби не був реальністю. Але цю реальність ми знаємо і, для пересічного обивателя, котрий літературою не надто й цікавиться, однак новини переглядає, вона може про щось сказати. Хоча б про те, що Някляєв – поет.
Володимир Някляєв народився 11 липня 1946 року в білоруському місті Сморгонь. У дитинстві мешкав у селі Крево, де його батько був головою сільради. В шкільні роки у Сморгоні займався музикою – грав на цимбалах і контрабасі. Далі був Мінський технікум зв’язку, паралельно займався боротьбою і боксом (кинув спорт через серйозну травму). Після закінчення навчання працював за спеціальністю у Владивостоку, Тайшеті, Норильську, Мінську, аж доки 1969 (заочно) не вступив на філфак Мінського педінституту. В 1971-му розпочав навчання в Московському Літінституті, та вже через рік перевівся на заочну форму і повернувся до Мінська. З того часу Някляєв працював журналістом у багатьох білоруських ЗМІ. Важливим етапом у його діяльності було створення літературного журналу «Крыніца», однак 1999 року, через конфлікт з білоруським посадовцем, який курував культуру, Някляєва зняли з посади головного редактора, а журнал ліквідували. З того часу він мешкав у Польщі і Фінляндії, публічно заявивши про розрив з білоруською владою. У 2003-му повернувся до Мінська і продовжив літературну і громадську діяльність. 25 лютого 2010 року Някляєв став ініціатором і керівником громадянської кампанії «Говори правду». Про подальший розвиток дії та її наслідки знаємо, а, наразі, про поезію.
Збірку віршів Володимира Някляєва «Кін» переклали українською троє відомих поетів – Павло Вольвач, Василь Герасим’юк і Тарас Федюк. Перший з них ще й виступив упорядником. У книжці зібрано вірші від 1960-х до 2000-х років. З одного боку поезія Някляєва не позбавлена «трибунності» і публіцистики, але з іншого – її рятує іронія. Саме на цих двох полюсах балансує поет, водночас чуючи поклик бути громадянином своєї країни і боротися за неї, але й розуміючи ницість політичного місива, в яке мимоволі і сам загрузає.
А починалося із банального (?) замилування природою («Криниця»), невинних парадоксів («Неділя») і патріотичних наспівів («Чом журливих пісень все заспівуєш ти, Біла Русь!»). Народна мудрість («І більш ся брів – і менш. Така-то справа») переливається в оди братерству («Нас двоє, друже. Два»), цнотливі освідчення («Ти хмаркою пливла…») і патетичні замальовки щодо проминання часу («Голубина пошта») тощо.
Натомість доволі контрастними видаються вірші останніх років, де не втрачена традиція, присутні засоби народної творчості, але все це збалансоване сумним іронічним поглядом, бо «розумієш, що розумієш». Відтак – жодного сенсу загравати. З ким? Хіба можна лиш так, як у другій частині вірша «Терни»:
Я спитався вчора в Бога
Може, бачив мене в сні?
Та з небес – ніхто нічого.
Ні півслова.
Знаку ні.
Нині ж рано так на сході
надпис
блискавками
вмить:
«Ні, не снишся ти, Володю.
Бог не спить».
Тож у збірці Володимира Някляєва вірші різноманітної тематики і з усякими підходами. Чимало з них можна віднести до громадянської лірики, де талановито відтворені суспільні реалії сучасної Білорусі і вказано на її недоліки. Ще більшої уваги заслуговує інтимна лірика, яка найкраще відтворена у перекладах Тараса Федюка. А найвагомішою річчю книжки є поема «Індія», яку переклав Василь Герасим’юк. За його словами, це твір, аналогів якому в українській літературі нема. Дивовижний монтаж метафізичних речей, де перетинаються релігії і світогляди. У творчості самого Някляєва перетинаються емоції і реальність, яка їх придушує. Будемо шукати вагівниці?
КІН: Поезії / Володимир Някляєв; переклад з білоруської Павла Вольвача, Василя Герасим’юка, Тараса Федюка. – К.: Смолоскип, 2011р.