Українці Донецька вже десять років вимушено проживають за межами свого регіону. Вони знайомлять інші області зі своїми регіональними особливостями, діячами, борцями за незалежність, розвінчуючи шаблонні стереотипи про шахтарський Донбас і протидіючи пропаганді про тісний зв’язок з Росією.
Донецький національний університет імені Василя Стуса зараз працює у Вінниці. Доцентка університету, кандидатка історичних наук Ірина Пятницькова на лекції розповіла про тих жінок донецького регіону, які працювали в галузі культури, мистецтва, докладали надзусилля для того, щоб посилити українську складову культурного простору Донеччини, продемонструвати, що Донеччина є українським регіоном, і протистояти своєю діяльністю, своїм мистецтвом політиці зросійщення та російським наративам. Онлайн-лекцію «Визначні жінки Донеччини» організував сайт «Східний варіант», ZAXID.NET занотував основні тези. Далі – пряма мова Ірини Пятницькової.
Творчині українських мозаїк на промисловому Донбасі
На Донеччині працювали відомі дисидентки, художниці, серед яких найбільш знаною є Алла Горська, яка є символом українського жіночого дисидентства. З молодих років вона стала однією з фундаторок Клубу творчої молоді «Сучасник» у Києві, який започаткував українське дисидентство. Разом з Василем Симоненком, Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком вона організовувала різні події – вечори пам’яті Леся Курбаса, Шевченка, розкривала місця масових вбивств під час репресій 1930-х років в Биківнянському лісі. За активну громадянську позицію Аллу Горську вбили.
З 1965 року Алла Горська працює на Донеччині, оздоблює школи, торгівельні заклади у Донецьку, Маріуполі.
Вона працює в колективі жінок, які теж належали до дисидентського руху. Це Галина Зубченко, відома українська художниця, теж шістдесятниця. Вона багато працювала разом з Аллою Горською і в Донецьку, і в Маріуполі, створюючи мозаїчні панно. Але її внесок в культурний розвиток регіону є менш відомим, ніж внесок Алли Горської. Галина Зубченко була вимушена звільнитися з Академії архітектури, тому що ті проекти, які вони робили з Аллою Горською, не затверджували, їх цензурували, і вона мусила змінити місце роботи, щоб мати можливість працювати в Донецьку над виконанням мозаїчних панно.
Іншою художницею, яка працювала з Аллою Горською, була Надія Світлична. Вона також була дисиденткою, ми більше її знаємо за публіцистичною, громадською діяльністю, але вона разом з Аллою Горською працювала над мозаїками, була її помічницею, художницею, виконавицею тих робіт і макетів. Це сестра Івана Світличного, народилася на Луганщині. Надія допомагала і розвивала самвидав, підтримувала дисидентів, сама долучалася до протестів.
Частина їхніх робіт – це цілий комплекс панно 5-ї школи у Донецьку. Її будували як експериментальну, вона складалася із окремих дев’яти будівель, які мали поєднуватися одним комплексом. Кожна будівля повинна була бути оздобленою монументальним образотворчим арт-об’єктом – мозаїкою.
Цей творчий колектив розробив дев’ять мозаїк: «Космос», «Вода», «Вогонь», «Земля», «Життя», «Надра», «Сонце», «Повітря» або «Верба». Художниці планували, що центральне місце у цьому комплексі має зайняти панно «Україна». Але радянська влада не могла цього допустити. Панно не пройшло цензуру і його замінили на образ «Прометеї», які втілюють робітники Донеччини. Це металург і шахтар, вони тримають вогнище, яке символізує вугілля і розпечений метал. Але незважаючи на те, що концепцію треба було змінити, щоб реалізувати в умовах радянської системи, все одно є ця символіка, наповненість кольорів, характерна для українського народного мистецтва.
Всі теми панно були пов’язані безпосередньо з регіоном, тому що символічно репрезентували Донеччину. Але з іншого боку вони були виконані в такому стилі, який мав суто український характер. Це народні образи, колір. Якщо ми подивимося на мозаїку «Космос», очевидно, що радянські замовники хотіли там побачити щось таке безпосередньо космічне. Але Алла Горська з художниками подавала це у вигляді двох птахів. І домінуючими в цьому арт-об’єкті є жовті і сині кольори. Це суто український колір, суто українська символіка, яка передає жовтим кольором вогонь, характерний для Донеччини, з яким асоціюється вугілля. І синій колір – вода Азовського моря. Усі панно дійсно дуже сенсово навантажені, виважені. Вони мають високий смисловий посил саме в українському напрямку.
Окрім роботи над мозаїчними панно 5-ї школи, Алла Горська створила ще ряд арт-об’єктів для донецьких торгівельних закладів. Одна із мозаїк отримала назву «Україна», але в 2000 році при будівництві магазину її знищили. Ніхто не виступив на її захист. Інший об’єкт «Жінка-птах» був розташований в магазині «Рубін» і теж мав дуже символічну навантаженість. Проте також на початку 2000-х років його намагалися знищити, але місцеві активісти відстояли і зберегли цю мозаїку.
Алла Горська та її чоловік Віктор Зарецький хотіли працювати в Маріуполі. Їх дуже цікавили природні ландшафти. Сама Горська в листах писала, що природа Донеччини, поєднання степу і моря є дуже надихаючими і вони були їй до вподоби. З іншого боку, вона хотіла працювати в колі маріупольських митців. Тому що саме в той час у Маріуполі формується ціла школа монументалістів. Вони відходили від соцреалізму і намагалися творити у своїх площинах, втілюючи особисті творчі нахили і відтворюючи національний контекст.
В Маріуполі Горська і Зарецький створюють дві мозаїки в ресторані «Україна». «Боривітер» мав втілювати соцреалізм і показувати рух до світлого майбутнього. Але Алла Горська це так обіграла, що він вийшов дуже символічним об’єктом, який втілює природу краю. Вітер, Азовське море, домінування різних відтінків синього, голубого кольору втілено в цьому образі.
Інша робота з ресторану «Дерево життя» – це взагалі унікальний об’єкт українського мистецтва, оскільки в такому монументальному вигляді на полотні площею 35 м2 втілений міф про світобудову загалом. Дерево має корені, які символізують минуле, стовбур пов’язує минуле з майбутнім. І широка, розлога крона дерева ілюструє розвиток і устремління до майбутнього.
Історія цих мозаїк є дуже складною. Вони повторили долю самої художниці, оскільки в 1970-му році, коли Аллу Горську вбили, то місцева влада вирішила, що треба позбутися цих робіт. Але їх не знищили, а закрили стінкою. І лише завдяки Людмилі Огнєвій в 2008-му році, тобто майже через 40 років, ці мозаїки відкрили. На жаль, російська влада не зупинилася на тому етапі. І в 2022-му році, під час нещадних бомбардувань Маріуполя, фактичного знищення міста, ці мозаїки зруйнували. Сучасні спеціалісти говорять, що їхня реконструкція буде дуже складною, проте для цього спершу потрібна перемога України.
Засновниця Товариства української мови на Донбасі
Іншою дуже показовою жінкою епохи є Галина Гордасевич. Це українська письменниця, доля якої теж може бути хрестоматійною для вивчення життя митців в умовах радянського режиму. Галина Гордасевич народилася на Тернопільщині, дитинство провела на Волині, її батька-священика репресували за відмову розкрити таємницю сповіді. Це кинуло тінь і на його родину. У 16 років Галина, яка любила писати вірші і вже пробувала себе в літературній діяльності, пише таку дуже коротку листівку: «Зазеленіла ружа в полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі». Це стає приводом до того, що її засудили до 10 років примусових робіт. Радянська влада і ті органи, які працювали з її справою, пояснили, що не можна написати «назустріч невідомій долі» в тій країні, яка знає свій шлях до побудови соціалізму, комунізму.
Галина працювала на підприємствах Одеси, Куйбишева, в 1954 році її звільнили, але до кінця радянської влади вона перебувала під постійним наглядом, її викликали на допити, вимагали давати свідчення проти інших. Тобто була весь час під ковпаком системи. Коли вона звільнилася від безпосереднього ув’язнення, хотіла повернутися і жити в Рівному. Але їй не дозволили це зробити і вона поїхала на Донеччину, де певний час працювала будівельницею, але потім, маючи нахил до літературної діяльності, почала писати.
Перші публікації виходять у 1963 році, перша збірка «Веселки на тротуарах» – 1966 рік. На Донеччині вона поринає в літературне життя, стає учасницею літературного об’єднання «Обрій», знайомиться з Василем Стусом, іншими представниками дисидентства, літераторами. І починається її активне громадське життя. Вона підтримує офіційні протести, її теж відслідковували, не дозволяли публікуватися. Другу збірку віршів заборонили видавати буквально перед друком. Але це її не зламало, вона продовжувала працювати. Галина Гордасевич написала чотири збірки віршів, повістей, оповідання, безліч публіцистичних творів.
Коли почалася перебудова, Гордасевич однією з перших починає активно включатися в громадське життя, створення різних об’єднань. Вона заснувала Товариство української мови на Донбасі в 1989-му році, стала членкинею товариства «Меморіал», однією із перших учасниць Народного руху України. І до кінця свого життя вела активну громадську і в той же час літературну діяльність.
Дослідниця вишиванок і засновниця унікального музею дисидентів-самоспаленців
Ще однією жінкою, яку виправдано називають символом української Донеччини, є Людмила Огнєва. Вона народилася на Вінниччині, але як і в Стуса, її родина переїхала в Донецьк, коли вона була маленькою. Певний час вони жили в Торезі. Потім, вже дорослою, вона проживала безпосередньо в Донецьку. За освітою вона була радіофізикинею. І протягом життя вона працювала в наукових, освітянських закладах, на підприємствах за спеціальністю.
Але це не була справа її життя. Вона мріяла проілюструвати на широкий загал українську Донеччину, захоплювалася, досліджувала її історію. Вона відкриває суспільству Олексу Тихого, відомого тепер дисидента, який народився на хуторі Іжевка біля Краматорська і загинув у таборах у 1984 році. Огнєва знаходить документи про нього, пише твори. І тепер ми більше знаємо про цю постать.
Окрім того, завдяки її зусиллям в українську літературну площину повертається Василь Гайворонський, якого в 1933 році радянська влада вислала за межі України. Він народився в Костянтинівці на Донеччині, потім емігрував і потрапив у забуття. І от завдяки її публікаціям, заходам, які вона проводила, цю особистість і його творчість повернули культурі, історії України.
Людмила Огнєва досліджує історію регіону, проводить різні заходи. В збірці «Що ми знаємо про Донбас» зібрана інформація, яка ілюструє український характер Донеччини і каже вчергове про те, що російські претензії на регіон не мають під собою ніякої основи.
Вона зробила великий внесок в дослідження монументального живопису регіону, самостійно шукала документи, розкривала мозаїки, шукала їхніх авторів. Вона фактично розкрила твори Алли Горської в Донецькому краї і боролася в прямому сенсі цього слова за те, щоб її твори були збережені. У наукових роботах досліджувала монументальний живопис регіону. А вже в поважному віці, після 2014 року, коли вимушена була переїхати в Київ, вона написала книгу «Алла Горська. Душа українського шістдесятництва», де виклала той матеріал, що зібрала протягом життя про творчість, документи, які є дуже важливими цінними для відтворення історії.
Окрім того, Людмила Огнєва займалася вишиванками, збирала їх на Донеччині, хотіла проілюструвати, що регіон нічим не відрізняється від інших регіонів України. Вона настільки захопилася цим, що сама почала вишивати, досягла високого рівня майстерності в цій справі і створила цілу серію вишиванок. Людмила Огнєва намагалася показати стилі, які були характерні для різних періодів історії України. Тобто опрацьовуючи різні джерела візуально, вона відтворила вишиванку Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, якими вони могли бути на той час, Євгена Коновальця, Олекси Тихого. Це була ціла така серія, історія української вишиванки. Ця колекція є збережною, вона ілюструвалася в музеях України, в Києві зберігалася після 2014 року.
Людмила Огнєва очолювала обласну організацію Донеччини «Союз українок». Вона створила унікальний не лише в регіоні, а й в світі, музей «Смолоскип», присвячений українським дисидентам, які на знак протесту проти радянської влади здійснили акт самоспалення.
Цей музей сформований на матеріалах про Василя Макуха, який на знак протесту у 1968 році здійснив самоспалення. Також Олекса Гірник, який 21 січня 1978 року, у переддень річниці проголошення незалежності УНР, вчинив акт самоспалення біля могили Шевченка на знак протесту проти русифікації України. Цей унікальний музей зберігає історію людей, привертає увагу до теми боротьби.
Донеччина має дуже багато видатних людей, готових до самопожертви. Вони робили все, щоб розвивати українську культуру в різних напрямках, наповнювати регіон новими культурними сенсами.