Минуло майже два роки після того як трапився вибух на базі львівського «Беркуту», де загинули двоє працівників спецпідрозділу. Позиція слідства у розслідуванні справи за цей час кардинально змінилася і екс-заступник командира «Беркуту» Сергій Голуб, який вісім місяців був свідком, став єдиним підозрюваним. Але перед оголошенням підозри він виїхав у Росію, де перебуває й досі.
Його звинувачують у перевищенні службових повноважень та умисному знищенні майна, що призвело до тяжких наслідків. Перше судове засідання, де його судили заочно, відбулося 28 грудня у Франківському суді Львова. На засіданні за участю прокурора та двох адвокатів Сергія Голуба вирішили організаційні питання тв перенесли слухання на 28 січня.
Напередодні судового слухання ZAXID.NET вдалося поспілкуватися через Skype із майором Голубом, який зараз переховується в Росії.
Очевидно, що вибух на базі «Беркуту» влаштував хтось із «беркутівців». Якщо це не ви, то чи підозрюєте когось із колег?
Якісь висновки я робити не можу… Багато всього було і погрози були, але хлопці по-різному реагували на ті речі. Хтось покидав територію бази, хтось тікав….
Погрози від кого?
Погрози від активістів, від керівництва області, безпосередньо від [Василя] Пісного (у той час був на посаді першого заступника голови Львівської обласної ради, – ред.).
Чим він погрожував?
Так і говорив, що якщо ми не перейдемо на сторону народу і не віддамо все, що ми маємо, то буде з нами як з райвідділами міліції (у ніч із 18 на 19 лютого у Львові влаштували погроми, підпалили приміщення та винесли зброю із кількох райвідділів міліції, – ред.). Фактично, що було обіцяно, те і сталося.
Пісний в телефонній розмові погрожував, чи приїжджав на місце?
Двічі, 19 і 20 лютого, ми з іншим заступником [командира БМОП «Беркут»] Василем Дідухом приїжджали до нього на спілкування. Ми категорично відмовилися від будь-яких пропозицій Пісного. Ввечері 20 лютого почалися активні дії (20 лютого о 18:30 стався вибух та пожежа у казармі спецбатальйону «Беркут» на вул. Трускавецькій. Зі слів очевидців, відразу після вибуху з казарми вибігли кілька чоловіків у цивільному і з масками на обличчі, які втекли на автомобілі, – ред).
По телефону я отримав оперативну інформацію від керівництва області, що нас ідуть штурмувати. Особовий склад був попереджений. Нашим основним завданням було утримувати підрозділ скільки зможемо, а після того забарикадуватися в черговій частині, бо це єдине найміцніше приміщення. Принаймні, так ми тоді думали. Хто був під вікнами, хто під дверима. Я зайшов у кімнату зберігання зброї. Що відбулося, я не можу сказати, але стався вибух.
Коли заходили, чи відчували запах бензину, газу?
Нічого такого не було. Принаймні, я не чув. Думаю, що запах бензину одразу би вдарив у ніс. Я нічого небезпечного не запідозрив.
Вибух трапився після того, як ви увімкнули світло?
Я так пов’язав, бо фактично після того, як я включив світло, трапився вибух. Я давав такі покази і так воно і є, бо фактично більше ні до чого прив’язатися я не міг. Включив світло і все, що я побачив – стіну полум’я. (детальніше майор Голуб уже розповідав про це минулого року у відеозверненні).
Чи були розмови між працівниками «Беркуту», що планується підірвати склад зі зброєю?
Я таких розмов не чув. Хоча люди між собою багато про що могли говорити. Намірів у нас таких не було.
Яку роль у тому, що трапилося на базі «Беркуту» відіграв Пісний?
На мою думку, саме пан Пісний і організовував отих так званих, як сам він називав їх у розмовах, «тітушок», які приїхали десь зі сходу і щось роблять, грабують райвідділи. Пісний організовував ті погроми. Саме під його керівництвом вони були здійснені.
Які аргументи маєте на підтвердження тієї думки?
Я був в обласній раді два дні – 19 і 20 лютого, коли ми приїжджали і спілкувалися там із паном Пісним. І саме там ми бачили, які віддаються розпорядження, кому віддаються, про що говориться. Були там виконавці. Не сам Пісний ішов попереду і організовував «пацанів».
Він фактично при нас, зовсім не соромлячись, давав вказівки радикально налаштованим керівникам, авторитетам, куди йти, що робити, де що палити, а де ще почекати. Я всю розмову з Пісним подав прокуратурі. Я надав ті покази, не думайте, що я говорю це тільки вам.
Чи пам’ятаєте прізвища людей, яким Пісний віддавав накази?
Прізвищ я не пам’ятаю… А звертався він до одного з них «Женя» або «Зеник». Прокуратура встановила його прізвище, вона навіть його допитувала. Знову ж таки, ви ж знаєте, ким зараз став Пісний (у вересні його призначили заступником начальника Головного управління боротьби з корупцією і оргзлочинністю СБУ, – ред.) і як би не було, Львів то є моє рідне місто і там багато моїх родичів, за яких я хвилююся.
Коли прокуратура почала мені ставити ті питання, я одразу почав про це говорити. Одна із причин того, що слідство розвернулося на 180 градусів – був свідком, а став підозрюваним – призначення Пісного, який став тоді начальником Департаменту державної служби боротьби з економічною злочинністю МВС України. (Пісного призначили у вересні 2014 року, а через два місяці Голубу оголосили повідомлення про підозру, – ред.)
Крім того, що він і так був авторитетною людиною у Львівській області, то ще й зайняв таку посаду. Звичайно, у мене і в моїх колег був страх за своє життя і здоров’я та близьких.
Довгий час ви були головним свідком і після восьми місяців позиція слідства кардинально змінилася. Чому?
Вісім місяців я повністю співпрацював зі слідством, давав покази, нічого не приховуючи. Була одна експертиза, потім була друга експертиза. Після того як матеріали прокуратури були фактично зібрані, то, як кажуть, коли нема винного, потрібно його призначити. Я розумію позицію прокурора, якщо я один знаходився у кімнаті зберігання зброї в момент вибуху, то, звичайно ж, я міг щось зробити. Я вважаю, що остання експертиза фактично була зроблена під мої покази.
Більше не було кого звинуватити, щоб прокуратура не зайшла в глухий кут.
Що це була за експертиза?
Вони оглядали збройну кімнату, робили заміри. Коли робили цю експертизу, то там вже було все прибрано, стояла стіна. Її зробили орієнтовно через вісім місяців (3 листопада 2014 року після отримання висновків пожежно-технічної експертизи, яка встановила причини пожежі, слідчі звинуватили Сергія Голуба у підпалі бази «Беркуту», – ред.).
Звичайно, нічого там не було під охороною. Наскільки я зрозумію, експертизу робили експерти з Києва. Вони стверджують, що я заніс туди 16 чи 20 літрів бензину. Ви розумієте, що значить занести в оточений підрозділ стільки бензину? Це ж в кишеню не покладеш. Я двічі виходив з бази. Причому виходив через огляд активістів. Коли ми виходили і заходили, нас оглядали, перевіряли, що у нас в кишенях, щоб ми нічого не виносили і не заносили. Занести щось було неможливо.
Хто мав доступ до кімнати зберігання зброї?
Ніхто не повинен був мати, крім чергових, мене, і деяких офіцерів, які відповідальні за озброєння. Звичайно, я не знімаю з себе відповідальності, оскільки я керував підрозділом. Можливо, через слабкий контроль. Але на той час контроль здійснювався настільки, наскільки це було можливо. Тому важко сказати, чи хтось міг щось туди занести. Це ж людський фактор. Черговий міг щось недогледіти. Напруга, втома давали знати про себе. Такого наміру [влаштувати вибух у зброярні] у нас не було. Намір був один – втримати підрозділ і не допустити захоплення зброї.
Колишній «беркутівець» Роман Дракус прямо звинувачує вас у підпалі бази «Беркуту». Він каже, що бачив, як ви нібито заносили бензин…
Як він міг бачити, якщо того не було. Це його фантазії, як він то собі уявляє. У нас була з ним очна ставка в прокуратурі і що мене здивувало в його показах, що пан Дракус чомусь сидів у кущах навпроти бази. Ніхто з працівників не знав і не очікував того, а він чомусь опинився перед тим у кущах і чекав, що щось має відбутися.
Чому ви виїхали в Росію?
А куди виїхати?! Чому я поїхав? – Повірте, я міг би й далі боротися, але коли я починав будь-які розмови, мене ніхто й слухати не хотів. Якби я був затриманий і закритий, я б не зміг щось сказати. На той момент що б я не говорив, ніхто цього не слухав. Не слухали не тільки мене, а й моїх колег, товаришів. Фактично, у мене не було іншого вибору, як покинути територію України. Чому саме Росія, бо не треба було ні візи, нічого. Міг би я виїхати чи в Польщу, чи в іншу країну, я б поїхав.
Але ж є багато країн, де не потрібно візи. Наприклад, Білорусь, Молдова… У той час Росія вже воювала з Україною. Вас чекали в Росії?
Будемо казати, там у мене далекі родичі. Тому до них я і поїхав. Зрозуміло, що не поїхав туди на голе місце. Коли я виїжджав, то в мою сторону жодних звинувачень не було. Це все наклалося. Я написав заяву на відпустку. Ту відпустку я планував дуже давно. Останній раз я був у, будемо казати, далеких родичів ще у 2010 році. Маючи таку змогу, я туди й поїхав. Але коли я туди поїхав, то почалися ці звинувачення. Я не приховую, у мене були застереження, бо я також маю юридичну освіту і бачив, що відбувається, але тоді навіть ще не думав, що так воно буде. Звичайно, що коли я почув, що мене несправедливо звинувачують…
І знову ж таки, звинувачують лише мене. Уявіть собі, там було багато народу і тільки я щось один роблю. Я не знімаю з себе відповідальності за слабкий контроль у ті часи.
Чим зараз займаєтеся в Росії?
Працюю в будівельній сфері. Голова є, руки також, а виживати та годувати сім’ю потрібно. Як і багато наших українців у Росії.
Чи пропонували співпрацю російські спецслужби, знаючи, що в Україні ви керували спецпідрозділом?
Ні, таких пропозицій не було. Я звернувся, щоб мені надали тимчасовий притулок. Я тут зараз у статусі біженця.
Чи знають представники місцевої влади, хто ви, звідки?
Звичайно, знають, хто я. Але відношення таке саме, як і до інших українців. Якимось пільгами ми тут не користуємося. Ніхто звідси нас не жене. Мені співпрацю ніхто не пропонував. Я тут із сім’єю. Проблем немає. Сам себе забезпечую. Живу на ті гроші, які заробляю.
Чи підтримуєте контакти із друзями, рідними, які лишилися в Україні?
З деякими підтримую. Зараз багато наших хлопців на сході. Рідко, але спілкуюся з ними. Останнім часом вони часто їздять і в АТО і в Луцьку були тривалий час.
Чи маєте намір найближчим часом повернутися в Україну?
Звичайно, що хотів би. Ви ж розумієте, що я у Львові змалку. Я виріс там, вивчився, одружився. Мої діти звідти. Я сам звідти, батьки там живуть, родина. Усе моє життя пов’язане зі Львовом. Мене стримує лише одне. Я не боюся відповідальності, але не хотів би стати цапом-відбувайлом.
Я прекрасно розумію, я так само працював у правоохоронних органах і знаю, що принаймні зараз нічого не змінилося. Якісь зміни намагаються впровадити, але система залишилася системою. Державний механізм такий, що я буду доводити свою правоту п’ять чи десять років. Легше від того, що мене закриють і триматимуть без можливості спілкуватися не буде ні мені, ні моїм дітям.
Після переатестації, коли система зміниться, чи припускаєте можливість повернення в Україну для продовження розслідування у справі підпалу бази «Беркуту»?
Мені важко судити, бо я навіть не можу уявити, хто приймає участь в тій переатестації і хто атестує. І за якими професійними якостями набиратимуть людей у правоохоронні органи. Є поняття патріотизму, це добре, але є ще й рівень професіоналізму. Реформи потрібно вже було давно починати. Я сприймаю це як позитивний момент. Але я бачу як відбувається переатестація в Києві і наразі мені не дуже подобається, як вони це проводять.