Більшість партій ще досі не оприлюднила своїх програм, але з їхніх окремих положень вже можна зрозуміти основні меседжі до виборців. Вони всі про рівність, боротьбу з олігархами чи реваншистами, бандерівцями чи українофобами. Порушуючи популістичні за суттю соціальні питання, партії та їхні лідери намагаються показати, як вони боротимуться проти когось. Інколи проти всіх і себе самих, бо представники ще чинного уряду теж зменшуватимуть тарифи і боротимуться з олігархами, як робили це «успішно» останні 5 років. У нас всі борються проти всіх.
В Європі та США є проблема з ідеологіями, відчувається криза класичної політики та загроза приходу популістів. Ситуація в українській політиці нічим не відрізняється. Але ті партії пропонують розвиток – те, чого немає зовсім, або дуже мало в наших. Зі зміною кожного президента, уряду чи парламенту в нас говорять не про розвиток, а про покарання попередників. Ніхто не сперечається, що потрібно покарати винних і притягнути їх до відповідальності. Але «покарання» не повинно бути самоціллю. Особливо, коли карають попередників, виправдовуючи соратників. Це шаблон, за яким працює кожна партія.
У нас 5 років намагалися покарати причетних до розстрілів на Майдані та розграбування держави, але нікого так і не покарали. Ці гасла були популярні в команді Порошенка до останнього дня керування країною. Прихід нової команди не привів до зміни риторики – тепер карати збираються команду Петра Олексійовича, та «показувати їм ще раз». У відповідь ми чуємо розмови про реванш від оновленої партії БПП. Це замкнуте коло покарань і реваншу не приводить ні до чого нового, окрім погрози покаранням і реваншем. Тому й антикорупційні органи не запрацювали, бо було усвідомлення, що після чергових виборів «карати» будуть тих, хто зараз при владі.
Не вирізняються оригінальністю і нові партії. Для встановлення справедливості є важливим «покарання винних в організації нападів на активістів та журналістів», але це не може бути головним завданням для партії, як заявляє Святослав Вакарчук. Головним завданням має стати не «покарання», а формування системи правоохоронних органів, за якої не потрібно буде збирати мітинги та вимагати ловити/судити злочинців.
Війна олігархам, яку оголошував Петро Олексійович і яку хочуть продовжити нові партії, також безрезультатна. З податків українців рефінансувався ПриватБанк і, можливо, профінансується його повернення попередньому власнику. Це результат націленості на покарання, а не справедливість і рівність, про яку нам заявляють. У суспільстві, яке формувалося в 90-х і де весь великий бізнес побудований на незаконному заволодінні майном, заводами та ресурсами, дуже легко «воювати» проти когось дуже багатого. Але важко зрозуміти, що ці олігархи забезпечують роботою сотні тисяч українців. Війна призводить до проблем у пересічного громадянина, а не олігарха. Виглядає на те, що партії як Робін Гуди обіцяють відібрати в багатих, щоб віддати людям. Але насправді сотні тисяч людей просто залежні і не мають іншого вибору. Тому, починаючи боротьбу з олігархами, треба мати план, що робити далі з підприємствами і їхніми працівниками.
Що ж робити в цій ситуації? Домовлятись. Один з варіантів – доплата за приватизацію по низьких цінах, встановлення однакових для всіх правил гри, без преференцій. На сьогодні зміна депутатів, які представляють інтереси олігарха, призводить до того, що від президента до президента у нас міняються мільярдери, які мають преференції. Тому завжди буде з ким боротись.
Звичайно, більшості буде важко сприйняти думку, що політика з колишньої влади не водитимуть на допит. Але, чим закінчуються такі ситуації, ми добре бачили раніше. Буде кілька судів, потім вивчатимуть ще кілька років справу, а тоді якийсь окружний суд визнає, що розслідування розпочали незаконно. Прагнення справедливості і бажання покарати – це звична річ для людини. І тут немає значення хто правий, а хто винен. Ми просто не хочемо програвати, навіть якщо все законно. І якщо є можливість когось покарати, чому б це не зробити та не показати свою вищість. Люди люблять шоу і любили їх задовго до останніх президентських виборів.
І до всього, у всій цій боротьбі проти всіх поганих треба бути чесними зі собою. Будьмо відвертими, нікого відповідального і впливового за 28 років незалежності в Україні не покарали. Павло Лазаренко – це успіх правосуддя в США, а не нашого, як і Дмитро Фірташ. Якщо це неможливо зробити, то й не треба відволікати увагу такими речами. Потрібно будувати сильні й незалежні інституції, які не допускатимуть появи подібних проблем у майбутньому і, по змозі, виправлятимуть те, що є зараз. Ми тратимо десятки мільйонів на боротьбу всіх проти всіх. Це бездумне тринькання грошей. До того ж ми тратимо зусилля на боротьбу, а не на розвиток.
Ми стали частіше дискутувати про те, чи посадить Зеленський Порошенка, ніж говорити про курс долара і чому він не росте. Звичайно, що для Петра Олексійовича, його команди і прихильників прихід до влади Зе-команди – це реванш. Бо тепер поганці вони, переслідувати будуть їх, проти них відкриватимуть справи. Тому дії опонентів подаються як війни з усім українським, а отже реванш. Це приводить не до розвитку чи вирішення проблеми, а до створення ще одного осередку боротьби. Боротьби за все українське. Змішуючи українські символи, патріотизм, армію з політичним болотом. Питання Томосу яскраво показує, що команда Петра Порошенка вміє руйнувати все, до чого доторкається. Тому їхня війна за все українське дозволить партії увійти в парламент, але паралельно погіршити думку людей щодо Закону про мову, ЄС та НАТО.
З іншого боку, ті, що розмовляють російською, хочуть змін у квоти та Закон про мову, бо для них квоти – не створення української ідентичності, культури та розвиток мови, а інструмент тиску та покарання. Покарання за відсутність активної позиції у 2013-2014 роках. Ми українізуємось, щоб не повторити подій 2014-го, що сталися через російськомовне населення Сходу України, – десь так виглядає спрощена риторика політиків-патріотів. З людьми не вели інформаційної роботи, тому квота на радіо виглядала як покарання, і зараз ці люди хочуть відновити статус кво. Зеленський для них – це інструмент повернення до попереднього стану.
За останні п’ять років ніхто не звертав уваги на Східну Україну і їхні проблеми, як не робили цього і раніше. Їх звинувачували і карали. Нові політичні партії, які дуже багато говорять про повернення Донбасу і Криму, не їдуть на Схід чи в Херсонську область. Вони з Києва, Львова, Тернополя чи Вінниці розказують, як вони покарають винних у всьому, що сталось у 2014 році, але не пропонують реальних змін. А винних уже призначили. Люди шукають захисника, того, хто може їх підтримати і зрозуміти. Інколи вони не мають іншого вибору, бо з ними ніхто інший не працює. Або шукають простих рішень, не розуміючи, що їм пропонують. І не дивно, що Опоблоки, «За життя» та керівник Російської Федерації мають таку підтримку на Сході. Так, це частина інформаційної війни, але привід для неї дають «патріоти», які всіх карають і не пропонують змін і розвитку.
Горе-патріоти хочуть карати тих, хто думає не так, як вони, і вчити любити Україну за шаблоном. Де тут розвиток української мови, культури та ідентичності? Його немає. Це радше російський принцип «дєди ваєвалі», ніж розвиток свого.
Жодна партія чи політик не пропонують бачення країни через 5, 10, 50 років. Заяви про НАТО і ЄС не мають під собою реального підґрунтя, не закріплені конкретними результатами. Це просто порожні заяви, покликані збурити суспільство «за» або «проти». Також мало говорять, що така взаємодія покликана розвинути державу, армію, економіку. Мотивація інша – відірватись від Росії. Така риторика не дозволяє людям пояснити користь від Європи, що й приводить до нерозуміння політики руху на Захід.
Новим партіям вартувало б відмовитись від риторики «покарання» і сконцентруватись на планах розбудови, взаємодії й розвитку. Нові обличчя, які кричать зі сцени про знищення старої політики, діють методами тої ж таки старої політики. Де гарантія, що, прийшовши до влади, вони не прилаштують систему під себе? Системні рішення мають народжуватись не після обрання, а до того, щоб ми розуміли за кого голосуємо. Бо нам куди важливіше знати, чи будуть створені умови для іноземних інвесторів, ніж те, чи новий уряд попробує повернути державі одну з приватизованих олігархом компаній.