Відома актриса театру і кіно Римма Зюбіна зіграє у трагікомедії «Вороги. Історія любові» за романом єврейського письменника, лауреата Нобелівської премії з літератури Іцхака Башевіса Зінґера. Режисером є Максим Голенко. Перші вистави відбудуться 23-24 листопада на великій сцені театру імені Марії Заньковецької.
Римма Зюбіна зіграла одну із центральних ролей, дружину головного героя Германа. Цю роль виконає добре відомий львів’янам Юрій Хвостенко, що знову повернувся до театру.
Римма Зюбіна відома глядачам за роллю Дарини у фільмі «Гніздо горлиці», а загалом має більше півсотні зіграних ролей у театрі та понад 100 у кіно та серіалах. На сцені театру імені Марії Заньковецької Римма втілить роль «воскреслої» дружини: єврейське подружжя Германа і Тамари, які поодинці врятувалися від розстрілу нацистами, зустрілися у Нью-Йорку. Виявилося, що Герман знову одружений на Ядвізі, яка переховувала його від нацистів, однак і їй він зраджує.
Режисер вистави Максим Голенко наголошує, що наскрізною темою вистави-трагікомедії «є співіснування людей та Бога: ця і любов, і зневіра метафорично завуальована у відносинах з жінками».
ZAXID.NET поговорив з Риммою Зюбіною про театр та кіно, визнання та критику.
Розкажіть, будь ласка, про «Вороги. Історія любові», першу вашу виставу у Львові.
Основа вистави – роман Іцхака Башевіса Зінґера. Це не п'єса, а інсценізація, зроблена актором та режисером Олексієм Доричевським. Працювати за романом завжди складно, тому що є багато сюжетних ліній і кожному інша здається найважливішою. А в драматургії треба окреслити якусь одну лінію, адже ми не можемо грати п'ять вечорів поспіль цей роман як серіал.
Коли я прочитала роман, який мені надіслав режисер Максим Голенко, я подумала, що буду грати маму Маші, жіночку у віці, бо я в серіалах у 36 років вже трьох бабусь зіграла. Я ніколи не чіплялась за те, щоб грати ролі молодих дівчат. Є в кожному віці свої переваги, своя краса і своя глибина. І, навпаки, чим старшою я стаю, тим цікавіше мені жити. Але Максим вирішив, що я буду грати Тамару.
Дія відбувається у 1949 році. Минуло десять років з моменту розставання Тамари з Германом, її чоловіком. Десять років вона провела в російських таборах. І приїхала до Нью-Йорка його шукати. Але виявляється, що він вже знову одружений. І в нього ще є коханка. Тобто Тамару ніхто не чекав.
Історія любові – друга назва вистави. Чиєї любові?
Ми це з'ясовували досить довго. Цього чоловіка, Германа, кохають три жінки. Одна заради нього змінює віру. Друга божеволіє від нього. Третя заради нього пливе до Америки. Що вони у ньому знаходять? Чому так?
На мій погляд, ця історія любові саме Тамари. Вона знає Германа набагато глибше. Вона простягає йому руку допомоги, як друг. Вона не бореться за нього, як за чоловіка. Роман закінчується тим, що Тамарі говорять: ви обов'язково ще вийдете заміж, будете щасливі. І вона відповідає: «Так, напевне, в наступному житті. За Германа». Це жінка, яка, втративши двох дітей, яких розстріляли фашисти, спільних дітей, попри все, кохає його.
По суті багато ваших героїнь є відданими жінками, що мають непросте життя. Наскільки вам це близько?
Мені дуже цікаво втілювати на сцені чи у кіно жінку зі зламаною долею. Тому що я знаю, що за будь-якими красивими рекламними фото найуспішніших родин, які нам здаються зразковими, є дуже багато всього, що відбувається за кадром.
І коли мені після фільму «Гніздо горлиці» деякі глядачі казали, що треба ж було показати таку жінку, знаєте, українську берегиню. Але про щасливу Марічку, яка вийшла заміж за щасливого Іванка, і вони народили дітей й щасливо живуть, не пишуть п'єс й кіно не знімають.
Має бути в драматургії конфлікт. Тоді мені цікаво. Чим болісніше, чим більше з надломами, з травмами, тим цікавіше. А в рекламних картинках що грати? Там одна фарба. Ходиш собі, посміхаєшся від щастя. Радієш і все.
Зараз я дуже багато думаю про долі жінок, молодих жінок. Про тих дівчат, які, приміром, втрачають своїх наречених на фронті. От вона мала нареченого. Він залишився ідеалом для неї. Чи вийде вона заміж потім? На які вона буде погоджуватись пропозиції, компроміси? Чи буде ця дівчина порівнювати нескінченно? Чи будуть вони народжувати? Чи будуть народжувати дівчата, яких ґвалтували?
Я весь час думаю саме про жіночі посттравми, я перемелюю через себе будь-яку історію. Навіть якщо вона перебуває далеко від України. Бо жінка продовжує рід. Вона дає життя. І чи повернуться наші дівчата з інших країн? Як зміниться картина українців, українських дітей через 20 років? Так, мені дуже цікаво.
А чим для вас є кіно?
У мене зараз кіно майже немає. Немає цікавих ролей в кіно, хоча мене запрошують часто, але це зазвичай якісь яскраві епізоди.
Нещодавно виповнилось сім років з виходу «Гнізда горлиці» в широкий прокат. З того часу такого рівня ролей у мене не було. Була недавно цікава пропозиція, але наплутали з термінами, і, як результат, я не знімаюся.
Я ставлюся дуже спокійно до цього. У мене з молодості є приказка: «Всіх бананів не з'їси, і всіх Офелій не зіграєш». Значить, це не моя Офелія.
Ви стали першою акторкою, яка отримала «Золоту дзиґу». Наскільки вам, як актрисі, важливе таке визнання? Наскільки взагалі такі нагороди важливі?
Ми з «Гніздом горлиці» тоді отримали шість нагород «Золота дзиґа». Окрім того, міжнародні нагороди в Індії, Болгарії, Польщі, Німеччині. Я ставлюся дуже скептично до звань, до нагород. Орден Княгині Ольги, який мені на якийсь День Незалежності дали, досі в Міністерстві культури лежить, я його вже роки чотири, напевно, не забираю. Це неважливо для мене. Для мене було важливим інше: нарешті з'явилась перша кінонагорода в Україні!
І є ще один важливий момент: інститут зірок. Він потрібен. Я не про себе особисто, але зірки мають бути.
Наприклад зірки в Голлівуді дуже активно завжди займають якусь соціальну позицію. Хтось допомагає дітям-сиротам, хтось хворим, хтось опікується екологією. Тобто вони мають інструменти для впливу на суспільство. Адже людям все одно потрібно на когось дивитися, рівнятися, кимось захоплюватися.
От я йшла на репетицію у Львові, привітався хлопець. Подарував мені цукерку, сказав: «Я вас обожнюю!». Це дуже приємно. У мене реально такого, як у Львові, немає ніде. Ні в Києві, ні в Одесі, ні в Ужгороді. Я маю у Львові завжди багато уваги. Деякі люди дякують за театральні роботи, деякі – за кіно, деякі – за позицію.
Тому «Дзиґа» для мене – початок інституту зірок. І коли мене запитують, які українські фільми подивитися, то я завжди кажу, що можна взяти списки номінантів на «Золоту Дзиґу» – і це будуть найкращі українські фільми. Навіть якщо рішення про переможця не збігається з моєю думкою.
До речі, у Голлівуді така нагорода змінила б життя актриси: відразу після церемонії було б вже кілька пропозицій нових проектів, і вранці агент актриси сказав би, що гонорар виріс у стільки-то разів. Натомість у мене сталося навпаки.
Розкажіть, будь ласка, про хейт. Фільм «Юрик» дуже розкритикували. Наскільки на вас впливають такі ситуації? І наскільки зараз доцільно робити кіно про війну, яка ще триває?
Напевне, з другого почну. Ми ніколи не зможемо визначитися, що таке кіно про війну. Я граю з херсонцями документальну виставу «Лишатися не можна», там якщо власну історію кожного актора взяти, то можна робити кіно або виставу.
Хтось сів собі в автобусі, поїхав спокійно, а у нашої акторської сімейної пари, у Євгенії Кірсанової та Руслана Вишневецького у телефоні знайшли фото з проукраїнського мітингу. Влаштували їм тригодинний допит, погрожуючи їх розстріляти. Дитина з чужими людьми була в цей час в машині. Оце теж кіно про війну.
Кіно про війну – це фільм про жінку, яка з котиками тікає з Херсону, проїжджає 50 блокпостів, яку не випускають 5 діб. Кіно про війну – коли в Ужгороді жінка здає квартиру безкоштовно, і гуманітаркою займається, і падає з ніг, і розірвала свої стосунки з родичами, які в Росії. Чи кіно про війну – це авіація, танки, батальні сцени, полон. Що для нас кіно про війну?
Поки ми сперечаємось, Росія знімає пропагандистське кіно про війну. Зі своєї точки зору. І знаходить копродукції з іноземними компаніями. Знімає викривлено. Знімає, як скрипаль потрапляє в лютому до Києва, а тут бандерівці бігають по Києву. І це бачить весь світ. І це ті маніпуляції, через які й у нас «рускій мір» впроваджувався.
Я знялася в проекті «Зв'язок». Там взято чотири сімейні пари з різних міст – Полтава, Одеса, Київ, Берлін. Відгуки дуже позитивні. Я боролась на знімальному майданчику з будь-якою ситуацією чи фразою, які могли бути сприйняті двояко. Ми зупиняли зйомки, телефонували редакторам, продюсерам. Можливо, там хтось нервував, але я впиралась, що моя героїня не буде під час повітряної тривоги примушувати зятя йти купувати ванілін. Дуже багато людей бере з телевізора собі приклади для життя, стосунків, як одягатися, які шпалери клеїти. На жаль, у нас під час повітряної тривоги мало хто ховається. А в мене у найближчої подруги у Києві розбомбили квартиру. Кожну повітряну тривогу вона з мамою, татом, котами, собаками, спускається в укриття. Якщо вночі є п’ять тривог, вони спускаються п’ять разів.
Я вважаю, що ми маємо бути відповідальними. Мені казали, що це ж не ви говорите, Римма Зюбіна, це персонаж ваш говорить. Але я була принциповою, я сказала, що ми маємо розуміти цю відповідальність. Це дуже слизький момент – казати, що не треба спускатись у бомбосховище. Я могла б, наприклад сказати: «Синку, я ще не встигла спекти пиріг, бо за день це вже п'ята тривога». А не те, що не треба йти ховатись. Мистецтво впливає на життя, впливає на поведінку. І я була абсолютно категорична в усіх таких моментах.
Тому коли вийшов цей скандал з «Юриком», я згадувала, що три місяці тому, на зйомках у травні, я була принциповою та непохитною, і правильно зробила. Щодо «Юрика» в мене не було підстав не довіряти компанії. З Валентиною Руденко, продюсеркою, ми знайомі дуже багато років – вона займалась документальним кіно. Вона вчилася на паралельному курсі з моїм чоловіком. Вона зняла серіал «Мама» з моєю подругою актрисою Олесею Жураківською в головній ролі. Олександр Тимченко, режисер, зняв «Спіймати Кайдаша», який всі люблять і хвалять.
І я дуже важко пережила цей хейт. Але я не буду зараз жалітися. Я попросила вибачення і прошу вибачення вкотре у людей, яким було важче, ніж мені. Які побачили неправду. Ми не мали на меті образити когось. Але стан, до якого були доведені актори, Тамара Антропова, я, був жахливим. Я боялась ходити по вулицях. Я такого дійсно ніколи не переживала. За два мої знімальні дні люди були готові мене знищити. А все, що я зробила до того, готові були перекреслити. Але потім, коли виходиш в інший світ, виявляється, що люди взагалі не знають, не бачили, не в курсі. Але я зрозуміла, що всі «Дзиґи» не дають право на помилку.
Коли почався хейт, навіть доходило до абсурду: деякі люди мені радили подивитись фільм «Маріуполь. Невтрачена надія», який я, власне, озвучувала. Надія Сухорукова, яка була авторкою щоденників, що лягли в основу фільму, писала мені слова підтримки. Це врятувало мене.
Комусь все пробачають чомусь, комусь ні. Ніхто з тих, хто писав мені образливі речі, не згадав, що я перша написала про відмову від співпраці з росіянами.
Наскільки актора легко підставити?
Дуже легко. Актор не присутній на майданчику весь час. Актор не присутній при монтажі. От у мене є, приміром, фільм, який я озвучила, «Ізоляція» про катівню в Донецьку, про яку мають знати всі. Я його озвучила більше ніж півроку тому. Він все ніяк не вийде. Весь час щось міняється. Режисерові Ігорю Мінаєву безкінечно дають якісь вказівки переробити фільм. Тобто я не знаю, яким буде кінцевий результат і чи фільм взагалі вийде, через прискіпливе цензурування.
Але хай там як, для мене слово «відповідальність» є одним з найважливіших, навіть у такій залежній професії, як актор.
Повернімось до Львова. Чого глядачам чекати від «Ворогів»?
Дуже красивої вистави, дуже стильної, дуже естетичної. У виставі багато змін відбувається внаслідок того, що крутиться коло, і весь час змінюються декорації. Я навіть жартую, що з цією виставою «по колгоспах вже не поїдеш». Вистава невиїзна.
До речі, я давно говорю, що потрібно розвивати культурний туризм. Думаю, людям з інших міст простіше приїхати та подивитись виставу, ніж зібрати та вивезти театр на гастролі. Це зараз дуже ризиковано і майже нереально. Уявіть, ми приїхали і почалась повітряна тривога. І нам треба збирати валізи і їхати назад.
Я вже згадувала, що будь-який матеріал я пропускаю крізь призму всього, що відбувається з нами зараз. І коли я читала цей роман, я думала, що ми вже зараз маємо готуватись до того, як ми будемо жити після перемоги. Треба робочі місця створювати для людей з інвалідністю. Обов'язково. Пандуси робити, і психологів виховувати, вже зараз їх вчити. Вивчати досвід країн, які пережили схожий досвід.
Працюючи над цим матеріалом, я розумію, що у нас вже почало відбуватися те, що відбувається у героїв. Вони порівнюють, хто більше страждав, в гетто чи в сталінському таборі, вони наповнюють своє життя шаленством.
Мені дуже хотілося б, щоб це не сприйняли як просто мелодраму, адже герої постійно ставлять собі безліч запитань. Чому моя героїня у 1939-му взяла з собою дітей і поїхала до батька? Чому не поїхала з Германом? Може, діти були б живі. Як можна вижити, коли на твоїх очах розстріляли батька, маму, дітей?
Герману постійно ввижаються фашисти. Він увесь час боїться, що вони зайдуть до Нью-Йорка. Тобто це люди травмовані назавжди. Скільки таких травмованих людей буде жити з цим поряд з нами? Скільки людей, що пережили окупацію і полон, будуть жити зі страхом? Як ми будемо виходити з цього всього? У мене дуже чіткі асоціації того, що переживають герої з тим, що ми переживаємо зараз.
Ці люди живі, але вони по суті мертві. В них немає ніяких стимулів. Вони бояться народжувати дітей. Моя героїня говорить: «Навіщо? Щоб неєвреям було кого вбивати?». І це все повторюється зараз в Україні, в Ізраїлі. А ми ж навіть уявити собі не могли, що поки будемо ставити виставу, в Ізраїлі почнеться жахлива війна, коли вбивають та викрадають дітей.
Але на поверхні вистави – історія любові. Тож, як і в романі, так і на сцені театру – кожен читає, дивиться і обирає свої сюжетні лінії. Хтось побачить дуже красиву, картинку, хтось побачить історію любові, для когось основним є повернення Юрія Хвостенка до театру. Кожен знайде щось своє.