- Ви надовго до Берліна?
- Я на ППЖ.
- Ви хотіли сказати на ПМЖ?
- Ні, саме на ППЖ – «поки Путін живий».
Такий діалог двох росіян-емігрантів зацитував у чаті один мій колега-журналіст із Німеччини. У Росії знову появилися свої «неповертанці», як в часи Радянського Союзу. Люди, котрі знають, що, повернувши до Росії, ризикують потрапити за ґрати, наприклад за статтею про компрометацію армії. Для цього вистачить лише війну назвати війною. Чи, не дай боже, висловитися проти війни, яку Росія нібито й не веде, згідно з офіційною кремлівською версією, бо веде «СВО» («спеціальну військову операцію»). А звинуватити в розв’язанні війни російську владу – то це вже злочин на рівні державної зради.
От найбільш знаний російський опозиціонер Алєксєй Навальний чогось був упевнений, що путінський режим не посміє кинути його за ґрати. То й повернувся з Німеччини на батьківщину. А режим дуже навіть посмів, причому засадив до колонії надовго, принаймні до ППЖ.
Та коли він вже помре? Кремлівська медицина здатна ще довго підтримувати російського очільника, якщо і не в активному, то принаймні в живому стані. Щоправда, нещодавно пролунав оптимістичний дзвіночок. Начальник Головного управління розвідки Міністерства оборони України Кирило Буданов дав інтерв’ю американському телеканалу ABC News, в якому, зокрема, розповів про тяжку хворобу Путіна.
«Він хворіє вже дуже давно. Впевнений, що має рак. Я думаю, що він помре дуже швидко. Я сподіваюся, що дуже скоро... Ми просто знаємо це – від людей, від джерел», – запевнив керівник української розвідки.
Ще одна заява про швидку смерть Путіна пролунала в новій книжці російського письменника й теж емігранта-«неповертанця» – Боріса Акуніна, тобто Ґріґорія Чхартишвілі. Наше видання вже згадувало, що нещодавно вийшла друком його свіжа повість «Адвокат біса». Повість-прогноз, водночас і повість-застереження.
Автор не називає ні імені, ні прізвища російського диктатора. У книжці він поданий як «Нацлідер». Взагалі автор у повісті прямо називає лише одного персонажа – Євґєнія Прігожина. Багатьом фігурантам дає імена, які легко засоціювати з реальними персонами, наприклад, пропагандист Рудольф Соловєйчік, телемодератор Владімір Раннер, телепродюсер Ернест Костантінов, речниця Захра Марієва, експрезидент Вєдмєдєв тощо.
Уже згаданий Алєксєй Навальний у повісті став Мандельним. Тут прочитується натяк на Нельсона Манделу, адже в повісті Мандельний після відсидки таки став новим російським президентом.
Утім скоро Мандельного обіграв досвідченіший, а головне значно підступніший політик зі старої кремлівської гвардії – Владислав Сергійович Хом’яченко, колишній віце-секретар президентської канцелярії. Чий прототип взято за основу? Це радше збірний образ. У ньому трохи (а може, і не трохи) від Владіслава Суркова, трохи від Владіміра Мединського, від Дмітрія Козака та інших у міру вірних «ад’ютантів його превосходительства».
Президентство Мандельного автор пов’язує з відновленням демократичного шляху, з поверненням обличчям до цивілізованого світу. Знову запрацювала вільна преса, громадські організації, у країні проходять чесні і справедливі вибори. От завдяки цим демократичним виборам до влади й повертається той самий ініціатор найкривавіших кроків попередньої російської влади Хом’яченко.
Як це йому вдалося – не буду вже цілковито спойлерити, бо ж хтось таки захоче прочитати «Адвоката біса». Наведу лише цитату зі заяви Хом’яченка, адресованої Західному світу:
«Мій смолоскип – червона кнопка. Так, ракети не злетять, але ядерні заряди вибухнуть. Вітри рознесуть радіацію на всі боки світу. До Америки, мабуть, не дістануть, але старенькій Європі кінець. Ми загинемо, але й ви також. Я врятував світ від ядерної катастрофи, я ж у разі потреби його і знищу».
Чому я зацитував саме цей фрагмент? Бо саме в ньому й міститься застереження Баріса Акуніна. Суть його полягає в тому, що не можна залишати Росії жодних шансів на відновлення могутності. Треба раз і назавжди припинити ці безглузді балачки про «збереження Путіну обличчя». Спершу міжнародна прогресивна спільнота повинна забезпечити повну й безапеляційну перемогу над Росією. Потім усіх російських очільників, причетних до розв’язання війни, необхідно передати до міжнародного трибуналу, до Гааги, Нюрнберга, Страсбурга – байдуже, щоби тільки відбувся справедливий, але суворий судовий процес. Потрібно раз і назавжди вирвати в Росії її смертоносне жало, тобто провести її цілковиту денуклеаризацію. Далі встановити міжнародний контроль над її силовими структурами та оборонним комплексом. Тут не можна не погодитися з Будановим, який у згаданому інтерв’ю заявив: «Країна-терорист, яка вимахує ядерною ломакою на всіх і всім погрожує, не є тим режимом, який має етичне чи політичне право контролювати зброю масового знищення». Якщо цього всього не зробити, то раніше чи пізніше Росія стане на шлях реваншу. І новітня історія РФ – наочний цьому доказ.
У повісті Баріса Акуніна «Нацлідер» помер несподіваною, але природною смертю, його вхопив удар прямо під час нудної, багатогодинної прямої лінії. Але нам не варто в очікуванні на перемогу сподіватися на провидіння. Перемагати треба незалежно від того, живий Путін чи мертвий. Бо, як справедливо зауважив російсько-американський історик та публіцист Юрій Фельштинський, «у Росії є 200 Путіних, які чекають на заміну нинішнього». Тож нам своє робить.