Зі світлин домашнього альбому інженера-нафтовика Станіслава Рахфала, випадково знайдених в Бориславі кілька років тому, на нас дивиться зовсім інший світ, який відійшов від нас у небуття - Борислав 20-30-х років минулого сторіччя. Се майже той самий Борислав, який описав Іван Франко у повісті «Борислав сміється».
Велетенські нафтові резервуари («баки»), нафтові вишки («шиби»), потужні металеві труби («налєбаки»), по яких у вагони текла нафта ( місцева назва «кип’ячка»), яку 1926 року в Бориславі потужно контролювали іноземні фірми: 88,5% нафтового прибутку йшло в кишені іноземних нафтових бізнесменів. При тім найбільша частка збагачення припадала на долю французьких підприємців, вони отримували 50,3% прибутку від бориславської нафти, далі йшли австрійці - 7,2%, котрим дуже посприяла залізнична колія, прокладена 1872 року, яка з’єднала Борислав із Дрогобичем та столицею Австро-Угорської монархії Віднем (до того нафту з Борислава кіньми возили до Дрогобича та Перемишля з ємністю 15 віденських центнерів, тобто 840 кілограм) і нарешті американські підприємці – 4,8% та решта іноземних фірм, які привласнювали собі 26,2% нафтового прибутку в Бориславі.
На одній із фотографій, зроблених Станіславом Рахфалом можна побачити «лебак» на річці Тисмениці – «лебаками» в Бориславі з 19 століття називали робітників, котрі кінськими хвостами або віхтям соломи збирали на поверхні води, по ровах і калюжах, нафту, аби продати її. На іншій світлині – Борислав після повені 1927 року, яка знищила міст у центрі, під яким щоранку збиралися «бараби» - саме так називали в Бориславі робітників, котрих роботодавці під цим мостом винаймали на низькооплачувану, тимчасову роботу. Можна побачити на фото і працівників Державної нафтової станції в селі Модричі, які транспортували бориславську нафту до дрогобицьких нафтопереробних заводів («рафінерій»), саме тією станцією з 1921 по 1928 роки керував Станіслав Рахфал. Сфотографована інженером і ріка Тисмениця, яка з 1926 року стала непридатною для використання через надмірне забруднення нафтопродуктами. Велике калабаня-озеро, яке утворилося внаслідок впадини землі, теж не пустує даремно, - воно як і люди сеї місцини також служить нафті: вздовж нього прокладено нафтопровід, який тримається на плотах. Поміж велетенських баків, труб та нафтових вишок, посеред болота та рідкої смердючої рідини можна побачити «касарні» - бараки для робітників – та хати, збиті зі старих дошок, які в своїй бідноті туляться одне до одного, шукаючи захисту та притулку. «Земля багата, люди бідні…», так 1926 року писав про Борислав Йозеф Рот у «Мандрівці по Галичині».
«Покинутий альбом» - така досить сумна назва цієї виставки світлин, сумна, як зрештою, і саме людське життя в цьому місті, яке називали у свій час «некоронованою нафтовою столицею Галичини».
Родинні світлини інженера: розкішний будинок подружжя Рахфалів на вулиці Залізничній в Бориславі, який Станіслав отримав від фірми «Петролєя», фото Рахфала посеред маститих білогривих коней, дружина інженера з накинутою на плечах великою плетеною хустиною, сестра та мати свідчать про те, що Станіслав Рахфал належав до промислової еліти, яка керувала нафтовидобувною галуззю Борислава.
Випускник Львівської політехніки Рахфал з 1921 року працював на підприємствах бориславсько-дрогобицького нафтового промислу. В 1935 році інженер захистив докторську дисертацію і видав найповнішу і єдину польською мовою монографію «Транспортування і складування нафти». В 1939 році виїхав з Борислава до Кракова, згодом повернувся і в часи німецької окупації працював на посаді інженера нагляду за тепловим промислом, а 1944 року посеред ночі поспішно разом зі своєю родиною покинув Борислав, залишивши там будинок з багатьма цінними речами та альбомом фотографій, які сьогодні можна побачити на цій виставці.
Експозиція «Покинутий альбом: Борислав Станіслава Рахфала» триватиме у виставковому залі Центру міської історії (Львів, вул. акад. Богомольця, 6) до 31 липня 2011 року.