Спостерігаючи за різними словесними баталіями, бачу, що люди не тільки отаборилися у своїх непроникних бульбашках, але й не хочуть нікого ні чути, ні бачити, окрім «своїх». Пророцтво Леніна зі статті «Партійна організація і партійна література» здійснилося. Тільки партійність сучасних медіа визначається не настроями «прогресивного пролетаріату», а всюдисущим олігархатом. Олігархічні медіа та «штабні» прикормлені інтелектуали досить швидко визначилися з больовими точками, на які варто натиснути, і зі словами, які можуть викликати бурхливі аж до сліз емоції або праведний гнів. Виробили низку риторичних фігур, які на рівні рефлексів дозволяють швидко розпізнати, ким є автор – союзником чи ворогом.
Ми й незчулися, як поділилися на непримиренні табори, наявність яких передбачає легку і швидку мобілізацію електорату, але відучує критично мислити. «Мобілізовані» під знамена вождя або партії громадяни не здатні не те що визнати свої помилки й хиби, але й просто почути протилежну сторону. Цікаво, що обидві сторони навіть чути не хочуть про аргументи одна одної. У цій ситуації жодні логічні аргументи не можуть подолати глуху стіну «партійності» і допровадити хоч до якогось консенсусу. Звідки це взялося і як із цим давати собі раду?
Почалося все, хай як дивно, з часів «перебудови» і «гласності». Саме тоді на інформаційний ринок зайшов плюралізм. Тоді вперше повідомлення та статті в пресі почали відрізнятися між собою. З’явилася нова незалежна преса. Почало оформлятися коло незалежних журналістів та публіцистів. Такий ренесанс потривав так довго, як довго продовжувалося міжцарів’я: компартійні органи владу безповоротно втрачали, а нові були ще не настільки сильними, щоб можна було затикати рота бунтівним молодим журналістам. Епоха «Поступу» і «Post-Поступу» тривала не так довго, але дала Україні чудові зразки журналістської роботи і цілу плеяду людей, котрі відрізняються від попередніх номенклатурників. Привчила дивитися на подію з різних точок зору і не боятися контраверсій у своїй голові.
Уже потім, коли локальне безгрошів’я остаточно замучило львів’ян, вони шнурочком потягнулися до Києва. Київські хліби були набагато ситнішими від львівських, але за них уже треба було розрахуватися часткою своєї професійної свободи та незалежності. У Київських видань та каналів вже були свої власники. З’являлися нові цікаві проєкти, але за кожним з них, як правило, виглядали чиїсь вуха і чийсь політично-комерційний інтерес. Якщо в них на початках ще не було відкритої цензури, то самоцензура процвітала буйним цвітом.
На зміну державним, а то й на їхньому місці, стали розростатися «приватні» видання. Паралельно формувалася кучмівська кланово-олігархічна система, яка не змогла б відбутися, якби багатії не мали власних медіа, через які впливали б на громадську думку. Зрозуміло, що ніхто собі не ворог, а український медіаринок досить обмежений, тому журналісти і публіцисти дуже швидко розрахувалися на «перший-другий».
Тоді вони ще мали можливість не так віддано служити своєму панові. А робота в різних редакціях не вела до розриву дружніх стосунків з подальшими виклинаннями та відкритою ворожнечею. Це вже потім вони чітко розділилися на приватне воїнство своїх сюзеренів і почали віддано імітувати сервільну лояльність.
У цей час навіть незаплямовані авторитети, піонери незалежної журналістики, вирішили не пасти задніх і долучитися до розробки проєктів, навіть таких, що мали досить сумнівне фінансування. Дехто з них думав, що йому вдасться на олігархічні або просто бандитські гроші вибудувати сучасне незалежне медіа. Дехто в процесі підстрахувався спеціальними американськими грантами. Окремі змушені були одразу «лягти» під грошодавців.
Вузьке коло друзів Олександра Кривенка знає, що під час співбесіди щодо працевлаштування Павло Лазаренко вже на старті залякував Сашка погрозами життю і здоров’ю дітей. Але й це не перешкодило Кривенкові стати радником прем’єр-міністра Лазаренка, а згодом і працювати на його політичну силу «Громада». Відома також історія про те, як Кривенко ледве не став прессекретарем Леоніда Кучми – забракло одного дня перед вибухом скандалу із вбивством Гії Гонгадзе. Та й сам Гія мусив пройти непростий шлях, від співпраці з «прогресивною соціалісткою» Наталією Вітренко до заснування на американські кошти «Української правди». Усе це свідчить не тільки про непростий період у становленні українського медіаринку, еволюцію в житті його топ-журналістів, але й про зміни у ставленні українців до сприйняття інформації.
Усі ці процеси пронеслися над Україною за дуже короткий час. Від звикання, сприйняття / несприйняття плюралістичного подання інформації в «перебудовний» час до нової «партійності» в незалежній Україні. Коли засновники політичних проєктів одночасно ставали фундаторами видань, які мали інформаційно супроводжувати й обслуговувати їх, відтоді українці знову стали віддавати перевагу «партійним» виданням.
Ця добровільна «партійність» з часом сформувала дуже категоричне ставлення до всього, що не збігалося з очікуваннями від прочитаного читачем. Не читаю і не сприймаю, бо це написано не «нашими», а отже проти нас. Очікування політичного та культурного суголосся від усього прочитаного та почутого вбивало критичне мислення в зародку. З одного боку, привело до розгулу дикого популізму, а з іншого – породило цілу низку успішних інтелектуальних пристосуванців. З’явилися спритники, які, немов камертони, відчували, що від них готова почути аудиторія. Вміло «вдягаючи» в слова махрового популізму основні «ввідні» від свого пана, вони збагачувалися матеріально і здобували любов і шану від своїх прихильників. Грілися в промінцях слави і достатку, витісняючи на далекий маргінес своїми солодкими казками і пафосними історіями тих, хто насмілювався пропонувати більш-менш критичний погляд на ситуацію. Ми не любимо критики, не хочемо знайомитися зі суворою реальністю. Ми болісно реагуємо, коли нас намагаються витягнути зі світу фантазій і мрій у неприглядну реальність. І в цей же час наші Фенікси, під виглядом провідних журналістів, публіцистів та публічних інтелектуалів, співають то колискову, то сурмлять до нищівного остаточного бою «наших» проти «їхніх». Накручують й електризують суспільство до максимуму, запускаючи незворотні руйнівні процеси. З надією, що на руїнах знову вдасться вивісити свій прапор перемоги.
Перемоги не буде. Буде чергова руїна, піднятися з якої буде ще важче, якщо взагалі можливо. Правда, ті, що так вміло поєднували підігрування примітивним настроям мас з роботою на олігархів, знову можуть опинитися у фаворі. І вкотре розповідатимуть, як вони попереджали, застерігали і передбачали. Не нове.
І наостанок нагадаю, що перемоги олігархату, як і глибинного розколу суспільства на два ворожі табори, не було б без ефективної роботи на своїх замовників – полум’яних публіцистів, відомих колумністів та журналістів, кваліфікованих політологів та політтехнологів, публічних інтелектуалів та моральних авторитетів. Цілої плеяди публічних людей, покликаних інформувати суспільство, сигналізувати про проблеми, допомагати розібратися у складних суспільних реаліях, а не обслуговувати щедрих до них феодалів. І ще одне, публічний інтелектуал відрізняється від розумної (часто просто хитрої) людини своїм нонконформізмом. Готовністю сказати гірку правду, навіть якщо вона його маргіналізує, зацькує і розтопче. А от покірне теля у двох мамок ссе.