Маркування публічних просторів інститутами влади для самолегітимації чи утвердження власного дискурсу сягає глибиною античних часів: по всій Римській імперії після переможних битв чи приєднань нових провінцій на честь імператорів споруджували тріумфальні арки, колони та обеліски. Хоча ця практика тривала і в Середньовіччі та добу Ренесансу (тоді переважала релігійна тематика: статуї святих, Діви Марії, чумні стовпи), у модерну епоху до неї підійшли з особливим розмахом. У час конструювання націй та «винайдення традиції» міста стануть ареною революцій та суспільних рухів, центрами зосередження політичної влади, яка в монументальній формі промовлятиме до широких мас: якими є цінності спільноти, якою є панівна версія минулого і як його потрібно пам’ятати, навколо чого будується ідентичність та відчуття групової належності.
Як пише Ґжеґож Россолінський-Лібе, після Французької революції пам’ятники перестали бути інструментом самозвеличення правителів, натомість їх дедалі частіше використовують для виховання «народу» і конструювання власного «я». Німці по всьому світу споруджували так звані «вежі Бісмарка», площі італійських міст всіяли пам’ятники Джузеппе Ґарібальді. Новопосталі держави звертаються до стародавньої історії, щоб побудувати континуїтет зі «славним минулим». Франція спорудила 1865 року величний монумент галльському вождю Верцингеториксу, що очолював опір Юлію Цезарю. За десять років по тому Німеччина відкриває ще більш монументальний пам’ятник Армінію, германському вождю, що переміг римську армію у 9 р. н. е.
Ліворуч: статуя Верцингеторикса (Франція)
Праворуч: статуя Армінія (Німеччина)
Ще пізніше з’являються пам’ятники «об’єднанню нації»: 1883 року в парку Нідервальд завершується спорудження 38-метрового Пам’ятника Німеччині (Niederwalddenkmal). І нарешті Рим: тут між Капітолійським пагорбом та Площею Венеції з 1885 по 1911 рік звели гігантський 81-метровий монумент на честь першого короля об’єднаної Італії – Віктора Еммануїла ІІ (Vittoriano). У своїй розвідці Девід Аткінсон та Деніс Косґров дослідили використання цього «театру пам’яті» в офіційній риториці ліберального та фашистського режимів. Саме тут виголошував свої промови Беніто Муссоліні, саме тут і зараз щороку 2 червня відбуваються військові паради на честь Дня проголошення Італійської Республіки. Крім того, після 1870 року в Італії виник еклектичний архітектурний стиль умбертіно, що в часи правління короля Умберто І (1878–1900) був покликаний втілювати національні традиції архітектури в об’єднаній державі.
Вгорі: Нідервальдденкмаль, монумент на честь об’єднання Німеччини
Знизу: Вітторіано, монумент на честь об’єднання Італії
Чи не кожний політичний режим, що претендував бодай на якесь місце в історії, активно трансформував міський простір. Ідеться передусім про тоталітарні режими міжвоєнної та повоєнної Європи, пострадянські режими (найяскравіше це проявилось у Середній Азії, проте сюди ж можна зарахувати й Україну періоду Леоніда Кучми, за якого було відновлено багато зруйнованих більшовиками церков, а також здійснено масштабну реконструкцію майдану Незалежності). Проте свій матеріальний слід в історії прагнули залишити не тільки авторитарні правителі. Починаючи з Жоржа Помпіду, майже кожен президент П’ятої республіки у Франції робив помітний внесок в образ французької столиці. Найбільший розмах мали grands projets («великі проєкти») президента-соціаліста Франсуа Міттерана (1981–1995), реалізацію яких він контролював особисто. Таким чином у Парижі з’явились Музей д’Орсе, Піраміда Лувру, Бастильська опера, Національна бібліотека Франції, Інститут арабського світу, Велика арка Братерства (Дефанс) та ще низка об’єктів, через які Соціалістична партія робила наголос на культурі та застосуванні сучасної архітектури.
Національна бібліотека Франції
Для дослідження комеморативних політик важливим є концепт «місце пам’яті» (lieu de mémoire). Цей термін, запропонований французьким істориком П’єром Нора в однойменній колективній праці, позначає місця чи явища, які з часом набули особливого значення для спільної пам’яті та цінностей певної групи людей. Взагалі, варто зазначити, що тема публічної пам’яті Львова є доволі добре опрацьована істориками, соціологами та теоретиками архітектури. Для нас важливо, як політична влада репрезентувала себе у Львові, розширивши межі аналізу з пам’ятників також на інші елементи міського простору: торгові виставки, кладовища і меморіальні комплекси, храми. Тому почнімо проєктом «польського» Львова. Про що докладніше йтиметься в наступній статті.