Поліглот – це людина, яка володіє багатьма мовами. Скількома саме не важливо, а от важливо, що багатьма. Кількість мов може варіюватися. Поліглотом також називають тепер зазвичай і людину, яка володіє всього лиш кількома мовами (ну принаймні, більше, ніж п’ятьма).
В англомовному світі той, хто знає хоч одну (чи бодай дві), окрім «інґліш» чи «амерікен інґліш», також вже вважається ледь не поліглотом. У західному світі (як і в східному, либонь) той «інґліш» зазвичай знає більшість поспільства, це своєрідна «лінґва франка», або ж «мова міжнаціонального спілкування».
У нас же в Галичині ситуація із поліглотством ледь не унікальна. Той кандидатський мінімум у поліглоти має сливе кожен галичанин. Чому? Як так? Резонні запитання. А відповідь дуже проста. Беремо узагальнено, звичайно. Кожен у цьому контексті далеко не кожен, та все ж. От, кожен знає рідну українську, всотав її з молоком матері, так би мовити. Російську мову знає також кожен, хоч її по школах вже і не вивчають; телебачення, комп’ютери, соціумні перверзії тощо. Польську мову кожен так чи сяк також знає, принаймні на розмовному ламаному рівні. У школі вивчає принаймні одну іноземну мову, ту ж англійську. Або дві, як у нашій спеціалізованій 28-ій школі – від початку німецьку, а далі ще й англійську. Хтось та й стикається ще з якоюсь мовою (якимись мовами) в силу обставин. Трудова еміграція до цього спричинилася, діти від батьків-заробітчан, від відвідин їх в інших країнах здобувають знання і відповідних мов. Досить часто звучить на вулицях Львова італійська, іспанська, португальська тощо, і то з уст молодих львів’ян, а не лише «романо-турісто». Про звучання інших мов на вулицях Львова зараз не будемо. От і маємо, що у нас в Галичині живуть суцільні поліглоти.
Скількома ж мовами володіють політики? Та стількома ж, як і пересічні люди. Якщо хтось із політиків знає добре якусь іноземну, англійську чи німецьку, французьку чи іспанську, то це вже матеріал для його піару, пожива для його возвеличення. Хоч це має бути нормальною практикою – хочеш іти в політику, тоді вчи та знай мови, бодай декілька. Але то все ілюзія, бо гай-гай далеко не всі знають і українську. Для «політичної» української нації українська мова має бути не лише «державною», а таки рідною. Це вже інша тема.
Ще від совка була нав’язана ситуація: навіщо, мовляв, знати інші мови, коли знаєш російську? І далі ще триває та абсурдна ситуація (яка, щоправда, вже, слава Богу, редукується поступово). Це у нашій «внутрішній Монголії», а у «зовнішній Монголії», тобто по закордонах тією «мовою міжнаціонального спілкування» є англійська. І також виникає ситуація: навіщо, мовляв, знати місцеву мову, коли ти знаєш англійську? У деяких країнах окрім місцевої мови другою офіційною є англійська. Декому, хто перебуває там довший час чи робить туди часті наїзди, вистачає там англійської. Бо навіщо знати місцеву мову, коли ти знаєш російську? Пардон, англійську.
До найпродуктивніших поліглотів у царині українського художнього перекладу належать Микола Лукаш (який до п’ятилітнього віку взагалі мав затримки мовного розвитку, зовсім не розмовляв; коли ж до його рідного Кролевця прибув циганський табір, Микола вирушив із циганами на декілька місяців у мандри; повернувшись, почав розмовляти, але циганською мовою; потім вже були – українська, російська, польська, їдиш, французька, німецька, англійська, інші мови), Григорій Кочур, Василь Мисик. Павло Тичина вивчав чимало мов, перекладав. Максим Рильський знав ще більше мов, перекладав, та й премія за перекладацтво носить його ім’я. Мій приятель «Пако», себто Юрій Покальчук знав понад десяток мов, перекладав із них. Чи не найбільшим українським поліглотом вважають мовознавця Андрія Білецького, який володів понад дев’яноста мовами. Про Агатангела Кримського – далі й окремо.
Мене не раз запитували – скільки я знаю мов. Я зазвичай відбуваюся цитатою з Агатангела Кримського: «Я на шляху вивчення української мови». В історії української культури Агатангел Кримський (який, до слова, не має жодної краплини української крові, тобто є не «етнічним» українцем, а «політичним») залишається, мабуть, найбільшим поліглотом. Коли він на питання – скільки ж мов він знає, відповідав отим: «Я на шляху вивчення української мови», – то, звичайно, трохи кокетував. По-перше, він був одним із найкращих знавців української мови, а по-друге, в одному з листів писав: «Легше буде сказати, яких мов я не знаю» (за різними відомостями, він знав від шістдесяти до ста мов).
Я ж «офіційно» вивчав дванадцять мов. А деякі, окрім того, «вивчав» для розваги чи для розширення кругозору. Українська мова моя рідна, крім того її я вивчав у школі, як і російську (з другого класу), і німецьку (з першого класу). Ще в молодших класах мама мене з братом Тарасом вчила польської мови («Gramatyka na wesoło» була нашим підручником). У молодших же класах мій брат самотужки взявся за грузинську мову, потім викладав мені лекцію за 10 копійок, а я вже за 20 копійок перевикладав цю лекцію нашому сусідові (через стіну) Любкові Петренкові (якби ж типологічно такого принципу я дотримувався й надалі, то був би вже мільйонером). Це протривало недовго, як і з вивченням іспанської мови (з того я запам’ятав лише, що знак оклику і знак питання ставиться і на початку відповідного речення, але перевернутим). Другої іноземної у радянській школі ще не було, як то є тепер. Шістнадцятилітнім юнаком вступив на славістику до Львівського університету. Першою спеціальністю була сербохорватська мова (тепер фактично дві мови – сербська і хорватська), другою спеціальністю була польська мова (яку вже вивчав, та й у Львові із тим простіше, хоча я й був «ляхоненависником»). Третя слов’янська була на вибір: я вибрав верхньолужицьку (викладав Костянтин Трофимович). В університеті ще вивчав старослов’янську (порівняльну граматику слов’янських мов не беремо до уваги). Потім довелося кільканадцять років викладати церковнослов’янську мову (в українській, себто івано-лучуківській редакції) у Львівській богословській академії, реорганізованій згодом в Український католицький університет. Латину вивчав два семестри. Від середини першого курсу три з половиною роки вивчав перську мову (фарсі-ірані) в Яреми Полотнюка (факультатив в університеті), в нього ж пройшов і вступ до арабської мови. Іспиту з фарсі-ірані не здавав, бо тоді йшла війна в Афганістані, а через запис в університетському дипломі про знання фарсі зразу б загребли в Афган (де офіційною мовою тоді була фарсі-кабулі). Тоді почав вивчати їдиш в Олександра Лізенберґа (він вже в похилому віці став тоді першим головою першого в совку Товариства єврейської культури ім. Шолом-Алейхема, а я став його першим учнем з їдишу). Болгарську перед п’ятим курсом (серпень-вересень 1985 року) вивчав в університеті міста Велико Тирново. Словацьку мову вивчав у Братиславі у 1989 році (Studia Academica Slovaca). Коли в студентські роки два інші лугосадівці (мова йде про літературну групу «ЛуГоСад» - ред.) Назар Гончар і Роман Садловський на заочних курсах вивчали італійську мову, я за неї взявся самотужки, бо не хтів залишатися «за бортом» і на курси не хтів записуватися. Ще за деякі мови брався самотужки, за білоруську, чеську, інші слов’янські, – мені то було не важко як славістові (хоч білоруську засвоїв ще школярем, читаючи в оригіналі романи Уладзіміра Короткевича). Тож офіційно й виходить дванадцять, інші поза тією рахубою.
Але поліглотом себе не вважаю, не маю для цього вагомих підстав, а все через той «інґліш», бо сливе кожен, хто так чи сяк владає хоча б «бед інґліш», вважає себе ледь не поліглотом. У мене було в молодості принаймні дві нагоди вивчити англійську мову, і все це пов’язане, зрозуміло, із кобітами. Пригадуєте Остапа Бендера, якого «любили домогосподарки, служниці, вдови, і навіть одна жінка – зубний технік». Так от, мене любили принаймні дві англійські філологині, з першою навіть колись справа йшла до одруження, але я ще був занадто молодий чи незрілий до такого кроку. Я цією дуплетною ситуацією не скористався (теж мені безсрібник; «вбивати треба таких толстовців», – як казав той же Бендер). Але святий Миколай приніс мені минулоріч самовчитель «Англійська без репетитора», тож таки найближчим часом я візьмуся за англійську і певним чином її «освою».
Моє «недополіглотство» придалося (та й далі придається) мені суттєво при роботі (яка триває вже от десяток років) над шеститомною енциклопедією «Світова література у персоналіях і пам’ятках», якої я не лише співупорядник (разом із Борисом Щавурським), а й науковий редактор. Там імена-прізвища (чи псевдоніми) авторів-персоналій подаються і в оригінальному написанні, назви творів також зазвичай подано у дужках мовою оригіналу. Виходячи з власної «єрундиції», я якось даю з тим раду. Зі слов’янськими написами мені як славістові цілком «нестерпно легко». З романо-германськими (яких тотальна більшість) загалом також. Із перськими тощо, записаними арабською в’яззю, розбираюся, бо вивчав ту в’язь і вмів навіть нею сам писати у студентські роки. Із єврейськими (івритом та їдишем) зрозуміло (Олександр Михайлович на перших же ж заняттях питався: «Івасю, як ви вмієте так зразу і ловко писати справа наліво?», а я йому – про фарсі). Угорські написання (крім того, що там завжди прізвище має стояти перед іменем) знаю (пройшов фонетику та графіку угорської мови, яку вивчав, коли після першого курсу був закоханий у красуню-філологиню на прізвище Криниця, вона була з Рахова, знала і румунську, і угорську). Даю раду з турецькою, яку підівчив, коли на третьому курсі писав курсову з мовознавства «Турецькі запозичення в сербській мові». Є ще різні нюанси, але то вже апендикси. Грецькі, вірменські, грузинські написання перевіряю умоглядно з логарифмічною лінійкою. Зрештою, їх не так вже й багато. Складніше з китайськими, японськими, корейськими (деякими іншими) написами, їх приймаю на віру (хоч також перевіряю, звісно). І їх не так вже й багато, порівняно, у загальному огромі енциклопедії. Тож життя та робота продовжуються, панове присяжні засідателі.