ZAXID.NET продовжує спільний із українськими видавництвами літературний проект. Ми публікуємо уривки книжок, які ще тільки мають побачити світ або щойно побачили.
Цього разу публікуємо уривок зі збірки оповідань Богдана Волошина «Політ золотої мушки», який зовсім скоро має побачити світу у «Видавництві Старого Лева».
Богдан Волошин. Фото: Facebook
Нова весела книга Богдана Волошина детально знайомить читача з вигаданими - чи то пак легендарними - галицьким містечком Бурачковичами та сусіднім селом Лопушною. Крізь призму «життя й діяльности» персонажів усіх історій перед нами поступово розкриваються інтимні подробиці приватного та громадського чину видатних бурачківчан, як-от мера містечка Романа Задупського, секретарки маґістрату Теклі Мілєрової, авторитетного сторожа Ладзьга Микуличина, митця трагічної долі Влодка Фарнеґи, грабаря Мерлюня та інших достойників і достойниць. Подекуди ірреальні та фантасмагоричні, часом ліричні та психологічні - оповідки-хроніки Богдана Волошина з їхнім неповторним колоритом покутсько-бойківських говірок здатні забезпечити справжню «сатисфакцію від релаксації». За мотивами книжки режисер Іван Кравчишин зняв однойменний фільм.
Тестамент
1.
Мої дзідзьо приставилися на рано, коли тато відсипалися після уродин стрийка Михайла, баба Ганя сиділи на черешні й боялися, щоби тато не встали, а я мав п’ятнайцять літ і щось писав собі в лопухах.
Вранішню тишу зрушив страшний крик мого братчика Юрка:
- Бабцю, бабцю, злазьте! Наші дзідзьо лежать, не дихають і очі не відкривають. Я їх уже щипав - а вони зимні!
- Та закрийся, синцю, - засичала бабця з черешні, - бо як збудиться твій тато, то нас усіх позабиває...
Та було вже пізно: через вікно разом із друзками скла вилетів татів чобіт і завісився на сусідній із бабою галузці. Напрактикована баба Нуся, як п’юрко, злетіли з черешні й уже кричали до мене з-за брами:
- Миколо, вилазь, заразо, з лопухів і пильнуй тата, щоби не спалив хати, а я лечу до стрийка Михайла і буду збирати родину...
Я думав, що наразі все буде спокійно і матиму часину (заким татуньо взували другий чобіт), аби написати вірша на смерть діда. Уже навіть перші рядки лягли на папір: «Виє вітер, завиває - дзідзьо вмерли, їх немає...» - але завив не вітер, а наш пес Мундзір, дідів вигодованець. Ураз вилетіли двері з рамою, впали на спудженого Мундзіра, і з хати показалися мої тато. Вони були бурачкові, в калясонах зі шнурками і дуже недобрі. Зараз вони, як усе, мали згадати нашу мамцю, котра два роки тому завербувалася на Портуґалії, бо їх тато дуже били, а потому би шукали бабцю, котру ненавиділи з того самого часу, як вони дали татові вженитися на нашій мамі. А вже потому надходила наша з Юрком черга...
Татуньо відірвали від одвірка лату, нетвердо стали босою ногою на подвір’я. Тут ними хитнуло, і вони навзнак упали на сходи.
- Ми-ко-ло-о-о, - застогнали тато, - вилазь, паскудо, з лопухів! Кобзар захалявний... І знайди мені другий чобіт, бо без нього падаю...
Я мусив пропустити повз вуха образу «кобзарем захалявним» і озватися, бо тато, направду, в нервах могли спалити хату разом із небіжчиком і з рештою нерухомого майна.
- А ви битися не будете? - питаю несміло.
- Та на холєри ти мені здався... Була би на твоїм місці твоя мамця солодонька - я би зробив їй нині празник на Івана Купала...
І тато сказали кілька таких слів, що я мусив заткати семилітньому Юрчикові вуха. Присиливши себе, виліз із лопухів, сторожко попластував попри тата до черешні. Але вони не здержали слова. Ніби щось згадавши, закричали: «Де баба?!.» - і кинули в мене латою. На щастя, я встиг припасти до землі й дошка влетіла в стайню, звідки відразу подала голос льоха Чуча.
- І вона пискує до мене! - сказали з прикрістю тато, шукаючи по кишенях сірники, щоби спалити стайню до фундамента, як то було вже не раз.
Але бабця ще вночі повитягали запалки.
За секунду тато натягнули другий чобіт і тяжко подивилися мені в очі:
- Миколо, як ти такий мудрий, то скажи мені, де баба?
- Вони полетіли до стрийка Михайла збирати родину, бо нині наші дзідзьо вмерли.
Тато якийсь час сиділи тихо, лише крутили білками. Було чути, як стогне скалічена льоха.
- Як умер? А що мені відписав?
- Їх мертвих видів тілько Юрко. Казав, що вони лежать зимні й не дихають.
Тато помалу встали, пішли до ванькіру. Я - за ними. На ліжку тихо лежали наші сухенькі дзідзьо і перестрашено дивились у стелю. Певно, їм тато приснились. А живі їхні син мацали дзідзя за ногу.
- Направду, старий - зимний. Дзідзю, вставайте, то я, ваш син Ромко! - кричали тато і смикали небіжчика за ногу.
Дзідзьо навіть не кліпнули, тільки на підлогу впала і розбилася шклянка з їхніми зубами.
- Шляк трафить... - пошкробалися за вухом тато, - вмер і навіть не сказав, що мені відписав...
Тато ще хотіли сказати пару слів, але не встигли, бо до хати зайшла ціла наша родина і стала під стіною: боялися господаря.
Наперед виступили запухлі стрийко Михайло.
- Чекай, Романе. Віддай дзідзьові зуби і слухай мене...
- Що, частку свою зачув?!. Не дістанеш і ґудзика від татового анцуґа!
Мої тато зачали махати руками перед стрийком, але стрийко були більші, злапали їх і прив’язали до крісла. Тато завстиджено замовкли, а стрийко давали накази:
- Мамо, заберіть у Ромка дзідзьові зуби і вставте татові.
- Я сі бою...
Тоді стрийко самі відобрали в тата зуби. Спробували їх запхати, але дзідзьо не схотіли відкривати писка.
- Мамо, робіть щось, бо я вже не знаю...
- Я десь читав, що в таких випадках небіжчика треба полоскотати, - подав голос зоотехнік по материній лінії Федь Козельський.
- А йому не зашкодить? - запитала баба Нуся.
- Я як доктор вам кажу.
- То лоскотайте.
Стрийко запхали руки дзідзьові під пахи, а Федь шкробав п’яти. Якийсь час небіжчик терпіли, але таки відкрили писка. Жінки в хаті заголосили, а баба Нуся шість разів мліла, і я мусив її відливати дощівкою з балії.
Нарешті мудрий Козельський виголосив:
- Треба пакувати, стрийку, дзідзя до вашого «Запорожця» і їхати до Львова, щоби там составили акт про наглу смерть. У Бурачковичах такого доктора нема.
- І зразу візьмем у нотаріюша тестамент, - потерли руки стрийко Михайло, косо позираючи на мого тата.
При слові тестамент тато два рази спробували перекусити шнурок, але їм то не вдалося.
- Чекай, Міську, я тобі ґранду ще зроблю...
На те стрийко відповіли:
- Ромку, будь чоловіком, у нас нині тато вмерли, а ти пискуєш. Як пообіцяєш, що будеш пристойно себе вести - візьму до Львова.
Тато муркнули, що будуть, і їх стрийко Михайло розв’язали. Потому тато вислали бабу Нусю на пошту відбити телеграму братові дзідзя Алозію, який мешкав у сусідній Лопушній, аби вони вчасно приїхали на погріб і застали дзідзя ще на землі.
Поки бабця на пошті мордувалася зі словом «скороспостижно скінчився», тато разом зі стрийком пробували запхати небіжчика до машини. Але дзідзьо не хотіли згинати ноги в колінах.
- Які ви, тату, вперті! - дорікнув старому стрийко Михайло, - казав вам: не пийте стільки квасного молока, будете мали відложення солей по колінах, а ви не слухали. І що тепер маєм робити?
Дзідзьо ніби почули й зігнули ноги. Тато зразу надулися на стрийка.
- Видиш, Міську, тебе слухає. Видно, направду, хату тобі відписав...
Стрийко на то нічого не сказали, а посадили дзідзя до машини.
- Ромку, сідай зозаду і пильнуй, аби в тата знову зуби не вилетіли. І ти, пуцьвіріньку, лізь, - кликнули мене, - будеш за свідка. А ви всі чекайте нас за годину з нотаріюшем і не розходьтеся, бо має приїхати вуйцьо Алозій. А в нього слаба пам’ять і може блудити на цвинтарі цілий день.
З тим ми і рушили. Стрийків «Запорожець» гопкав по дорозі, й, направду, якби не тато, дзідзьо могли не тільки згубити зуби зі спадкової саксонської порцеляни, але взагалі випасти на дорогу.
Небіжчик і я мовчали, то тато самі затягнули на повен голос, певно, ще відучора недоспівану пісню:
- Гей, най-ливай-тей, пов-ніїй чай-ри...
Тато так яйкали, бо машина на кожду ноту їх підкидала. Пісню підхопили стрийко:
- Щоб край-щей в сві-тій жило-гой-сяй!
- Ромку, заткайся, бо на рогатці міліціянт стоїть!
Тато заткались, але запізно: міліціонер показував нам пристати. Стрийко на ходу пересадили за кермо дзідзя, а самі сіли біля нього.
- Він не пив, - сказали вони татові.
Дзідзьо перестрашеними очима дивилися на дорогу. Міліціонер сказав у відчинене вікно:
- Ваші документи!
Дзідзьо далі дивилися перестрашеними очима на дорогу. Міліціонер теж задивився на дорогу. Там лежала збита пляшка. Міліціонер копнув її ногою і знов учепився до дзідзя:
- Дайте ваші документи, бо я сержант Петрик!
Дзідзьо не відводили очей від дороги. Ціла родина робила те саме. У тата лице було таке, як у Гонти, який ріже своїх дітей. Нарешті міліціонер плюнув:
- Тьфу! Як не дасте документи, то всі підете до криміналу!
Тоді подав голос стрийко Михайло.
- Ми всі глухонімі. - І дістав документи з «бардачка».
- Так, - сказали тато.
- А хто співав у машині?
- Радіво, - сказав я.
- Добре, їдьте, але скрутіть звук радівоточки... - сказав міліціонер, і ми в’їхали до міста.
- Через дурний спів у дзідзя мало права не забрали, - плюнув на шибу стрийко Михайло, - щастя, що не брав небіжчика на аналіз крові в алкоголі...
Дорога вирівнялась, і машина покотилася до нотаріяльної контори. Стрийко вже помінялися з дзідзьом місцями, але небіжчик усе одно не зводили перепуджених очей з дороги.
Нарешті машина стала. Тато і стрийко пішли шукати нотаріюша, а мене лишили з дзідзьом.