Ексрадник Офісу президента Олексій Арестович, який раніше привертав увагу публіки надміру оптимістичними військовими прогнозами та скандальними висловлюваннями, знову вирішив нагадати про своє існування. Цього разу він заявив, що ухвалив важливе рішення: взяти на себе непросту місію з порятунку країни. Тому буде балотуватися у президенти. Також Арестович опублікував кілька тез, які назвав своєю «політичною програмою». А ще в ефірі програми на YouTube-каналі Ходорковський-LIVE висловив думку, що «настав час сідати за стіл переговорів та миритися з Росією».
Цікаво, що свої заяви новоспечений претендент у президенти зробив, будучи за межами України. Арестович чітко не пояснив, на підставі чого вільно мандрує країнами західного світу під час війни. Проте натякнув, що в Україну повертатися не поспішає – побоюється розправи. А все нібито через пряму критику президента Володимира Зеленського і стилю управління його команди.
Повномасштабна війна кардинально змінила політичне життя України. Політика в її класичному розумінні відійшла на другий план. А політичні діячі, які колись визначали політичний ландшафт держави, майже зникли з інформаційного простору. Однак святе місце пустим не буває. На тлі наростання скептичних настроїв у суспільстві щодо ефективності роботи влади, чергових корупційних скандалів і чуток про можливі вибори соціологи почали активніше заміряти настрої українців. А деякі публічні діячі – приміряти на себе образ майбутніх політиків.
Проте ні старі, ні нові політики наразі не наважувалися відверто порушити неписане після 24 лютого 2022 року правило: уникати прямої жорсткої персональної критики дій президента Зеленського та його офісу. Час від часу, звісно, лунали критичні вислови про керівництво Офісу президента. Ще частіше об’єктами критики ставали депутати президентської фракції «Слуга народу» та їхні ініціативи. Іноді діставалося на горіхи й окремим міністрам. Арестович виділився тим, що порушив табу на жорстку публічну критику саме Зеленського. Чим і привернув до себе додаткову увагу.
Приводом до різких заяв послужила публікація статті про Зеленського в журналі Time. Колишній радник Андрія Єрмака на сторінці у Facebook непрямо назвав Зеленського «диктатором, який обрав стагнацію». Арестович не соромився на неприємні епітети в бік Зеленського. Дісталося главі держави і за авторитарний стиль керівництва, і за небажання чути протилежні думки, і за відірваність від реальності. Давно ми вже не чули такого роду заяв від головних колишніх опонентів президента. Але чи щирими є такі радикальні висловлювання недавнього соратника Зеленського?
Можливо, не всі пам’ятають, але Арестович і раніше дозволяв собі критикувати нинішнього главу держави. І робив це у спосіб, який дуже нагадує сучасний. У 2020 році він нецензурно висловлювався про виборців Зеленського. Після першого року президентства лідера Кварталу 95 Арестович 31 березня 2020 року написав критичний пост, у якому розніс підсумки діяльності глави держави за всіма пунктами. Однак згодом все різко змінилося. 1 грудня 2020 року керівник Офісу президента України Андрій Єрмак призначив Олексія Арестовича своїм позаштатним радником з питань стратегічних комунікацій у сфері нацбезпеки та оборони. Це призначення кардинально вплинуло на думку «гуру філософії та психології». У червні 2021 року Арестович пояснив, чому раніше допускав жорстку критику Зеленського. Він заявив, що «перехворів на важку хворобу порохоботства», порівнявши її з епідемією COVID-19. Та схоже, що імунітет в ексрадника Єрмака виявився не дуже довговічним. Бо восени 2023 року Арестович знову почав займатися тим, що робив кілька років тому – жорстко критикувати Зеленського.
Ми не знаємо, чи діє зараз блогер Арестович з власної волі, окрилений вірою у свою унікальність та геніальність. Бо, зважаючи на психологічний портрет доволі самовпевненого засновника школи мислення «Айперон», таке дійсно можливе. Чи все-таки його критика Зеленського є такою собі грою, яка вигідна обом сторонам. Адже Офісу президента насправді може бути корисно зробити своїм головним політичним опонентом опального, суперечливого і скандального ексрадника. На його тлі Зеленський виглядатиме доволі зваженим і патріотично налаштованим політиком, який послідовний у своїх цілях. А Арестович забере на себе частину протестного електорату, зокрема того, який має сентименти до «великої російської культури» і все ще вірить у «хороших росіян». Хтозна, може через деякий час він знову скаже, що захворів на якусь важку політичну хворобу і повернеться в лоно команди Зеленського.
Хай там як, самої історії неймовірних політичних кульбітів Арестовича цілком достатньо, щоб збагнути очевидне: вагомих підстав вірити йому немає. Так звана політична програма ексрадника Єрмака більше нагадує програму психотерапевта, який одного дня вирішив, що здатний вилікувати суспільство та швидко модернізувати державу. Арестович – майстер маніпулювання думками людей. Але він надто переоцінює себе. Його ідеї мирних переговорів з Росією, замороження війни та вступу до НАТО неокупованої частини України майже нездійсненні. Хоча б тому, що не враховують ні поведінку Кремля, ні позиції західних лідерів. А ще – ігнорують суспільне несприйняття переговорів з агресором всередині України. Решта програмної заяви Арестовича – це банальний набір думок про все хороше проти всього поганого. У чомусь він може бути навіть спокусливим для частини електорату, якому пропонують легке вирішення проблем. Та, зрештою, там немає чогось оригінального.
Олексій Арестович може багато що уявляти про себе як про політика. Але він точно не видатний реформатор Лі Куан Ю чи Пак Чон Хі. І не належить до персон зі стійкою ідеологічною базою. Навпаки, його суспільно-політична діяльність ще від часів Помаранчевої революції – це приклад політичного біполярного розладу і непослідовності. Довіряти йому зараз можна не більше ніж його прогнозам про завершення війни. Але існує ще одна проблема.
Арестович жорстко критикує Зеленського та його оточення. Та є сумніви, що він здатний критично оцінювати себе і свою скандальну політичну пропозицію. Навпаки, здається, колишній радник Офісу президента навіть не припускає, що може помилятися. А якщо іноді й визнає це, то не зовсім щиро. Є вагомі підстави побоюватися, що Арестович теж не любить, коли його критикують. Часто вважає свою думку геніальною і єдино правильною. Має певну внутрішню схильність до авторитаризму та самолюбування. А ще – слабкість до «російської культури» і відсутність розуміння необхідності розвитку української ідентичності.
Можна бути засновником власної школи мислення і розповідати про унікальні методики, які «навчають волі та виховують переможців». Але зовсім не обов’язково робити всю країну майданчиком для своїх ризикованих політичних експериментів.