Давно хотів перед ширшим загалом заторкнути тему сучасного «історіописання». Власне не історіографії, а «історіописання», оскільки тут не йдеться про пошук нових методик, які допомогли б дослідникам позбутися надмірного суб’єктивізму, а радше про «переписування» минулого сучасниками.
Проблема полягає у напрочуд важливій ролі, яку чомусь відіграє історія в сучасному політичному процесі на пострадянському просторі. Подекуди складається враження, що без вирішення тієї чи іншої проблеми минулого на рівні парламенту, не може бути прийнятий жоден законодавчий акт, чого б він не стосувався - економіки, соціальної сфери чи політики. І тут, незалежно від кольорів партійних прапорів, усі намагаються довести своє право, або ж правоту якнайглибшою і найдавнішою історичною традицією, висмикуючи лише ті події і факти, які підтверджують «правильність» конкретного політичного табору. До цього процесу ангажуються більшість сучасних «гравців»: історики, цілі інститути, або ж університети - всі, хто не проти долучитися до написання «єдино правильної» історії.
Пишу тут без особливого сарказму, оскільки, як мені видається, більшість науковців самі не можуть збагнути доцільності професії історика поза обслуговуванням конкретного державно-політичного режиму, без підготовки матеріалу, за яким усі мали б «вчитися» на помилках минулого. Здавалося б все логічно - держава платить гроші науковцям, а ті проводять свої дослідження і заповнюють прогалини у наших знаннях про минуле. Але все ж таки є один нюанс. Цей нюанс полягає у встановленні актуальності тієї чи іншої теми. Саме тут починається суб'єктивізм у виборі тем, в розставлянні акцентів, підтасуванні висновків, бо нема сенсу платити за «неправильні» (читай - некорисні) для конкретного політичного режиму результати. В такий спосіб політики інструменталізують історію, а історики цьому не дуже й противляться, бо завдяки подібним відносинам можна досягнути кар'єрного росту, або ж отримати високу матеріальну винагороду. Благо для цього ще з радянських часів в незалежній Україні збереглися звання «Заслуженого діяча науки і техніки» та «Заслуженого діяча культури». Взагалі, суб'єктивність відбору гідних претендентів на нагородження є очевидною, але від такого дієвого методу «заохочення» наші достойники аж ніяк не можуть відмовитися.
Ностальгія
Зацікавлення історією було у «всі часи і всі народи». Одним із рушіїв появи бажання вивчати історію є ностальгія за минулим, ця вічна туга за тим, чого ніколи не повернеш. Подібне відчуття, напевно, притаманне усім людям і є однією із «найчистіших» і найблагородніших мотивацій звернення до минулого. Ми любимо згадувати дитинство, як старі люблять згадувати часи своєї молодості, або ж «пригадувати» давно минуле, почуте від своїх старших родичів. Спільність «пригадуваних» подій та героїв об'єднує нас в окремі колективи. Так історія виступає в ролі творця ідентичності: локальної, регіональної, національної. Хотів би зазначити, що в такій «нашій» історії нема негативу: наші предки вели лише справедливі війни і переслідували виключно благородні цілі. Людська психіка, для збереження власного здоров'я, витісняє шокуючі моменти, заставляє «забути» особливо травматичний досвід, таким чином пригладжує минуле, як правило, глорифікує його. Кожен з нас має свою власну історію і оперує її фактами для представлення себе на зовні, або ж з дидактичною метою.
Інструменталізація історії
Проте існують також інші мотивації розвитку історичної науки. З давніх часів літописці фіксували хронологію подій, але в центрі їхнього історіописання був князь, король, або якийсь інший правитель. Історія певного королівства була звичайною хронологією життя його правителя. І якщо протягом якогось відрізку часу в житті цього сюзерена не відбувалося важливих подій - літописець писав: нічого не сталося. Це аж ніяк не означає, що цей період був такою собі «чорною дірою». Просто, з точки зору монарха, а літописець відображав виключно його позицію, в історії дійсно нічого не відбулося. Наводжу цей теоретичний приклад для того, щоб продемонструвати хибність подібного методу. З іншого боку, ми навіть тепер досить часто зустрічаємося з подібними методиками, правда в більш завуальованому вигляді, захованому за сучасною термінологією і вживанням «правильних» слів.
Усім правителям треба було довести тяглість і спадковість своєї влади, в цьому їм завжди успішно допомагали історики. Історія, як наука, використовувалася і розумілася виключно як інструмент такого обґрунтування. Подальші потуги науковців у напрямку описування «цнот» того чи іншого політичного правління були нічим іншим, як ідеологічною пропагандою. Найбільших успіхів історія, як ідеологічна наука, досягала в авторитарних, тоталітарних суспільствах. Тут поза конкуренцією нацистська Німеччина і тоталітарний Радянський Союз. В першому випадку - маємо справу з напівмістичними концепціями минулого німецької нації і «запрограмованою історією», її особливою місією, а в другому - історію класової боротьби через утвердження диктатури пролетаріату: появу нової історичної спільноти - радянської людини. Ні там, ні там не було наукової свободи: ні у виборі тем для дослідження, ні в інтерпретаціях поза конкретною ідеологічною доктриною.
Історична наука трактувалася не тільки як інструмент, але й як основа ідеологічної машини, яка визначає політику пам'яті в державі. Добре пригадую, як в другій половині 80-х викладач історичного факультету постійно повторював нам студентам: «Перш за все - ви бійці ідеологічного фронту». От і навчили «бійців», які беруть під козирок при першій нагоді, бо так комфортніше, не треба особливо напружуватися, та й не ризикуєш втрапити в халепу. Раніше були відомі чіткі рамки марксистсько-ленінської доктрини, коли більш менш спритні люди могли скласти із цитат «класиків» відповідного об'єму роботу і успішно її захистити як дисертацію. Ніякого ризику, ніякої відповідальності, жодного інтелектуального напруження. За них думали, за них визначали, а найвище політичне керівництво «призначало» героїв і антигероїв, поділяло минуле на позитивне і негативне, свого роду кодувало майбутнє через минуле. Якщо уважно придивитися до сьогоднішньої української ситуації, то змінилося дуже мало, тільки місце комуністичної зайняла національна парадигма.
Розвал тоталітарних режимів аж ніяк не означав автоматичної зміни в історіописанні. Герої і антигерої помінялися місцями, але це було не фундаментальне переосмислення минулого, а заміна знаків «мінус» на «плюс». Подібна «механічність» знову ж таки страждала однобокістю та надмірним суб'єктивізмом. Свого часу в Німеччині досить позитивно відбилася на історичній науці політика «денацифікації» суспільства. І хоча вона проводилася в перші повоєнні роки, сам процес затягнувся на десятиліття: сформувалися нові наукові школи, масової ревізії зазнали усі дотеперішні підходи і методи дослідження минулого. Розвал Радянського Союзу і утворення на базі його колишніх республік нових незалежних держав призвели до концентрування усієї уваги на національному минулому. І тут перед молодими державами постали нові виклики: довести історичність своєї появи і показати багатосотлітню боротьбу за незалежність. Враз історія класової боротьби була замінена національною. Все, що виходило поза рамки цього процесу - опинилося поза увагою дослідників. Одна «історія боротьби» була замінена іншою. Не буду писати про якість подібних досліджень, бо це потребує більш глибокого і фундаментального вивчення. Але постійне акцентування уваги на національній компоненті призвело до появи більш складних проблем, пов'язаних з питаннями сформованості модерних політичних націй, до різнобою у трактуванні самого поняття нація - етнічна чи політична спільнота.
В боротьбі за єдність нації
В Росії, з огляду на її федеративний устрій, а отже й на законодавче закріплення її етнічної багатоманітності, виникла проблема із появою сепаратистичних тенденцій, з прагненнями окремих регіонів вийти зі складу цієї держави і стати незалежними. Крилаті фрази про те, що беріть стільки суверенітету, скільки зможете понести, з часом були переосмислені новими лідерами і замінені іншими - централістичними. Велика армія істориків була мобілізована для пошуків таких подій в минулому Росії, які мали б наднаціональний характер і свідчили б про те, що держава стала сильною і могутньою лише завдяки сильному правителеві. І така подія знайшлася - це 1612 рік, коли тодішні росіяни згуртувалися в «народне ополчення» і перемогли «смуту». Подія свого часу не ординарна, але вона відбулася майже чотириста років тому; виникає логічне запитання - для чого заглиблюватися аж так далеко в минуле й актуалізувати його? Відповідь проглядається достатньо чітко, якщо подивитися на неї з точки зору сучасних політичних процесів в Росії.
Російські історики допомогли знайти своїм політикам подію, з якою дуже легко можна провести певні аналогії із сучасністю. Тоді - не було сильного правителя, почалася смута, іноземні загарбники (поляки) дійшли аж до Москви, їм допомагали деякі «погані» українці. Над державою нависла загроза знищення і тільки вихідці з народу Мінін і Пожарський підняли людей на боротьбу та привели не тільки до вигнання іноземних інтервентів, але й до встановлення сильної монархічної влади - початку правління династії Романових. Від чого почалася ера «процвітання» Російської держави. Тепер - Президент Росії В.Путін отримав у спадок від слабкого Б.Єльцина розбурхану країну, на яку постійно зазіхав «Захід», принижував її, заставляв жити за демократичними принципами, проводити реформи, зважати на права національних меншин, одним словом, доруйновував колишню наддержаву. Путін, як сильний і вольовий правитель, дав відсіч агресивному «Заходу», «вирішив» проблему Чечні, ліквідував будь-які спроби сепаратизму і усунув «платних агентів» Заходу - своїх потенційних конкурентів. Для того, щоб пояснити росіянам, що власне він із тих героїв, які у 1612 р. перемогли смуту і провести прямі аналогії, в Росії у 2005 році було запроваджено нове свято - День національної єдності. Дозволю собі кілька цитат із виступів Президента Росії В.Путіна на урочистостях у 2005-2006 рр.: «Це була перемога патріотичних сил, перемога курсу на зміцнення держави за рахунок об'єднання, централізації і з'єднання сил. З цих героїчних подій почалось духовне відродження Батьківщини, почалось становлення держави - великої і суверенної». І ще одна цитата: «Майже чотири століття тому, в найважчі часи розколу і міжусобиць багатонаціональний народ нашої країни об'єднався, щоб зберегти незалежність і державність Росії». Власне це, на думку російського Президента, «зупинило Смуту і повернуло на нашу землю закон і порядок». Як бачимо, історики допомогли росіянам «побачити» прямі аналогії між початком царювання династії Романових і президентським правлінням В.Путіна. Та й вороги з того часу якось не дуже змінилися - непокірна Польща, та й Україна знову відсепарувалася... Наводжу цей епізод для того, щоб продемонструвати, як може інструменталізуватися не тільки історія, але й які яскраві приклади моделювання політики пам'яті існують в наш час.
Державний устрій України, з точки зору юридичної науки, є казусом, бо за Конституцією вона є унітарною державою, але з Автономною Республікою Крим. Проте не тут пролягла головна проблема. Новим викликом для української влади став віртуальний поділ на Схід і Захід. Ці два умовні регіони мали свою окрему історичну традицію і вони не просто «вийшли з різних історій», ці дві лінії є взаємними антагоністами. При чому політики, для досягнення власних цілей, почали вульгарно маніпулювати цим фактом. Намагання одних істориків представити український національно-визвольний рух на Заході України як «соборницький», тобто такий, який мав усеукраїнський характер, наштовхується на фактичну його чітку західноукраїнську локалізацію. Але не втратили завзяття і почали доводити, що це «комуністи» ввели всіх в оману і варто лише почитати «справжню» історію, як всім стане зрозумілим, що західноукраїнський варіант є правильним і що українськими націоналістами, не меншими ніж галичани, були й наддніпрянці.
Для цього з'явилася ідея «вирівнювання регіонів» щодо сили і масовості національного руху. Спроби зв'язати усі рухи на території сучасної України від 1917 до 1991 р. в один суцільний потік боротьби за незалежну державу не менше вульгаризують історію, аніж попередня радянська версія. Проте, не довівши нічого переконливо, що є насправді неможливим через багатоманітність і різновекторність тієї ж боротьби, історики і політики почали закликати до «віри», що саме так все й було. Національний підхід в науці або ж політиці побудований, як правило, не на наукових аргументах, а на вірі. Те, що національному історикові здається переконливим, для людини з універсальними знаннями, залишається бездоказовим.
Надзвичайна актуальність проблем історії для сучасного політичного процесу в Україні є очевидною. Це ще раз доводить її лідерам, що національна єдність та консолідація суспільства є вкрай необхідними для подальшого розвитку країни, але бачення ними цієї монолітності, та й розуміння самого поняття «нація», є досить різним.
Чи можна переписати історію указами?
Я переконаний, що і український, і російський президенти свято бажають своїм країнам процвітання. Вони добре розуміють, що найбільш ефективною їхня політика буде тоді, коли стане консолідованим суспільство цих країн. Проте навіть у такому, здавалося б благому бажанні може критися загроза для пострадянських суспільств: дуже легко і непомітно можна скотитися до «єдино правильного курсу» і «єдино вірного вчення». І тут надзвичайно важливим є рівень закорінення демократичних принципів та механізмів у державі.
Існують також інші різниці. Чіткі відмінності проглядаються у виборі основ та ідеалів, навколо яких має відбутися ця консолідація. Президент України Віктор Ющенко постійно вживає у своїх промовах термін «нація», однак він ніколи не висловився про його розуміння цього поняття: нація на базі українського етносу чи нація патріотів Української держави? Від цієї, здавалося б словесної казуїстики залежить дуже багато. Найбільше покликань на «націю» зробив Президент України у своїй промові з нагоди відзначення 65-ї річниці заснування Української Повстанської Армії. Він говорив про те, що «ми зобов'язані подивитися на нашу історію поглядом національної гідності, а отже, відкинути нав'язані ззовні міфи і стереотипи»; про те, що «національний погляд охоплює і зводить воєдино кожне зусилля, віддане Україні»; про те, що «відродження історичної правди означає для нас спільний рух вперед - як єдиного суспільства, як єдиної нації, як великого світового народу»; і в підсумку про те, що «так постає і постане держава національної перемоги, справедливості і єдності». Воно б нічого, якби не один момент: цей виступ Президента стосувався найбільш дискурсивного явища в нашій історії - УПА. На діяльність якої в суспільстві існує діаметрально протилежний погляд - від щирого захоплення до найглибшого осуду. Своїм виступом Президент дав чітко зрозуміти не тільки те, де знаходяться його особисті симпатії, але й на чиєму боці «історична правда». Що тоді лишається робити науковцям і чи потрібні їхні дослідження? А ще Президент, ані на йоту не відходячи від радянської практики, визначає своїми указами і розпорядженнями дати, події та історичних діячів, яких треба вшанувати науковими конференціями, симпозіумами та виданнями. «Ювілейне» історіописання уже в своїй основі містить закладену чітку парадигму, а отже виключає науковий підхід. В такий спосіб Президент перетворюється на «верховного історика», з яким іншим історикам дуже важко конкурувати.
Бурхливу і неоднозначну реакцію викликав у державі указ Президента України про присвоєння звання Героя України (посмертно) головнокомандувачеві УПА генералові Шухевичу. Західні українці в захопленні, східні - обурені, принаймні так виглядає реакція політичних репрезентантів цих регіонів. Водночас зовсім непоміченими проходять інші укази Президента - про присвоєння звання героїв України (посмертно) радянським воїнам. Підозрюю, що, за задумом радників Президента, ці укази мали б «гомогенізувати» історію, свого роду «вирівняти» її на регіональному і ментальному рівні. Для чого це робиться? Для того, щоб написати спільну уніфіковану історію і в такий спосіб об'єднати українську націю? Але тільки механічне додавання ще ніколи не давало позитивних результатів, особливо у такій тонкій сфері, як людська пам'ять.