«Злодії», «ідіоти», «нероби», «вони на мене мають працювати», «нездари», «не тому служать» – це короткий перелік думок українців про державних службовців та високопосадовців.
Робота в українських органах влади є не дуже престижною. Розв’язати цю проблему швидко та ефективно буде важко. Гроші не завжди допоможуть компенсувати нестачу кадрів. Менеджери та спеціалісти не хочуть іти на роботу, де з першої секунди перебування на посаді ти стаєш ворогом і тебе автоматично ненавидять, бо ти працюєш у владі.
Репутаційні ризики для потенційних працівників у сучасному світі мають велике значення. Після держслужби не всіх і не всюди хочуть брати на роботу, особливо на ту, де важлива публічність. Суспільство сформувало упередження і стереотип, що на держслужбі працюють некваліфіковані, неефективні, корумповані люди, метою яких є поцупити в громади гроші та ресурси. Звичайно, що є там і такі, але вони точно меншість.
Також з кожним роком наша державна служба дедалі більше політизується. І це стосується не тільки Кабінету Міністрів, а й окремих департаментів міністерств, обласних адміністрацій чи відокремлених підрозділів виконавчих органів влади. Державні службовці часто вступають у політичні баталії та відкрито критикують ті чи інші призначення, але не через професійні якості людини, а просто через політичну належність. Це призводить до «гоніння на відьом» з кожною наступною зміною керівника.
А потім на тлі таких звільнень у нас говорять про кадровий голод. Це одна з улюблених заяв теперішніх керівників країни. Скаржаться на небажання людей працювати в органах влади. Що з цим робити? Пропоновані зміни в законодавство не розв'язують проблеми нестачі ефективних кадрів, а суспільство не готове платити своїм менеджерам більше, ніж бізнес, щоб мати конкурентну перевагу. Хоча, знову наголошу, гроші не завжди все вирішують.
Часто ми чуємо заяви, що в державному будівництві треба брати приклад із Сингапуру. Але такі твердження відгонять популізмом та демонструють нерозуміння політичної системи країни. Організувати по-сингапурськи систему влади у нас практично нереально, бо в її основі закладені цінності та принципи, які для нас чужі та незрозумілі. Проте є підходи, які можна перейняти й отримати результат.
Для вирішення ситуації за відсутності кадрів ідеально підходить принцип політичної інклюзії, який діє в Сингапурі. Інклюзивність тут – це не про залучення людей з інвалідністю. Ідеться про інклюзію в ширшому сенсі. Політична інклюзія – це збільшення участі в державному управлінні людей, незалежно від політичної позиції чи належності до табору конкурентів. Якщо людина може бути корисна державі, то її треба залучати до управління і давати можливість реалізувати свої ідеї.
У нас все навпаки. Тільки корупціонери та люди, яким начхати на думку суспільства, можуть залишатись при всіх владах завдяки своєму пристосуванству та готовності прислуговувати, а не служити. Звичайно, є фахові функціонери, які залишаються працювати на користь держави, але, на жаль, їх не дуже багато. Загалом зі зміною керівника, прем’єра чи президента відбувається зачистка кадрів, що працювали з попередником. І йдеться не про звільнення неефективних. Головний мотив звільнення – політичні вподобання, частота появи в кадрі з президентом та належність до табору опонента.
Президенти, партії, політики не ставлять собі за мету побудову ефективної системи державного управління. Усі системи будуються під них особисто. Чи був у нас період, коли два поспіль президенти використовували одну модель управління країною? Ні. Спадковість втрачалася навіть за другого терміну Леоніда Кучми.
Коли ти будуєш систему під себе, то й збираєш відповідних людей. Одна з ключових мотивацій чому саме так поводяться керівники – це страх втратити владу, бажання все контролювати. Це життя з думкою, що довкола одні вороги й опоненти. Чи дало це результат хоч одному президентові? Ні. Два терміни Кучми показали не зміни в підході до управляння, а погане критичне мислення електорату і маніпуляції політтехнологів.
Хтось справедливо зауважить, що не можуть різні за ідеологією люди працювати в одному уряді. Що в Америці демократи не йдуть в уряд президента від республіканців і навпаки. Усе це правда, яка не має нічого спільного з політичною ситуацією в Україні. У нас нема партій та людей з яскраво вираженою ідеологією та чіткими партійними принципами. Були колись комуністи, але їх, на щастя, заборонили. Загалом усі партії в Україні – соціалістичні за суттю. Єдина різниця між ними – це наскільки вони лівіші одна від одної. Для прикладу, за останні два роки партія «Слуга народу» щонайменше тричі говорила про зміну ідеології. Але збільшення зарплат та пенсій як було ключовим у тезах партії, так і залишилось.
Тому проблема не в ідеології, а в тому, що українські політики та керівники не готові пожертвувати політичною партією і якоюсь політичною позицією (вона не часто буває чіткою і логічною з погляду будівництва держави). Пріоритет особистого над державним залишається завжди. І однією з причин є те, що, попрацювавши з владою, тобі буде важко не втратити репутацію вже через самий факт такої роботи.
Тому й для наших топ-посадовців у більшості випадків головне, щоб вони були при владі, а державне будівництво не є важливим. Вони не готові жертвувати своїми інтересами заради держави та галузі, яку мають розвивати. Тому як тільки вони втрачають посаду через зміну влади, то зразу ідуть в наступ на нове керівництво, щоб інформаційно знищити його та повернутись на тепле місце завдяки прихильності наступного президента. У нас відсутня культура тяглості та нормальна передача справ від міністра до міністра, підтримка заради розвитку і розуміння. Розуміння, що робота для людей, а не політичних лідерів.
Так, у Кабміні з’явився величезний штат радників (сотні людей), які не обіймають посад у міністерствах, на яких не покладають відповідальності, але які впливають на важливі для держави рішення. Ті, що в штаті, навіть отримують заробітну плату, але залишаються мало помітними для суспільства.
Одиниці переходять на посади в Кабміні, а більшість залишається в тіні. Часто це пов’язано з бажанням не асоціюватися з владою, щоб не потрапляти під інформаційні атаки. Хоча від їхніх рішень у цей момент залежить політика міністерств, але вони не мають жодної відповідальності та підконтрольності.
Робота за того чи іншого президента чи з кимось із прем’єрів стає чорною міткою для службовців. Узагальнення і спрощення призводить до того, що в один момент ти стаєш ворогом наступної влади та ніхто не розглядає саме твоїх рішень.
Прихід до влади заради боротьби з кимось – це ще одна хибна думка багатьох керівників. Таку риторику використовують навіть так звані реформатори. Стаючи посадовцями, вони часто публікують дописи з погрозами попередникам. Нам давно пора перевести весь публічний дискурс з боротьби проти когось на досягнення результату. Чи важливо, щоб корупціонер-попередник сів у тюрму – так. Але це не важливіше за розвиток галузі. Проте саме на таку боротьбу перетворюється робота міністерств та підприємств.
Тому люди, які хочуть працювати на державній службі, також мають розуміти, що вони – менеджери, а не політики чи особисті піар-менеджери президента або його партії. Варто розділяти політичне та управлінське. Тоді й тиску на них буде менше і сталість процесів у галузях буде кращою і зрозумілішою для ринку.