Україна, як і вся Східня Європа, стає більш схожою на Західну за своїми базовими, не конче найкращими цінностями. Тому не Україна віддаляється від Європи - це Європа стає щоразу більш схожою на Україну своєю невиразністю, посередністю та втомленістю.
І.
Серед авторів «Української правди» Михайла Дубинянського читаю з особливою увагою: молодий російськомовний публіцист пише тексти, які дозволяють бачити у ньому не противника, а союзника по другий бік мовно-культурного поділу. Особливо рекомендую його текст «Золота середина» – перший, як на мене, тверезий голос «третьої України», що закликає дивитися на українські реалії не з висоти львівської дзвіниці чи донецького терикона, а з позиції Центру - географічного та політичного.
Однак його молодеча задиркуватість та прагнення епатажу інколи підводять його. І тоді він підміняє аргумент гучною, але нічим не підкріпленою, фразою. Ось і тепер, у своєму недавньому тексті «Європа, яку ми втратили» Михайло Дубинянський пише:
«Опитування, проведене американськими соціологами з Pew Research Center до двадцятиріччя падіння Берлінського муру, принесло несподівані результати. З'ясувалося, що більш 60% українців вважають, що в СРСР жилося краще.
Можливо, обиватель ностальгує за реальною країною з порожніми магазинами, кілометровими чергами і одіозною партноменклатурою? Навряд чи. Провівши останні двадцять років в небутті, радянський соціалізм почав перетворюватися на глянцеву утопію.
Похмура дійсність канула в Лету, зате пропагандистські картинки з усміхненими обличчями залишилися. Цей новий, віртуальний СРСР привабливий для багатьох – зокрема для молодих людей, що не застали радянських часів.
Новітня історія України невіддільна від боротьби романтиків і прагматиків. Донедавна запальні романтики, рвалися до ЄУ, а прагматики закликали берегти радянський спадок. Але незабаром опоненти ризикують помінятися місцями.
Мріючи про відродження оновленого СРСР, романтики вишикуються в колону й рушать у світле євразійське майбутнє. А прагматики марно доводитимуть, що нехтувати рецептами старенької Європи все-таки не варто...»
У цій довгій фразі все поставлено з ніг на голову. Невдоволення українців змінами після 1989 р. – всупереч твердженню автора – таки має економічне підґрунтя. Доказом цього є факт, що, згідно з цитованим дослідженням Pew Research Center, найгострішу ностальгію за «добрими старими часами» разом з Росією та Україною розділяють країни, які 1989 р. передували у боротьбі з комунізмом – Угорщина і Литва. Беручи до уваги факт, що саме у цих країнах спостерігається найбільше невдоволення економічною ситуацією та корумпованістю своєї еліти, можна сміливо припустити, що в основі суспільних настроїв лежить передусім економічна криза. Якщо б опитування відбувалося, скажімо, 2004 чи 2005 р., результати могли б бути іншими.
Особливістю України є різке зменшення числа людей, які підтримують перехід до демократії – від 72% 1989 до 40% 2009 р. Але знову ж таки, цю тривожну тенденцію можна розглядати не як розчарування демократією взагалі, а тими специфічними формами, яких вона набрала в Україні і до 1991 р., і до 2004 р. Бо в інших пунктах цього ж опитування українці демонструють на загал позитивне ставлення до демократичних цінностей – свободи слова і віросповідань, чесних виборів і т.д. Вони, звичайно, не на чолі списку, але займають місце твердого «середнячка» у переліку пост-комуністичних країн – котрий, до речі, закриває Росія, де рівень підтримки демократичних цінностей таки дійсно низький.
Джерело: Pew Global Attitudes Survey, November 2009, p.
Загальний висновок опитування такий: два десятиріччя після падіння Берлінського муру населення колишніх комуністичних країн на загал сприйняли демократичні цінності. Існує, однак, сильний розрив між тим, чого хоче це населення, і тим, що воно бачить щоденно у своїх країнах: корумповані і безвідповідальні еліти, порушення демократичних норм, брак верховенства закону тощо.
Важливішим для розуміння долі демократії на Сході Європи є дещо інше: якщо б населення колишніх комуністичних країн поставити перед вибором: демократичні цінності чи високі економічні стандарти життя? – більшість пожертвувала б першими заради других. Але і це ще не кінець історії: за теперішньої економічної кризи значна, якщо не більша, частина Західної Європи і Північної Америки вчинила б так само.
Іншими словами, Україна, як і вся Східня Європа, стає більш схожою на Західну за своїми базовими, не конче найкращими цінностями. Тому не Україна віддаляється від Європи - це Європа стає чимраз більш схожою на Україну своєю невиразністю, посередністю та втомленістю.
Відповідно теза, що дороги України і Європи кардинально і що далі то більше розходяться, є або наслідком цинічної маніпуляції, або поганої поінформованості.
ІІ.
Текст Дубинянського «Прощання з Європою» є лише одним з багатьох, котрі з’явилися в останні місяці, і в яких – незалежно від мови чи віку авторів – написано, що з приходом до влади Януковича Україна має всі шанси розпрощатися зі своєю європейською мрією. Насмілюся доказати, що так не є. Попри те, що українці розчаровані демократією та економікою і не хочуть вступати у НАТО, більшість з них і далі хоче у Європейську Унію. Відповідні показники у 2007-2008 р. коливалися між 56 та 64%, а з гідно з остатнім відомим опитування (травень 2010) загальний баланс голосів був 53% «за» і 24 % проти.
Зрозуміло, що у справі вступу України до ЄУ має значення не лише те, чого хочуть українці – важливо, чи самі європейці готові бачити Україну у своїх рядах. Цитоване вище опитування Pew Research Center дає підстави для обмеженої надії: якщо б двадцять років після падіння Берлінської стіни на всеєвропейському референдумі постало питання про розширення Євроунії, то Україна – разом з Ірландією та Хорватією – належала б до того числа кандидатів, які дістали б підтримку більшості європейців.
Джерело: Pew Global Attitudes Survey, November 2009, p. 69.
Щоправда, Україна проходила б майже на вістрі ножа, бо загальний баланс голосів «за» і «проти» становив би заледве кілька відсотків. Але не можна нехтувати фактом, що ставлення до України є на загал більш позитивним, аніж до Сербії, Грузії а особливо Туреччини. I це після п’яти років безнадійного правління помаранчевих, що не могло викликати в Європі нічого, окрім т.зв. «втомленості Україною» (Ukrainian fatigue)!
Важливим є інше спостереження: розподіл голосів «за» і «проти» України показує виразну відмінність між «новою» і «старою» Європою – тими країнами, які до 1989 р. були по різні боки Залізної завіси. Звісно, у кожному правилі є винятки: Чехія й Угорщина у першому випадку, і Франція та Іспанія – у другому. Однак, що це правило таки діє, найкраще переконатися на різниці голосів «за» у Східній (50%) та Західній (33%) Німеччині.
Висновок з цих даних простий: якщо Україна справді хоче в ЄУ, їй варто опиратися на союзників та старатися поменше дратувати опонентів. Не становить секрету, що вирішальним у цьому випадку буде голос Німеччини, головного двигуна євроінтеграції. У німецькому випадку загальний баланс не є на користь України. Але у світі немає нічого незмінного. Україна мала німецьку симпатію і підтримку під час і в перші місяці після Помаранчевої революції – і ця симпатія, як виглядає, ще не згасла на Сході Німеччини.
При нагоді спростуємо ще один аргумент євроскептиків в Україні і щодо України: Україна не має шансу ввійти у Євроунію, бо, мовляв, у ній дуже малий відсоток тих, хто вважає себе європейцями. Арґумент цей хисткий і спекулятивний. Як показує цитоване опитування (див. таблицю), серед нових членів Євроунії відсоток «європейців у першу чергу» ніде, за винятком Словаччини, не перевищив 10%. Є правдою, що в Україні число тих, хто вважає себе європейцями, є низьким – 6%. Однак це тільки півправди. Друга її половина полягає в тому, що такий самий показник бачимо серед тих, хто вже є в ЄУ – Чехії та Литви – а у випадку Угорщини він навіть нижчий (4%). Та й у «старій Європі» він не надто вражає: там, як і в більшості цивілізованого світу, головним способом самоідентифікації залишається солідарність зі своєю нацією, а не з Європою (див. нижче)
Джерело: Pew Global Attitudes Survey, November 2009, p.
Недавнє опитування (листопад 2008 р.) ровесників української незалежності – молодих людей, які народилися 1991 р. – показує, що серед можливих способів самоокреслення ідентифікація з Європою є однією з найслабших (54%). Але (о іронія!) цей показник значно вищий за середньоєвропейський та за показник числа ровесників, які ідентифікують себе з СНД (46%). Рівно ж, якби молоді українці вибирали місце проживання, то більше (18%) вибрало Європу, а не Росію (10%), і більшість хотіло би працювати там легально і лише за фахом.
Завершуючи цю частину: подібно як є різні України, так само є різні Європи. Політика наближення України до Євроунії означає гру з різними партнерами. І поки зберігається цей простір гри, зберігаються шанси для України.
ІІІ.
У питанні збереження простору гри головною є політика не так Брюсселю, як Москви. Хочемо ми цього чи не хочемо, Росія є тим «третім незайвим», котрий має вплив на стосунки між Україною і Заходом. І впливатиме вона так довго, допоки Україна не стане членом ЄУ.
З цієї тези можна зробити, однак, неправильний висновок: Україні треба на Захід, бо інакше її поглине Росія. Такий спосіб думання не збільшує, а зменшує шанси євроінтеграції України. Бо в основі політики ЄУ лежить прагматичний підхід: Вас сприймають серйозно, якщо Ви є частиною розв'язки більшої проблеми. Якщо ж Ви приносите з собою свої власні проблеми та власні страхи, то Вас щонайбільше ввічливо вислухають, але залишать Вашу справу без розгляду.
Виглядає, що саме таким помилковим розрахунком керувався Ющенко. Польський журналіст Марцін Войцеховський в останньому номері «Nowej Europy Wschodniej” висловив цікаву тезу: з приходом до влади Януковича та кінцем холодної війни з Росією, довготривалі шанси Україні на європейську інтеграцію виразно покращилися, а не погіршилися. Теза ця наскільки цікава, наскільки й сумнівна. Бо залишається нез’ясованим, чи теперішня Росія дасть згоду на вхід України до Європи. Досі – до 2010 – Росія бачила в західній орієнтації України лише загрозу для себе. Вона зробила все для того, щоб дискредитувати та спростувати ідею вступу України до НАТО. І треба визнати, що їй це вдалося. Питанням є, чи протидія Кремля західній орієнтації України поширюється й на її євроінтеґраційні амбіції?
Думки експертів тут діляться. Між ними є, однак, згода, у дечому іншому: за останній рік стрімко змінюється сама політика Росії щодо ЄУ. Якщо раніше Кремль грав на протистоянні США та «Старої Європи», ігноруючи при цьому «Нову Європу», котра на загал була дуже проамериканською, то тепер він робить реверанси у бік лідера останньої – Польщі. Відбувається те, що можна назвати «шредеризацією» польської еліти: спроба перетворення Варшави у таке собі політичне передмістя Москви. Катастрофа над Смоленськом стала поворотним пунктом. Несподівано у Польщі, особливо серед ліберальної інтелігенції, з’явилися голоси, які закликають до польсько-російського примирення. З цими закликами резонують вимоги частини польської політичної еліти радикально переглянути зовнішню політику. Мовляв, стратегічне партнерство з Києвом не принесло Варшаві жодної виразної користі. А тому Польщі, як належить великій державі, треба грати у велику політику: замінити вісь «Варшава-Київ» на вісь «Варшава-Берлін-Париж» – з відповідним продовженням останньої аж до Москви.
Єдина проблема: дружити з Росією чи, точніше, з ефесбівським Кремлем ну аж ніяк не вдається. То російські омонівці крадуть кредитні картки з тіл жертв катастрофи під Смоленськом, то Москва вже третій місяць поспіль не дає доступу до головних матеріалів слідства щодо причин цієї катастрофи, а то намагається укласти договори з одними членами ЄУ поза спиною та над головами інших. За цими проколами Кремля проглядається його виразне нерозуміння, чим є сучасна міжнародна політика. Вона базується не тільки на т.зв. hard power – розмірі країни, її воєнної могутності та, у випадку Росії, цінах на газ – але й на soft power: довірі до партнера та його моральному авторитеті. А «довіра» є поняттям, яке не входить у лексикон ФСБ. Та й з hard power у Росії не все у порядку. Європейці, на відміну від росіян чи українців, не так легко підпадають під чари кремлівської пропаганди. А тому виразно бачать те, що не вдасться приховати за красивими картинками російського телебачення: Росія залишається великою але слаборозвинутою країною, зі старіючим і переважно бідним населенням, чисельність котрого до того ж безупинно зменшується.
Відповідно, Кремль час до часу дістає політичного облизня: то Меркель дасть виразно зрозуміти Медведєву, що не буде укладати з Росією жодних двосторонніх угод, які би порушували зобов’язання Берліна щодо ЄУ та НАТО (див. Gazeta Wyborcza, 24 червня, 2010), а то Радослав Сікорський – один з головних ідеологів переформатування зовнішньої політики Польщі – вимагає, щоб зближення між ЄУ і Росією не відбувалося коштом України (див. New York Times, 17 червня, 2010).
Я не знаю, які висновки з цього всього зробить чинний український уряд. Я переконаний, однак, що команда Януковича далека від одностайності й там, як у Ноєвому ковчезі, є «каждой твари по паре» - у тому числі принципових прихильників євроінтеграції України.
Зрештою, мій інтерес і мої можливості лежать не на боці влади, а на боці суспільства. З цієї позиції мене дивує, а навіть дратує відсутність – навіть у таких «високосуспільних» виданнях як «Українська правда» – аналітичних матеріалів на зразок Pew Global Attitudes Survey чи просто новин про відмову Меркель та стаття Сікорського. Ніби це зовсім не стосується України!
Жодна влада не буде робити зі свої власної волі те, чого хоче від неї суспільство. Єдиним способом добиватися від неї виконання своїх бажань – це постійно тиснути на неї «знизу». Але цей тиск неможливий бодай без мінімальної поінформованості про реальний стан речей. Поки цієї поінформованості не буде, будемо мати і далі наплив статей на тему «Усе пропало!», «Прощання з Європою», «Смерть демократії», «Що то за народ такий?» і т.д.
Легко і дешево сіяти цинізм та зневіру. Тяжче, зате достойніше виборювати простір для мрії і надії. Звісно, ніхто нам не заборонить вибирати те, що легше. Однак такий вибір має свою важку ціну. Бо в історії, як і в Біблії, кожному воздасться за його вірою.